– Мамо, я не можу витратити 3 000 гривень на сервіз, коли в мене на картці – 412, – прошепотіла я, дивлячись у підлогу. – Не драматизуй, Світлано, – відповіла вона. – Соромно бути єдиною, хто нічого не подарує. Я тоді ще не знала, що цей день стане останнім, коли я намагалася вписатися в їхній світ
Моя родина розлютилася, бо я не пішла на весілля сестри. У мене був вибір: купити їй подарунок або сплатити оренду за мою маленьку, холодну кімнату в старому будинку.
Я витріщалася на список подарунків на весілля Орисі. Елегантний сервіз на дванадцять персон за три тисячі гривень, робот-пилосос за дві з половиною тисячі, абонементи до спа-салону на двох – по вісімсот гривень кожен. Зупинилася на гравійованому графині за сімсот гривень.
Я працюю неповний робочий день у невеликому квітковому магазині на околиці міста, тому самому, де я виросла. Працюю, бо мушу, а не тому, що мені це подобається. Ледве зводжу кінці з кінцями. Можливо, тому ніколи й не могла мріяти про щось більше. Хотіла мати своє власне місце, спокій, можливо, колись теплий куточок з кимось, хто б мене справді зрозумів… Але життя якось склалося так, що в інших є своє щастя, а мені доводиться оплачувати лише рахунки.
Я завжди була «іншою» в нашій родині. Орися – моя сестра – була сміливою, впевненою в собі, завжди знала, чого хоче. Вона була зіницею ока моєї мами, і мама ніколи цього не приховувала.
— Орися завжди мала хист до організації, а ти, Світлано, така спокійна, – сказала вона з посмішкою, але мені було важко.
Батько був досить мовчазним, він погоджувався з мамою. Завжди більше слухав, ніж говорив. А я хотіла, щоб мене помічали, слухали, але з часом зрозуміла, що краще мовчати.
Я мріяла про університет, про подорожі до Карпат, про написання оповідань – про все, що вирвало б мене з монотонності мого світу. Але рік за роком ці мрії зникали. Натомість з’являлися рахунки, робота в магазині, самотні вечори та усвідомлення того, що мені навіть немає з ким поговорити.
Коли я знайшла у поштовій скриньці запрошення на весілля Орисі, у мене прискорився серцебиття. Біле, елегантне, з написаним на ньому моїм ім’ям. Весілля мрії, велике свято, всі будуть там, кожен щось подарує. Як я з цим впораюся? Де я візьму гроші на подарунок, на сукню, на що завгодно? Я навіть не можу дозволити собі нове взуття.
Я втупилася у список подарунків на весілля Орисі. Мої очі розплющувалися все ширше й ширше. Елегантний сервіз за три тисячі гривень, робот-пилосос за дві з половиною, дизайнерські стільці – по вісімсот гривень кожен. Я зупинилася на гравійованому графині за сімсот гривень. Я ледве можу собі дозволити рахунки за комунальні послуги, не кажучи вже про щось подібне.
Мене охопив сором. Кожен щось дасть – я була в цьому впевнена. Дядько Микола та тітка Галина, хоч і на пенсії, мабуть, пожертвували б на комплект постільної білизни з гусячого пуху. Мої бабуся з дідусем, можливо, скинуть трохи грошей. А як же я? У мене навіть немає грошей на квиток до Львова, де мало відбутися весілля.
Я подзвонила мамі, бо, можливо, був спосіб вирішити це все по-іншому. Можливо, чогось скромнішого, можливо, символічного подарунка було б достатньо. Я не хотіла питати прямо, але мусила спробувати.
— Мамо, може, мені купити щось дешевше? — несміливо почала я, не бажаючи одразу здатися скигливою.
— Світлано, не влаштовуй сцен, — почула я її голос, різкий, впевнений, як завжди. — Ти ж знаєш, як це виглядає. Соромно не докласти свою лепту.
Я знала, що в її очах моя проблема – це лише моя проблема. Не мало значення, що я ледве зводила кінці з кінцями. Важливо було лише те, щоб усе виглядало добре, щоб родина не говорила, щоб не було сорому.
Я була з цим наодинці.
У день весілля Орисі я довго лежала в ліжку, втупившись у стелю та відчуваючи дивну порожнечу. Зазвичай я мала б уже встати – зібратися, вибрати сукню, нафарбуватися, перевірити, чи пасує моє взуття до сумки. Але в мене не було ні сукні, ні подарунка, ні квитка на автобус. І в мене в голові не було нічого, що могло б наблизити мене до цього дня. Я залишилася вдома.
Я намагалася чимось зайнятися, прибрати, випрати, але кожен рух здавався безглуздим. Я поставила чайник, але навіть не випила чашки чаю. У тиші квартири єдиним звуком було цокання годинника. Думки вирували, немов темні хмари.
Я згадала, як ми з Орисею гралися в саду, коли були дітьми. Вона завжди була сміливою – лазила по деревах, вигадувала ігри, влаштовувала лялькові вистави. Я була тією, хто залишався осторонь, спостерігаючи із захопленням, іноді із заздрістю. Тепер вона була центром світу – у білій сукні, усміхнена, оточена людьми, а я сиділа в темній кімнаті, моя голова була повна спогадів, які вже нічого не значили.
Раптом задзвонив телефон. Мама.
— Усі були там, крім тебе, Світлано. Усі змогли приїхати. Ганьба тобі, — сказала вона, ніби вирок щойно винесли.
Я думала про ту розмову, про все, що сталося до того дня. Мої потреби були десь у кінці списку. Завжди була Орися – її успіхи, її друзі, її життя, яке було схоже на щось із рекламного проспекту. А я була менш важливою, тією, яка мало говорила, яка не виставляла себе напоказ.
У дитинстві Орися отримувала новий одяг, а я носила її старий. Вона отримала новий велосипед на день народження, а мені довелося позичити його у сусідки. Мама завжди казала, що Орися – горда дівчина, яка далеко піде, і мені варто в неї повчитися. Чого? Як гарно посміхатися, як завойовувати людей, як організувати своє життя під себе?
Світ моєї сестри та мій – це два абсолютно різні місця. Їхнє щастя, їхній великий день, їхня радість… І, гадаю, справа була не в грошах, а радше в тому, що я була ніким у їхньому світі.
Я заздрила їй
У мене ніколи по-справжньому не було можливості бути частиною цієї родини, ні. Я була там з обов’язку, за звичкою, але я ніколи не була її серцем, її важливою частиною. Завжди осторонь, осторонь.
Я подумала про Орисю, як вона, мабуть, зараз стоїть у білій сукні, оточена родиною, друзями. Мама, безперечно, посміхається, тато пишається, всі щасливі, бо так і має бути. Як завжди – все за планом. А мене в цей план не було. Я не вписувалася.
Я відчувала злість. На них, на себе, на цей світ, який, здавалося, був створений для інших, а не для мене. Річ була не в подарунку, не в нестачі грошей на робот-пилосос чи дизайнерські стільці. Річ була в чомусь більшому – в тому, що ніхто насправді не питав мене, як я, як мені живеться. Що я не була для них важливою, якщо я не могла щось дати, якщо я не була потрібна.
Я хотіла бути частиною родини, справді хотіла. Але, мабуть, у мене ніколи не було такої можливості. Моє життя було десь поруч з їхнім, ніби я дивилася на нього крізь вікно.
Минув тиждень після весілля. Телефон не дзвонив. Ніхто не питав, як я. Ніби мене й не існувало. Я щодня ходила на роботу, ставила квіти на вітрину, приймала замовлення. Життя текло своїм руслом, але мені здавалося, що я задихаюся.
Одного вечора, коли я поверталася додому, на порозі моєї квартири стояв Валерій. Це був мій давній знайомий, ми вчилися разом у школі. Він завжди був таким спокійним, добрим, уважним. Ми не бачилися багато років.
— Привіт, Світлано. Можна тебе на хвилинку? — запитав він, усміхаючись. Його посмішка була теплою, щирою.
— Валерію? Які долі? Заходь, — я відчинила двері.
Ми сиділи на кухні. Я заварила чай. Він розповів, що приїхав з Польщі, де працював на будівництві вже кілька років. Повернувся, бо доглядав за літніми батьками, яким потрібна була допомога.
— Я чув про весілля Орисі, — обережно почав він. — Ти була там?
Я відчула, як моє обличчя почервоніло. Я опустила погляд на свою чашку.
— Ні, не була. Не змогла, — прошепотіла я.
Валерій дивився на мене, його погляд був сповнений розуміння, а не осуду.
— Розумію. Буває, — сказав він, і в його голосі не було жодного натяку на докір. Це було настільки незвично, що мені захотілося заплакати.
Ми проговорили до пізньої ночі. Я розповіла йому все – про мої мрії, про мої фінансові труднощі, про те, як відчуваю себе «іншою» в родині. Він слухав уважно, не перебиваючи, лише іноді киваючи головою. Коли я закінчила, він трохи помовчав.
— Світлано, ти ніколи не повинна відчувати провину за те, що не можеш відповідати чиїмось очікуванням, — сказав він. — Кожен має свій шлях. І твоя цінність не вимірюється подарунками чи тим, скільки грошей ти маєш.
Його слова були для мене як ковток свіжого повітря. Я ніколи раніше не чула нічого подібного від когось із моїх близьких.
Ми почали зустрічатися. Валерій допомагав своїм батькам, Петру Івановичу та Олені Сергіївні, по господарству, а я продовжувала працювати в квітковому магазині. Ми зустрічалися щовечора, гуляли містом, розмовляли. З ним я відчувала себе справжньою, цінною. Він бачив мене, Світлану, а не лише «іншу» сестру.
Одного разу ми поїхали до його батьків у село. Вони зустріли мене дуже тепло. Петро Іванович зразу почав розпитувати про квіти, про мій магазин, а Олена Сергіївна пригощала мене смачними пиріжками. Я вперше відчула себе частиною справжньої родини, де мої думки та інтереси мали значення.
— Світланочко, ти така добра дівчина, — сказала Олена Сергіївна, тримаючи мене за руку. — Не зважай ні на що, будь собою.
Я відчула, що знайшла своє місце. З Валерієм і його батьками я могла бути собою, не боячись осуду чи нерозуміння. Через кілька місяців Валерій запропонував мені переїхати до нього. Його батьки мали великий будинок, і там було достатньо місця для нас обох. Це було непросте рішення, адже я ніколи раніше не жила окремо від своєї родини, навіть якщо наші стосунки були складними.
Коли я повідомила мамі про свої плани, вона була здивована.
— Ти куди? До нього? А як же твоя робота? А як же ми? — її голос звучав роздратовано.
— Я буду жити з Валерієм, мамо. Це моє рішення, — відповіла я спокійно, але твердо.
Вона довго мовчала, а потім сказала:
— Ну, дивись. Твоє життя.
Я розуміла, що вона так і не зрозуміла. Але мені було вже байдуже. Я знала, що роблю правильний вибір для себе.
Через рік ми з Валерієм одружилися. Весілля було скромним, лише для найближчих. Моя родина прийшла, але було видно, що вони не до кінця розуміють мого щастя. Орися подарувала мені красиву вазу, а мама – конверт з грошима. Навіть у цей день вони не забули про матеріальну цінність. Але мені це вже не боліло.
Я дивилася на Валерія, на його теплу посмішку, і знала, що зробила правильний вибір. Він не питав мене про подарунки, про гроші. Він просто був поруч, підтримував мене і любив такою, якою я є. З ним я нарешті відчула себе цілісною, важливою, коханою. І це було найціннішим подарунком у моєму житті.
Чи завжди легко бути собою, коли світ очікує від тебе чогось іншого?
А як ви думаєте: що важливіше — відповідати очікуванням родини чи залишатися собою?
Я довго боялася зробити вибір, який не сподобається іншим. Боялася здатися невдячною донькою, поганою сестрою, тією, що знову всіх підвела. Але з часом зрозуміла: навіть якщо ти зробиш усе “правильно”, тебе все одно можуть не прийняти. А ще — що жодна кількість подарунків чи поїздок на весілля не зрівняється з душевним спокоєм, який приходить, коли ти нарешті перестаєш себе зраджувати.
Мене довго вчили жити «так, як треба». Але ніхто не питав, чого хочу я. І лише коли я обрала власний шлях — не завжди красивий, не завжди зручний — я нарешті стала щасливою. Не відразу. Але вперше у житті щастя було моїм.
А як у вас? Чи був у вашому житті момент, коли ви поставили себе на перше місце, навіть якщо це не сподобалося іншим? І чи шкодуєте ви про це рішення — чи, можливо, саме воно змінило все?
