— Мамо, я розлучився і вирішив пожити знову в тебе, — сказав Степан, сідаючи на табуретку на кухні.
Сіре жовтневе небо нависло над містом, ніби намагалося притиснути п’ятиповерхівки до землі. Степан йшов знайомим з дитинства двором, тягнучи за собою пошарпану валізу на коліщатках. Коліщатка зрадницьки скрипіли й застрягали в тріщинах асфальту — немов натякали: повертатись не варто.
— Та не скрипи ти вже, — пробурчав Степан валізі й зупинився перед під’їздом з облупленою фарбою.
Сорок вісім років. Вік чоловічої сили. А насправді, самотність. Після розлучення від його столичного життя залишилося хіба що трохи одягу у валізі та жменя спогадів. Степан піднявся на четвертий поверх. Зупинився, перевів подих і поглянув на двері, яких не бачив сімнадцять років. Натиснув на дзвінок.
— Хто там? — озвався мамин голос з-за дверей.
— Це я, мамо.
Двері розчинилися, і перед ним постала Анна Вікторівна — маленька жінка з посивілим волоссям і все тими ж карими очима.
— Степко… — тільки й мовила вона, відступаючи вбік.
Квартира зустріла його запахом смаженої картоплі та застиглого часу. Тут усе було на своїх місцях — як і сімнадцять років тому. Старий сервант із кришталем, який діставали тільки на свята. Килим на стіні, потертий диван.
— Мамо, я розлучився й вирішив поки пожити у тебе, — сказав Степан, вмощуючись на табуретці на кухні й спостерігаючи, як мати ставить чайник.
— Знаю, — кивнула вона. — Маша дзвонила.
— Маша? Тобі?
— А що? Вона хороша дівчина… — Анна Вікторівна зніяковіло опустила очі. — Степко, тільки не сердься. Я просто хочу сказати, що її характер ще можна було б і потерпіти…
— Потерпіти? — гмикнув Степан. — Тобі легко говорити. Це ж не тебе виставили за двері з валізою, бо вона, бач, «хоче пожити для себе».
— Ти ж знаєш, я завжди на твоєму боці, — Анна Вікторівна стиснула губи. — Просто ти так рвався втекти звідси до Києва, що…
— Почалося… — тяжко зітхнув Степан. — Я сподівався, що хоча б перші п’ятнадцять хвилин обійдемося без…
— Без чого? Без правди? — Анна Вікторівна зі стуком поставила чашку на стіл. — Ти ж сам тоді все вирішив: «Мамо, мені тісно у цьому місті. Мені треба розвиватись. Мені потрібен простір». От і маєш свій простір, синку.
Степан склав руки. Перший день вдома — а вже хотілося розвернутися й піти. Але куди?
— Я з дороги втомився. Можна я піду ляжу?
— Твоя кімната чекає, — м’яко сказала Анна Вікторівна. — Я там нічого не чіпала. Хіба що пил протирала й підлогу мила.
Степан пройшов до маленької кімнати, яка колись була цілим його світом.
Вузьке ліжко, письмовий стіл, полиця з книгами. Законсервоване минуле.
Сівши на ліжко, він дістав телефон. Один пропущений від Вадима — колишнього однокласника й єдиного, з ким підтримував зв’язок усі ці роки.
«Приїхав? Давай зустрінемось. Є розмова», — писалося у повідомленні…
Вадим майже не змінився. Ті ж проникливі очі, та сама манера говорити — наче кожне слово важить тонну. Хіба що зморшки на лобі глибші, а скроні — сивіші.
— Дивлюсь, столиця тебе трохи пожувала, — сказав він, тиснучи руку Степану.
Вони сиділи в кафе — одному з небагатьох культурних закладів міста. Степан сьорбнув кави й скривився.
— Не смачна кава, — відсунув чашку. — У цьому місті нічого не змінюється.
— Дарма думаєш, — Вадим нахилився ближче. — Змінилося багато чого. У мене власна стоматологія.
— Жартуєш? — перепитав друг.
— Ні, — серйозно відповів Вадим, потім продовжив. — Розкажи про себе.
— Усе розвалилося за один день. Бізнес прогорів, дружина пішла, — Степан знизав плечима, намагаючись говорити байдуже, але голос зрадницьки здригнувся. — Класика жанру, це кінець.
— Або — новий старт, — Вадим постукав пальцями по столу.
— Мені треба подумати чим тут займатися, — нарешті сказав він.
— Думай, — кивнув Вадим. — Але не зволікай.
Дорогою додому Степан вирішив звернути до міського парку. Там, серед старих дерев, колись була їхня з Оленою лавка. Цікаво, чи вціліла вона? Лавка виявилася на місці, лише трохи більш обшарпана часом. Степан провів рукою по шорсткому дереву, згадуючи, як вони сиділи тут літніми вечорами, мріючи про майбутнє. Дівчина хотіла стати лікарем, а він — відомим бізнесменом.
— Степа? Це ти? — пролунав позаду жіночий голос.
Він обернувся і завмер. Перед ним стояла Олена, його перше кохання. Час змінив її, але він без зусиль упізнав ті очі — великі, сіро-зелені, з легкою тінню суму. І ту саму усмішку, від якої в нього щоразу перехоплювало подих.
— Оленка, — мовив він тихо. — Оце так зустріч.
— Чула, ти повернувся, — вона присіла поруч на лавку. — Маленьке місто, сам розумієш. Новини розлітаються швидко.
— Так, повернувся, — зніяковіло відповів він. — Тимчасово, звісно.
— Авжеж, — кивнула вона. — Як там Київ? Як родина?
— Київ добре. А родини вже нема. Розлучилися.
— Пробач, — Олена торкнулася його руки. — Я не хотіла…
— Та нічого, — махнув він рукою. — А ти як? Стала лікарем?
— Так, працюю у нашій лікарні терапевтом.
— Чоловік? Діти?
— Була заміжня. Тепер розлучена. Донька росте, чотирнадцять років.
Вони мовчали, дивлячись на опале листя.
— Знаєш, — нарешті промовила Олена, — я завжди знала, що ти повернешся. Тільки не думала, що чекати доведеться сімнадцять років.
— Я не повернувся, Олено. Я просто… я на час.
— Як скажеш, — вона підвелася. — Мені час. Зміна починається за годину. Якщо захочеш поговорити — заходь до лікарні. Або телефонуй. Номер мій не змінювався.
Наступні кілька днів Степан провів у дивному стані. Блукав містом, вдивлявся в знайомі з дитинства вулиці, заходив у старі двори, які водночас впізнавав і не впізнавав.
Місто залишалося ніби тим самим, але водночас змінювалося. З’явилися нові магазини, зникли старі. Але найбільше його дивувало те, що це місто пробуджувало всередині нього самого.
Після чергової прогулянки Степан повернувся до квартири і почув голоси з кухні. Анна Вікторівна була не сама. За столом сиділа немолода жінка, яку Степан спочатку не впізнав.
— Степан, ти пам’ятаєш Зою Федорівну? — запитала мати.
— Авжеж, — кивнув він, пригадуючи сусідку з першого поверху, яка колись часто приходила до них на чай.
— Привіт, Степан, — усміхнулася Зоя Федорівна. — Почула, що ти повернувся, от і вирішила навідатись. Подивитися, як життя в столиці на тобі позначилось.
— І як? — він мимоволі усміхнувся.
— Та ніяк! — вона сплеснула руками. — Такий самий, як був. Хіба що зморшок трохи додалося.
Степан сів за стіл, приймаючи чашку чаю з рук матері.
— А я тут Анні розповідаю, які у нас у домі зміни, — продовжила Зоя Федорівна. —
Вітька з третього поверху — голова ОСББ. А Людмила, з п’ятого, вийшла заміж за іноземця, поїхала до Чехії.
— Та невже, — чемно відгукнувся Степан, хоча думки його були далеко.
— А ти сам як? З якої нагоди в рідні краї?
— Відпочити, — ухильно відповів він.
— Від чого ж відпочивати? — не вгамовувалася Зоя Федорівна. — Все життя ще попереду!
— Від Києва, — зітхнув Степан.
— Ну, це ти правильно. Там суєта, пробки. А у нас — тиша, спокій.
Чоловік кивнув, допиваючи чай.
Вночі Степан, лежачи на вузькому ліжку, довго не міг заснути. Він згадав обличчя Олени, голос Вадима, голос матері, навіть стару лавку у парку. І думав, чим займатися далі.
Наступного ранку, він стояв біля адмінбудівлі складського центру, одного з небагатьох місць, де можна було знайти роботу у невеликому місті. Його зустріла молоденька адміністраторка з серйозним обличчям.
— Я шукаю роботу, — сказав чоловік. — Маю водійські права категорії B і трохи досвіду роботи з технікою, — відповів Степан, хоча його пальці ніколи не торкалися штабелера. — Навчуся швидко. Мені справді потрібно працювати.
Його взяли на випробувальний термін. Робота була важка: спина боліла вже на третій день, руки гуділи, а взуття — завжди у пилюці. Але Степан уперто ходив на зміну. Після роботи приходив додому, вечеряв із матір’ю в тиші, іноді слухаючи її телепередачі, а іноді — просто мовчки.
Минув тиждень. Потім — другий. Зарплата була невеликою, але перша копійка на власному рахунку за довгий час справила на нього сильне враження.
Увечері Вадим подзвонив:
— Ну що, як ти?
— Працюю, — коротко відповів Степан.
— Не чекав, якщо чесно. Молодець. Може, коли звикнеш — спробуєш себе в іншому напрямку. У мене знайомий шукає помічника адміністратора. Треба трохи в комп’ютерах тямити й вміти з людьми говорити.
— Добре, — мовив Степан. І раптом додав — Я спробую.
Того вечора Анна Вікторівна поставила на стіл пиріг.
— Що святкуємо? — запитав Степан, обережно усміхаючись.
— Просто так. Ти — вдома. І, здається, душа твоя потроху вертається додому.
Степан не відповів. Але вперше за багато років з’їв пиріг з таким апетитом, наче знову був тим хлопцем, що мріяв про велике життя. І вперше подумав: а, може, велике — це зовсім не там, де шукалося. А там, де стоїш на ногах, хай і в пилюці.
Згодом Степан почав проходити курси техніка з обслуговування медичного обладнання. Навчання давалося легко — виявилося, що він давно вмів працювати з руками, просто завжди шукав щось «вище», замість того, щоб спробувати бодай щось справжнє.
У лікарні він познайомився з Оксаною, медсестрою з дитячого відділення. Весела, швидка на слово, але з теплим поглядом і добрими руками. Вона не ставила зайвих запитань, не копирсалася у минулому, але завжди знала, коли треба мовчати, а коли — просто поставити перед ним тарілку борщу.
Спершу Степан не вірив, що в нього може щось вийти. Але Оксана не поспішала. Вони зустрічались після роботи у кав’ярні. Там він і зробив їй пропозицію — без пафосу, трохи ніяково, але щиро.
Вони одружилися. Весілля було скромним — у колі кількох друзів і родини. Мати, Анна Вікторівна, сиділа в першому ряду й непомітно витирала сльози хустинкою.
Після урочистостей, вдома на кухні, Степан зізнався:
— Не думав, що все так повернеться. Я весь час шукав кращого життя, думав робота в столиці зробить мене щасливим, що поруч буде жінка модельної зовнішності, а виявилося он як. Не Було мені там щастя, а ось воно, поруч. Знайшлося у місті, з якого я втік.
Оксана усміхнулася:
— Просто іноді треба сісти й почекати, поки життя перестане крутити тебе, як ганчірку, і дасть шанс зібратися докупи.
Він усміхнувся. Цього разу — вперше за довгі роки — щиро.
