– Мамо, я знайшов тут справжнє кохання і не повернуся додому. Залишуся в Польщі назавжди, – сказав мій син Тарас по телефону, і його голос звучав так твердо, ніби це була не зрада, а просто новина про погоду.
Я застигла, тримаючи слухавку біля вуха, ніби слова могли змінитися, якщо я не відповім одразу. Серце калатало, але я намагалася триматися спокійно.
– Тарасе, а як же Соломія і дівчатка? Вони ж чекають на тебе щодня. Анна малює тобі малюнки, а Богдана вчить нові слова, щоб розповісти тобі, коли ти приїдеш.
– З Соломією я розлучуся. Це не те, що я хочу на все життя. Дітям буду надсилати гроші, скажімо, 500 доларів щомісяця, щоб вистачало на все необхідне. Але я не можу жити в брехні. Тут у мене все по-новому, мамо. Розумієш?
– Ні, не розумію! Ти ж обіцяв повернутися, купити квартиру, почати бізнес. А тепер кидаєш усе? Твоя сім’я – це не просто зобов’язання, це твоє життя!
– Мамо, не роби з цього казна-чого. Я надішлю папери на розлучення. І не переживай, я подбаю про дівчаток фінансово. Просто дозволь мені бути щасливим.
Я не могла повірити своїм вухам. Це був той самий Тарас, якого я виростила, який завжди був відповідальним? Розмова закінчилася, а я сиділа в кухні, дивлячись у вікно, і думала, як сказати це Соломії. Це був момент, коли весь наш світ перевернувся.
Я завжди вважала себе щасливою матір’ю. Мій син Тарас виріс у нашій маленькій квартирі в Києві, де ми з чоловіком Іваном намагалися дати йому все найкраще.
Тарас був працьовитим хлопцем – з дитинства допомагав батькові на будівництві, а в школі вчився на відмінно. Коли він зустрів Соломію, я раділа: вона здавалася милою дівчиною з сусіднього району, з великими мріями про родину.
Вони познайомилися на вечірці у друзів, і Тарас одразу закохався в її посмішку.
– Мамо, Соломія – це та, з ким я хочу провести все життя, – сказав він мені одного вечора, коли ми пили чай на кухні. – Вона добра, розумна, і ми мріємо про дітей.
– Я рада за тебе, синку. Головне, щоб ви підтримували одне одного, – відповіла я, обіймаючи його. Іван теж схвалив: “Хороша дівчина, не марнотратна”.
Вони одружилися через рік, у теплому травні. Весілля було скромним, але веселим – з танцями, піснями і смачними стравами, які я готувала сама.
Після весілля вони оселилися в нашій квартирі, бо Іван мав окрему кімнату від своєї роботи, і ми вирішили, що молоді потребують місця.
Тарас працював на будівництві, заробляв непогано – десь 2000 доларів на місяць, що для нас було великими грошима.
Соломія спочатку працювала в магазині, але незабаром завагітніла.
– Мамо, у нас буде дівчинка! – радісно оголосила вона, показуючи ультразвук. – Назвемо її Анною, на честь твоєї мами.
Я була в захваті. Анна народилася здоровою, з великими блакитними очима. Соломія залишилася вдома з дитиною, а Тарас працював ще більше, щоб забезпечити сім’ю.
Через рік з’явилася Богдана – ще одна красуня з кучерявим волоссям. Життя йшло своїм плином: ранки з кавою, вечори з казками для дівчаток, вихідні в парку.
Але одного дня Тарас прийшов додому з задуманим обличчям.
– Мамо, тату, я думаю поїхати на заробітки до Польщі. Там платять краще – можу заробити гарні гроші за кілька місяців, купити нам окрему квартиру і навіть почати свій бізнес з ремонтів.
Іван нахмурився:
– Синку, а ти впевнений? Тут у тебе стабільна робота, сім’я. Навіщо ризикувати?
– Тату, я хочу кращого для нас. Соломія згодна – вона буде з дівчатками, а я надсилатиму гроші. Повернуся через рік, і ми заживемо по-новому.
Соломія кивнула:
– Так, Тарасе, якщо ти вважаєш, що це потрібно. Головне, щоб ти дзвонив часто і не затримувався надовго.
Я просила його не їхати. – Тарасе, ти маєш все тут. Друзі заздрять твоїм заробіткам. А в Польщі – чужа країна, хто знає, що там станеться.
– Мамо, не переживай. Це тимчасово. Я обіцяю повернутися і зробити нас щасливими.
Він поїхав у грудні 2021-го. Спочатку все було ідеально. Тарас дзвонив щодня: “Мамо, тут гарна робота заробляю більше ніж удома. Надіслав Соломії 1000 доларів на витрати”. Соломія розповідала: “Дівчатка сумують, але ми дивимося фото тата і чекаємо”.
Ми з Іваном допомагали: купували продукти, гралися з онучками. Анна любила малювати – одного разу намалювала Тараса з великим будинком. “Це наш новий дім, коли тато повернеться”, – казала вона.
Але через півроку дзвінки порідшали. Тарас казав: “Багато роботи, втомлююся”. Соломія хвилювалася: – Олено, чому він не дзвонить? Може, щось трапилося?
– Не хвилюйся, доню. Він просто зайнятий. Я подзвоню йому.
Я дзвонила, і він відповідав: “Все гаразд, мамо. Просто графік щільний. Надішлю гроші скоро – 800 євро цього місяця”.
Та одного вечора, коли дівчатка вже спали, пролунав той дзвінок, який я описала на початку. Тарас оголосив про нове кохання. Я плакала після розмови, а Іван ходив по кімнаті:
– Як він міг? Ми його так виростили!
Ми не знали, як сказати Соломії. Нарешті Іван зважився:
– Соломіє, сідай. Тарас не повернеться. Зустрів когось там.
Вона спочатку мовчала, а потім спокійно сказала:
– Добре. Але я залишуся тут з дівчатками. Ви повинні допомагати, бо це ваша вина – ваш син нас покинув.
– Соломіє, ми допоможемо, але ти теж можеш шукати роботу. Дівчатка вже в садочку, – запропонувала я.
– Ні. Я доглядаю дітей. Це ваші онучки, тож забезпечуйте їх.
Ми погодилися. Спочатку все було терпимо: ми платили за комуналку, купували їж щотижня, одяг для дівчаток. Соломія сиділа вдома, дивилася серіали, гуляла з подругами. Тарас надсилав 400 доларів, але все рідше.
– Мамо, я надішлю 300 євро цього разу. Більше не можу – тут витрати, – казав він по телефону.
Соломія почала вимагати більше:
– Олено, купіть Анні нові черевики за 1000 гривень. І Богдані іграшку за 500. Ви ж бабуся!
Я відповідала:
– Добре, але може ти підеш на роботу? Є вакансії в магазині неподалік.
– Ні, я зайнята дітьми. Якщо Тарас не хоче, то ви мусите.
Знайомі радили: “Виганяйте її, вона лінива”. Але я шкодувала онучок. Одного дня ми з Іваном сіли за стіл.
– Іване, ми не можемо так далі. Оплачуємо лише комуналку, а решту – нехай сама.
– Згоден. Вона доросла жінка.
Коли сказали Соломії, вона обурилася:
– Як так? Ваш син мене кинув, а ви мене караєте? Я подзвоню Тарасу!
Вона подзвонила:
– Тарасе, твої батьки не хочуть допомагати! Надсилай більше грошей – 1000 доларів!
Тарас відповів:
– Соломіє, я надсилаю достатньо. Іди на роботу, не сиди склавши руки. Мама, не потакайте їй.
– Синку, ми намагаємося, але онучки, – сказала я.
– Розумію, але вона повинна вчитися самостійності.
Тепер Соломія рідко говорить з нами, тільки вимагає. Дівчатка ростуть, Анна йде до школи, Богдана любить співати. Я граюся з ними, розповідаю казки.
– Бабусю, коли тато приїде? – питає Анна.
– Скоро, мила. Він працює далеко, але любить вас.
Але в душі я вагаюся. Чоловік каже: “Виганяй її, нехай шукає житло”. А я думаю про дівчаток – як їм без нас? Ми додаємо дрібниці: купуємо фрукти, водимо в парк.
От, як нам бути у цій ситуації.
Головна картинка ілюстративна.
