Мамо, я приніс тобі твої улюблені квіти!
— Я бачила, сину. Скільки разів я тобі говорила, що ці квіти не мені потрібні вже давно? Замість того, щоб ці квіти носити, краще б ти у мене просто на пару годин залишився. — Лідія Іванівна, сидячи на своєму старенькому улюбленому кріслі, зовсім не піднімала голови від книги, яку тримала в руках.
— Та я хотів, як краще зробити тобі? Можливо, буде краще, якщо я їх ось тут поставлю? — Микола швиденько поставив квіти на підвіконня й обережно присів на стілець поруч з мамою. Він давно вже звик до того, що її відношення до всього не мінялося. Вона постійно була незадоволена і не соромилася щоразу сказати про це.
— Так, але тільки не говори мені про них, наче не знати, що ти для мене зробив. Квіти. Квіти. Що мені від них? Замість квітів, могли б допомогти мені в чомусь важливому для мене, щось дійсно потрібне зробити мені. Ти ж розумієш, скільки я маю справ, але чомусь ніхто не помічає їх. — Лідія Іванівна поклала книгу на стіл та уважно подивилася на сина.
— Я ж допомагаю тобі, мамо, чим можу! От, полку нещодавно відремонтував тобі на кухні, не варто більше турбуватися про те, щоб речі якісь постійно падали на підлогу. І взагалі, я ж тобі вже скільки разів допомагав. Он в аптеку постійно для тебе ходжу, ні копійки в тебе не взяв, все за свої кошти купую. Мамо, мені теж сумно від того, що ти не завжди цінуєш це все. — Микола поклав руки на стіл, спробувавши поглянути на свою матір з обнадійливим виразом.
— Я й так все знаю, синку. А ти знаєш, що я б хотіла? Я б хотіла, щоб ви мене не турбували так часто. Щоб залишили мене в спокої, я хочу мати час і для себе. — Лідія Іванівна знову похмуро поглянула на сина.
— Але ж ти казала, що тобі сумно і що ти не хочеш залишатися сама! — Микола був розгублений, намагаючись зрозуміти, чому її слова не відповідають її вчинкам.
— Можливо, я й казала раніше, але це не означає, що вам потрібно все робити так, як ви хочете! Я сама вирішую, що мені потрібно і коли. І я вже давно навчилась справлятися зі своїм життям сама. — Лідія Іванівна подивилася на сина так, ніби він провинився перед нею.
А згодом й Олена до мами прийшла.
— Мамо, я принесла тобі смачний свіженький супчик, на обід. Щоб тобі було смачно, я ж знала, що ти любиш з курочкою. — Олена, щиро посміхаючись, поставила на стіл каструлю з супом і сіла поряд.
— Суп. Знову цей суп. Ви тільки й робите, що готуєте ці супи. Якби ви тільки знали, скільки разів я їла цей суп. Я ж не просила такого! — Лідія Іванівна знову відвела погляд, ніби нічого не сталося.
— Мамо, ти ж любиш супи. Що сталося? Чому знову ти не задоволена знову? — Олена сіла на стілець поруч з нею, намагаючись заспокоїти матір.
— Я не люблю ці супи, Олено. Вони все одно не такі, як я їх люблю, у тебе ще ніколи такі не виходили. — Лідія Іванівна махнула рукою.
— Ти, мабуть, не дуже голодна, а я завжди хотіла зготувати такий, щоб тобі подобався, шкода, що не вийшло, — Олена обережно заговорила, дивлячись на свою матір.
— Не потрібно мене годувати такими стравами. У вас все одно нічого не виходить! — Лідія Іванівна почала говорити різко.
Микола, дивлячись на ситуацію, важко зітхає.
— Мамо, ми робимо для тебе все, що можемо, щоб тобі було добре. Ми приїжджаємо, турбуємося про тебе завжди. Але ти все одно незадоволена. Ми не можемо здогадатися, що тобі хочеться! — Микола підвищив голос, не витримавши.
— Не розумієте, що я хочу? Я хочу, щоб ви залишили мене в спокої! Щоб ви перестали обоє заважати мені своїми візитами та питаннями. І не потрібно приносити мені ці всі страви, я не можу їх їсти! — Лідія Іванівна піднялася з крісла і відразу пішла в іншу кімнату.
— Мамо, ми не розуміємо, чому так. Ми ж не намагаємось тобі зробити гірше. Ми любимо тебе! — Олена говорила вслід мамі і в неї були вологими очі.
— Так, ми просто хочемо, щоб ти була щаслива поруч зі своїми дітьми, не відчувала себе самотньою. — Микола також почув себе розгубленим, як ніколи раніше.
— Я знаю, що ви хочете, але це не те, що мені потрібно. Справжня турбота — це не коли хтось постійно намагається щось для тебе зробити. Це коли тебе просто розуміють. — Лідія Іванівна, повертаючись із кімнати, знову говорила, але тепер її голос був менш різким.
— Але як ми маємо тебе розуміти, якщо ти навіть поговорити не можеш з нами по-людськи? — Микола, не стримуючи емоцій, сказав, хоч і відчував, що це може її ще більше роздратувати.
— Зрозумійте просто, що я не можу постійно бути під вашим контролем. Я не маленька дитина, щоб мене опікувати і доглядати. І ви самі теж маєте зрозуміти, що я не потребую всього цього, — мати вже спокійніше сіла на своє місце, відчула знову те внутрішнє спокійне відчуття самостійності.
Микола та Олена сиділи мовчки, не знаючи, що відповісти.
— Може, ми дійсно занадто зайняті тим, щоб допомогти тобі, а не просто бути поруч, — Олена з сумом сказала, дивлячись на матір.
— Так, ми хочемо тебе зрозуміти, мамо. Але ти дуже рідко нам щось розповідаєш, — Микола додав, намагаючись пояснити.
— Я просто хочу бути самостійною, щоб ви не думали, що мені щось не вистачає, що я безпорадна якась. І хоча я дуже ціную ваші старання, іноді мені здається, що це не найкращий спосіб показати свою турботу.
Ще пів години діти посиділи біля мами, а потім разом пішли.
Брат з сестрою йшли до зупинки маршрутки мовчки, кожен думав про своє, але їх думки були про маму.
Як же вона змінилася за ці останні роки. Зараз їй вже 72 роки. Постійно незадоволена, часто різка, таке враження, що не цінує зовсім турботу дітей. Але ж їх мама ніколи не була такою: вони пам’ятають її активною, усміхненою, турботливою, спокійною і, найголовніше, люблячою. Та зараз вона не така.
Діти не можуть зрозуміти. Чому мама так змінилася. В чому може бути причина? Невже це просто вік?
Фото ілюстративне.
