— Мамо, я зараз на роботі, не можу говорити! — спробувала я пояснити, але вона лише підвищила голос: — А ти повинна! Ти моя донька! Вона перетворила наше спілкування на постійний потік негативу, звинувачуючи мене у своїй самотності та нещастях. Я розуміла, що мушу встановити межі, але страх розірвати стосунки сковував
Мама дзвонить щогодини: постійні претензії та звинувачення. Як мені витримати цей тиск?
Моє ім’я — Наталя, і мені тридцять п’ять років. У мене є чудова родина: люблячий чоловік Віталик і двоє школярів. Я працюю, маю свій невеликий бізнес, і здавалося б, життя складається якнайкраще. Але останнім часом моє особисте щастя почала затьмарювати одна обставина — поведінка моєї мами, Олени Петрівни.
Ми завжди були близькі, мама виховувала мене сама і дала мені все, що могла. Я ціную це і намагаюся підтримувати її, хоча вона мешкає в іншому місті, за кількасот кілометрів. Регулярно надсилаю їй гроші, ми телефонуємо одна одній, я навідуюся до неї при нагоді. Однак, приблизно пів року тому щось змінилося.
Спочатку дзвінки від мами стали частішими. Якщо раніше ми розмовляли раз на день, увечері, або через день, то тепер її дзвінки почалися з самого ранку і могли повторюватися п’ять-шість разів протягом дня. Це вже само по собі було незручно, оскільки я працюю, маю зустрічі, постійно зайнята.
Спершу я думала, що сталося щось серйозне. Беру слухавку, хвилююся.
— Мамо, привіт, що трапилося?
— Нічого не трапилося. Ти як, доню?
— Все гаразд, я зараз зайнята, на роботі. Щось хотіла мені сказати?
— Та нічого особливого. Просто подзвонила.
І так щоразу. Але далі змінився тон її розмов. З кожним дзвінком вона починала скаржитися. Спочатку це були сусіди.
— Наталочко, ти уявляєш! Ця Надія Іванівна з третього поверху знову шум влаштувала! Цілий ранок щось свердлять, ніби у вухах. Ну хіба це повага до старших людей! Я ж попросила її, тихенько, а вона тільки посміялася мені у відповідь! Як мені бути, доню!
Я намагалася її заспокоїти.
— Мамо, я розумію, це неприємно. Але ти ж знаєш, вона ремонтує квартиру. Це скоро закінчиться.
— Ні, ти не розумієш! Вона робить це мені на зло! Вона знає, що я не можу довго терпіти шум! Їй просто подобається доводити мене до краю!
Після сусідів настав час комунальних служб.
— Цілий день немає води! Дзвонила їм, а вони мені кажуть: аварія, чекайте. А я як маю бути, Наталочко! Як я зварю обід! Це знущання якесь! Вони ж повинні попереджати, чи не так?
Я відчувала, як у мене напружується щелепа. Скарги почали перетворюватися на постійний потік негативу, спрямований на всіх і вся навколо. Продавчиня в магазині дала не ту решту. Поштарка принесла газету не в той час. Водій маршрутки занадто різко загальмував. Кожна дрібниця в її житті перетворювалася на велику проблему, яку вона мусила негайно мені розповісти.
Мій чоловік Віталик, який часто чув ці розмови, коли я ставила телефон на гучний зв’язок, помітив.
— Наталю, твоя мама тепер наче живе, щоб скаржитися. Ти не помічаєш?
— Помічаю, Віталику, і це мене дуже втомлює. Я не знаю, що сталося. Вона завжди була активною, позитивною.
— Може, їй просто не вистачає уваги? — припустив Віталик.
— Я ж їй телефоную, ми спілкуємося. Скидаю їй цікаві статті, фотографії онуків.
— Але вона, здається, хоче, щоб ти вирішувала її проблеми, — сказав він. — І щоб ти співчувала кожній її неприємності так, ніби це кінець світу.
Саме так і було. Я намагалася вникнути, пропонувала варіанти.
— Може, ти напишеш офіційного листа в ЖЕК щодо води, мамо?
— Та навіщо! Вони все одно нічого не зроблять! Я просто хотіла, щоб ти послухала, яка я нещасна!
Я почала помічати, що мої власні справи, мій настрій, мої турботи її абсолютно не цікавлять. Якщо я намагалася розповісти їй про свій робочий день чи про успіхи дітей, вона вислуховувала кілька секунд, а потім повертала розмову до своїх бід.
— А от у мене сьогодні голова болить! Уявляєш, тиск підскочив. І ніхто про мене не дбає!
Але справжній момент зламу стався минулого тижня. Я була на дуже важливій діловій зустрічі, яка могла визначити долю мого бізнесу на найближчий рік. Я спеціально поставила телефон на беззвучний режим, щоб нічого не відволікало.
За годину, коли я вийшла, я побачила сім пропущених дзвінків від мами. Я одразу ж перетелефонувала, відчуваючи паніку.
— Мамо, що сталося? Я була на зустрічі, не могла взяти слухавку.
І тут я почула те, що змусило мене відчути внутрішній холод.
— Де ти була! Ти знаєш, як я хвилювалася! Я дзвонила, а ти не відповідала! Я думала, щось сталося! Що ти мене залишила!
— Мамо, я ж сказала — я на роботі. Я не можу кинути все й бігти до телефону, коли ти дзвониш.
— А ти повинна! Ти моя донька! Хіба важко відповісти матері! Я тут сама, мені важко, а ти думаєш лише про свою роботу! Я ж тебе виростила, все тобі дала! А ти навіть не можеш вислухати мене до кінця, коли я говорю про свій біль!
У мене не було сил сперечатися. Після важкої зустрічі, її звинувачення здалися мені останнім цвяхом.
— Мамо, я зараз не можу говорити про це. Мені треба працювати. Я перетелефоную тобі ввечері, обіцяю.
— Ні, не треба мені ввечері! Я вже зрозуміла! Ти від мене відвернулася! Я тобі не потрібна! Ти така ж черства, як усі інші!
Я поклала слухавку. Руки тремтіли. Не сталося нічого критичного — просто вона знову хотіла розповісти, що їй нахамив водій таксі. А я, виявляється, винна, що не змогла вислухати цю скаргу в момент, коли вирішувалася доля моєї справи.
Увечері я спробувала поговорити з нею спокійно.
— Мамо, я тебе люблю. Але ти дзвониш мені дуже часто. І в кожному дзвінку — лише скарги. Я не маю стільки енергії, щоб витримувати це щодня. І я не можу відчувати провину за те, що працюю чи займаюся своїми справами.
Її відповідь була різкою і несподіваною.
— Ти звинувачуєш мене! Ти вважаєш мене старою, нецікавою! Я лише хочу поділитися, а ти навіть цього не можеш! Це ти винна, Наталю! Це ти не можеш мене дослухати! Ти стала такою ж, як усі — тебе цікавлять лише гроші і твоє комфортне життя!
Ці слова вразили. Я відчула себе винною, хоча раціонально розуміла, що це маніпуляція. Віталик мене підтримав.
— Наталю, ти не винна. Вона перекладає на тебе відповідальність за свій настрій. Вона, схоже, знайшла спосіб, щоб ти завжди відчувала себе погано, якщо не виконуєш її вимоги. Треба встановити кордони.
Я розумію, що мамі, можливо, самотньо. Але її поведінка руйнує моє життя і нашу близькість. Я намагаюся виділити їй спеціальний час для дзвінків, але вона не дотримується цих правил. Якщо я не беру слухавку, починається та сама історія про те, яка я погана донька.
Я люблю свою маму. Але я не можу бути її емоційним сміттєвим баком і терапевтом цілодобово. Я не можу жити в постійному відчутті провини. Я боюся, що якщо я остаточно встановлю кордони — вона образиться і припинить спілкування, але, якщо ні — я втрачу себе.
Я стою перед складним вибором, між бажанням зберегти спокій у своєму житті та обов’язком перед рідною людиною, яка, схоже, перестала розуміти, де закінчуються її потреби і починається моє життя.
А ви, дорогі читачі, що думаєте про це? Чи доводилося вам стикатися з подібним у стосунках із близькими? Як ви встановили кордони, не зруйнувавши стосунків? Поділіться своїм досвідом у коментарях, адже це важливо! І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія знайшла відгук у вашому серці.
