Дізнавшись про розлучення, свекруха завітала до сина з порадою: «Швидко знімай з її картки п’ятсот тисяч! Ми ж з тобою не працюємо».
Я застигла в дверях вітальні. Я заїхала в будинок, де до недавна жила з чоловіком, щоб забрати останні речі. Ключі в мене ще були. Думала, нікого немає — середина робочого дня. Але почула голоси на кухні й зупинилася в коридорі.
— Мамо, я не можу просто так зняти гроші з її картки, — голос Дениса звучав невпевнено.
— Чому не можеш? Ви ж у шлюбі! Усе спільне! Поки не розлучилися офіційно, можеш.
— Це ж її особистий рахунок, відкритий до шлюбу.
— І що? Ти ж чоловік, маєш право! Денисе, ти що, дурень? Вона зараз подасть на розлучення, все оформить, і ти залишишся ні з чим. А в неї там куча грошей лежить! П’ятсот тисяч! Ми з тобою три роки не працювали, усе на неї сподівалися. Повинні хоч щось отримати!
Я притулилася до стіни, відчуваючи, як підкачоє нудота.
Три роки. Три роки тому Денис тимчасово втратив роботу. IT-компанія закрилася, масове звільнення. Він шукав нову — місяць, два, три… Потім сказав: «Таню, я втомився. Хочу перепочити, знайти себе. Ти ж добре заробляєш».
Я заробляла дев’яносто тисяч на місяць, була комерційним директором. Денис до звільнення отримував тридцять п’ять.
— Добре, — погодилася я. — Відпочинь півроку. Знайди, що тобі дійсно подобається.
Півроку перетворилися на рік. Рік — на два. Денис не працював, сидів удома, грав у ігри. Іноді дивився вакансії, іноді ходив на співбесіди — і завжди знаходив причину відмовитися: «Маленька зарплата», «поганий колектив», «далеко їхати».
А півроку тому до нас заселилася його мати, Раїса Степанівна. «Тимчасово, поки їй квартиру ремонтують». Ремонт закінчився два місяці тому. Вона залишилася.
— Мамо, навіщо тобі самій? — говорив Денис. — Живи з нами.
Таня була проти. Але не сказала, бо боялася здатися егоїсткою. Раїса Степанівна теж не працювала. «У мене хвора спина», — пояснювала вона, хоча спина не заважала їй ходити по магазинах, в кіно, в кафе з подругами.
Підсумок: я утримувала трьох — себе, чоловіка та свекруху.
Відкладені п’ятсот тисяч — це були мої гроші, зібрані за десять років роботи до шлюбу. Я їх не чіпала, відкладала на чорний день.
Чорний день настав місяць тому. Я прийшла додому раніше звичайного. Почула зі спальні сміх — жіночий і чоловічий. Відчинила двері. Денис у ліжку з сусідкою, двадцятип’ятирічною Анею.
— Таню! — він підскочив.
— Це не те, про що ти подумала!
— Геть, — сказала я тихо. — Обоє. Зараз же.
Аня втекла, хапаючи одяг. Денис намагався виправдатися.
— Таню, ну ти ж сама винна! Ти весь час на роботі! Мені нудно!
— Я працюю, тому що ти не працюєш! Я годую тебе й твою матір три роки, а ти мені зраджуєш у моєму ліжку, в моїй квартирі! Збирай речі. Геть.
— Таню, почекай!
— У тебе два дні.
Він з’їхав до мами, яка теж з’їхала до своєї відремонтованої квартири. І ось, через місяць, я стою в коридорі й чую:
— Денисе, знімай гроші! Половина твоя за законом!
— Мамо, ну це її особистий рахунок.
— Плювати! Ти маєш право! Ти ж чоловік, поки не розлучився офіційно. Сходи до банку, скажи, що дружина дозволила зняти гроші, і все.
— А якщо вона дізнається?
— Дізнається, коли вже буде пізно! Денисе, ти три роки на неї працював!
— Я не працював, мамо, а вдома сидів, господарством займався.
— Це теж внесок. За законом маєш право на половину всього.
— Та рахунок відкрито до шлюбу!
— Байдуже! Скажеш, вона туди гроші в шлюбі вносила. Половина твоя — двісті п’ятдесят тисяч! Денисе, отямся! Ми три роки жили на її гроші! Вона нам винна!
Я дістала телефон, відкрила банківський застосунок, знайшла свій накопичувальний рахунок. 520 000 лежали там неторканими. Я перевела всю суму на інший рахунок в іншому банку, оформлений на моє ім’я, з посиленим захистом і без довіреностей. Операція зайняла три хвилини.
Потім я увійшла на кухню.
— Добрий день.
Вони сіпнулися. Денис зблід. Раїса Степанівна почервоніла.
— Таню! Ти… ти як тут?
— А в мене ще є ключі. Прийшла забрати речі й випадково почула цікаву розмову. Ви просто обговорювали, як вкрасти мої гроші? Так, я чула. На жаль для вас, я їх уже перевела. На рахунок, про який ви не знаєте, до якого у вас немає доступу.
Денис підскочив.
— Ти не маєш права!
— Маю. Це мій рахунок. Мої гроші, зібрані до шлюбу.
— Але в шлюбі ти туди вносила?
— Ні, не вносила. У мене є виписки за десять років. Рахунок відкрито за п’ять років до нашого весілля. Останнє поповнення — за місяць до весілля. Після нього все лежало й росло за рахунок відсотків.
— Ну… але я маю право!
— На що? На гроші, які я заробила до тебе? Ні, Денисе, не маєш.
Раїса Степанівна підскочила.
— Ти жадібна егоїстка! Мій син три роки на тебе працював!
— Ваш син три роки взагалі не працював! — я подивилася на неї. — Сидів удома, грав у ігри, витрачав мої гроші, зраджував мені в моєму ліжку. А тепер ви вдвох хочете вкрасти мої накопичення.
— Не вкрасти! Забрати законне!
— У вас немає нічого законного. Денисе, ти не маєш прав на цей рахунок. Я вже консультувалася з юристом. При розлученні цей рахунок не ділиться, бо відкритий до шлюбу й не поповнювався в шлюбі.
— Але ми три роки жили на твої гроші! — заверещала свекруха. — Ти винна!
— Я нічого не винна! Я утримувала двох дорослих дієздатних людей, які просто не хотіли працювати. З доброти душі, з дурості. Але тепер все.
— Таню… — Денис схопив мене за руку. — Ну дай хоч сто тисяч! Мені ж ні на що жити!
— Працюй. Як усі нормальні люди.
— Але мені сорок років! Мене нікуди не беруть!
— Беруть, якщо шукати. Якщо не відмовлятися від кожної вакансії. Якщо дійсно хотіти працювати.
— Ти безсердечна! — Раїса Степанівна ткнула в мене пальцем. — Ми ж сім’я! Повинні допомагати!
— Ми не сім’я. Ми були сім’єю, поки ваш син не зрадив мені. Тепер ми розлучаємося. І жодної допомоги, крім тієї, що належить за законом, ви не отримаєте.
— А що належить? — хижо запитала вона.
— Нічого. Квартира куплена мною до шлюбу, машина теж. Меблі — на мої гроші, вклад — мій. Ділити нема чого.
— Він три роки жив з тобою! Це дає право…
— На що? На компенсацію за проживання? — я усміхнулася. — Добре. Подаю зустрічний позов. Попрошу його оплатити свою частку в комуналці, продуктах та інших витратах за три роки. Плюс оренду житла за ринковими цінами. Вийде чимало. Нехай платить.
Денис сів на стілець, блідий.
— Ти ж так не зробиш…
— Зроблю, якщо ви спробуєте щось відсудити. У мене є всі чеки, всі виписки. Я можу довести, що одна утримувала сім’ю з трьох осіб, і можу вимагати відшкодування.
— Але я ж чоловік! У мене не було доходу, бо…
— Бо ти не хотів працювати. Це твій вибір, не мій.
Раїса Степанівна схопилася за серце.
— Ой, лишечко! В мене приступ! Діждалася! Викликай швидку!
— Викликайте самі. Мені пора.
Я розвернулася й вийшла. Зібрала свої речі зі спальні — одяг, документи, книги — завантажила в машину. Коли виходила, Денис стояв у дверях.
— Таню, невже тобі не шкода? Три роки разом прожили…
— Шкода. — Я подивилася на нього. — Шкода втрачених трьох років. Шкода грошей, витрачених на твоє утримання. Шкода віри в тебе. Але тебе — не шкода.
— Я ж любив тебе!
— Ні, Денисе. Ти любив мій гаманець. Моє утримання. Мою готовність працювати за двох. А мене не любив, інакше не зраджував би. Це була помилка. Єдина моя помилка — що я погодилася утримувати дорослого чоловіка, який не хоче працювати.
Я сіла в машину й поїхала.
Розлучення оформили через чотири місяці. Денис намагався через суд отримати компенсацію за ведення домашнього господарства та внесок у сім’ю. Суд відмовив, бо в мене були докази: я працювала й заробляла, а він сидів удома й грав у ігри. Жодного внеску. Раїса Степанівна намагалася подати позов від свого імені за допомогу по господарству. Їй також відмовили — не було доказів допомоги.
Я залишилася зі своїми грішми, зі своєю квартирою, зі своєю машиною та зі свободою.
За півроку я зустріла Андрія, програміста. Він добре заробляв, був самостійним, знімав квартиру сам. На другому побаченні він сказав:
— У мене принцип: я ніколи не живу за рахунок жінки й не дозволяю жінці жити за мій рахунок. Або все навпіл, або кожен своє. Ти згодна?
— Абсолютно, — усміхнулася я. — В мене тепер такий самий принцип.
Ми зустрічаємося рік. Він живе у своїй квартирі, я — у своїй. Бачимося, коли хочемо. Подорожуємо, ділимо витрати навпіл, ходимо до ресторанів — платить або він, або я, по черзі. Рівноправ’я, повага, самостійність.
А Денис, як я чула, досі живе з матір’ю, досі не працює. Шукає нову жінку, яка утримуватиме їх обох. «Ми ж не працюємо», — як казала Раїса Степанівна.
От саме — не працюють і не хочуть. Але тепер це не моя проблема.
Гроші лишилися зі мною, у безпеці, на рахунку, про який ніхто не знає. Моя подушка безпеки, моя свобода, мій результат десяти років праці. І жодна свекруха, жодний чоловік-дармоїд не вкрадуть їх. Бо іноді найбільша помилка — це дозволити іншим жити за твій рахунок.
