— Мамо, ви не повірите, але в цій курці секретний інгредієнт — моє натхнення… і, здається, чек із ресторану “Угро”, який ви щойно виловили з моєї підливи!
Ранок у квартирі Каті та Артема почався з того особливого сонячного променя, який завжди безпомилково знаходив щілину в шторах і бив прямо в очі. Катя заплющилася, намагаючись втримати залишки сну, де вона була успішним шеф-кухарем у Парижі, а не молодшим маркетологом у девелоперській компанії.
З кухні долинув звук, від якого в Каті зазвичай починало сіпатися ліве око — характерне клацання дверцят холодильника та довге, театральне зітхання її чоловіка.
— Катрусю, ти вже прокинулася? — голос Артема був надто лагідним, що було поганою ознакою.
Катя піднялася. Артем стояв у дверях спальні, тримаючи в руках тарілку з нещасним шматком піци дводенної давності.
— Знаєш, про що я подумав? — почав він, присідаючи на край ліжка. — Сьогодні ж вівторок. А у вівторок, рівно п’ять років тому, ми з тобою вперше приїхали до моїх батьків. Пам’ятаєш ту вечерю?
Катя пам’ятала. Таку вечерю забути було неможливо, навіть після курсу психотерапії. Любов Петрівна тоді зустріла її в накрохмаленому фартуху, який виглядав чистішим за весільну сукню Каті. На столі панував Він — Кролик. М’ясо було таким ніжним, що здавалося, воно тане ще до того, як торкається язика. Соус виблискував золотом, а аромат розмарину та вершків заповнював кожен куточок кімнати. Тоді Любов Петрівна, дивлячись Каті прямо в очі, сказала: «Чоловік, Катю, це як рідкісна рослина. Якщо не підживлювати його правильним соусом, він засихає».
— Пам’ятаю, — сухо відповіла Катя. — І що?
— Ну, мама ж сьогодні обіцяла зайти «просто на чай» після роботи. Я подумав… а може, ми її здивуємо? Ти ж казала, що записалася на ті онлайн-курси «Смак Провансу». Може, приготуєш того самого кролика? Ну, знаєш, щоб вона побачила, що я не на сухом’ятці живу.
Катя подивилася на свої ідеально доглянуті руки з манікюром, який коштував як половина продуктового кошика на тиждень. Вона вміла замовляти їжу в 45 різних застосунках. Вона знала різницю між лате і флет-вайтом. Але кролик? Для неї кролик був або персонажем мультфільму, або хутряною шапкою.
— Артеме, у мене сьогодні звіт по новому ЖК. Я не впевнена, що… — Будь ласка, — він зробив «очі кота зі Шрека».
— Мама останнім часом постійно натякає, що ми стали занадто «цифровими» і втратили родинне вогнище. Давай покажемо їй, що наше вогнище горить сильніше, ніж у ресторанах Michelin!
Катя зітхнула. Вона любила Артема. Він був надійним, добрим і лише іноді — абсолютно нестерпним у своєму маминому вихованні. — Добре. Буде тобі кролик. Буде соус. Буде вогнище. Тільки не скаржся потім, якщо пожежники теж прийдуть на дегустацію.
Коли Артем пішов на роботу, Катя зрозуміла, що вляпалася. Вона відкрила Google і ввела запит, який змусив алгоритми реклами ще тиждень пропонувати їй сільськогосподарську техніку: «Як виглядає сирий кролик і як його готувати?».
Супермаркет зустрів її холодом м’ясного відділу. Вона стояла перед вітриною, де лежали білі, витягнуті тушки.
— Дівчино, вам підказати? — запитав м’ясник з обличчям людини, яка бачила в цьому житті все.
— Мені потрібен кролик. Найкращий, що у вас є.
Додому вона повернулася з повним пакетом: кролик (який чомусь виявився набагато важчим, ніж здавався), три пляшки напою (одна для соусу, дві — для моральної підтримки), розмарин, вершки, чебрець і набір ножів, які обіцяли різати навіть каміння.
На кухні панувала тиша, яка зазвичай буває перед початком історичних битв. Катя розклала продукти на столі. — Отже, «Крок-1», — прошепотіла вона, звіряючись із рецептом відомого кулінарного блогера. — «Розділіть кролика на порційні шматки».
Це звучить просто, якщо ви не пробуєте це зробити вперше в житті. Через сорок хвилин Катя була вся в борошні, пасмо волосся прилипло до лоба, а кролик все ще залишався монолітною конструкцією, яка відмовлялася ділитися на частини. Катя взяла молоток для відбиття м’яса.
— Не піддаєшся? — просичала вона, замахуючись. — Любов Петрівна тебе б уже давно на молекули розібрала!
З кожним ударом її впевненість танула. Вона нарешті розправилася з м’ясом, але кухня тепер нагадувала декорації до фільму жахів категорії «Б». Стіни були в білих плямах від борошна, на підлозі валялися гілочки розмарину, а сама Катя виглядала так, ніби вона щойно боролася з цим кроликом у відкритому полі.
До приходу гостей залишалося три години. Катя завантажила кролика в глибоку керамічну форму, залила його вином так щедро, ніби намагалася змусити його забути про все пережите, і відправила в духовку.
— «Томити при температурі 160 градусів протягом двох годин», — прочитала вона. Це був момент її тріумфу. Вона відкрила першу пляшку, налила собі келих і сіла за ноутбук. Робота над звітом по ЖК «Сонячні роси» йшла напрочуд легко. Аромат вина та трав почав повільно розповсюджуватися квартирою.
«Я це зробила», — думала Катя. — «Я — богиня домашнього затишку. Я закрию цей звіт, подам вечерю, і Любов Петрівна нарешті зрозуміє, що я гідна партія для її сина».
Але доля має своєрідне почуття гумору, особливо коли мова йде про техніку з сенсорним керуванням. Катя не помітила, як випадково зачепила панель духовки, коли тягнулася за зарядкою до ноутбука. Замість делікатних 160 градусів на табло висвітилося зловісне «240 + режим гриль».
Через сорок хвилин Катя відчула дивний запах. Це не був запах Провансу. Це був запах гарячої гуми та горілого органічного палива. Вона підхопилася з крісла і кинулася на кухню.
З духовки валив густий сизий дим. Катя, кашляючи і сльозячись, вимкнула прилад і обережно, за допомогою прихваток, витягла форму. Те, що вона побачила, не піддавалося опису. Вино випарувалося, перетворившись на чорний наліт на стінках. А кролик… кролик тепер нагадував шматочки вугілля, якими колись у дитинстві діти малювали на асфальті. Він став меншим утричі й набув вигляду артефакту часів палеоліту.
Катя стояла посеред димної кухні. Годинник показував 17:15. Артем і його мама мали з’явитися о 18:00.
— Це кінець, — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки, які тепер були не лише в борошні, а й у сажі. — Вона мене з’їсть. Замість кролика вона з’їсть мене.
Раптом погляд Каті впав на магнітик на холодильнику. Це була візитівка грузинського ресторану «Угро», який відкрився місяць тому в їхньому будинку. На візитівці було написано золотими літерами: «Смачно, як у мами. Доставка за 15 хвилин».
Паніка — це холодна хвиля, яка або паралізує, або перетворює тебе на професійного спецназівця. Катя обрала другий варіант. Вона схопила телефон.
— Алло! Мені потрібна ваша фірмова курка. Або кролик, якщо він у вас є. Щось, що плаває у білому вершковому соусі й виглядає так, ніби його щойно дістали з печі в українському селі! Доставка за 15 хвилин — і я доплачу вам стільки, що ваш кур’єр зможе купити собі новий шолом!
Катя кинула слухавку. Тепер почалося найскладніше — прибирання місця злочину. Вона схопила форму з «вугільним кроликом» і, не придумавши нічого кращого, запхнула її в посудомийну машину на найдовший цикл — нехай гаряча вода і пара спробують змити цю ганьбу. Вона відкрила всі вікна навстіж, попри вечірню прохолоду. Холодне повітря змішалося з димом, створюючи атмосферу містичного трилера.
Вона махала рушником, намагаючись вигнати сизий туман, паралельно засипаючи в раковину соду та лимонну кислоту, щоб перебити запах горілого м’яса.
Кур’єр залетів у квартиру через хвилину. Він пахнув спеціями та бензином. Катя буквально вихопила у нього з рук три великі термоконтейнери.
— Тримайте! — вона сунула йому в руку кілька купюр, навіть не рахуючи. — І якщо ви комусь розкажете, що я це замовляла — я знайду ваш ресторан і вам буде не дуже!
На кухні почався справжній балет. Катя витягла свою найкращу керамічну форму — ту саму, «святкову», яку вони купували з Артемом у Ikea. Вона обережно, ледь не пінцетом, переклала шматки соковитої курки в білому часниковому соусі.
— Так, — міркувала вона вголос, — соус занадто однорідний. Домашній соус має бути… недосконалим. Вона схопила з холодильника залишки вершків і недбало хлюпнула їх зверху. Потім взяла свіжу петрушку (розмарин уже згорів, тож довелося міняти концепцію на ходу) і почала рвати її руками. Жодних ножів! Справжня господиня рве зелень руками, бо «так зберігається смак».
Вона посипала страву петрушкою, додала трохи свіжомеленого перцю і — фінальний штрих — кілька крапель олії. Страву вона поставила у вимкнену, але ще теплу духовку, щоб вона підтримувала температуру.
Залишилося найважче: докази. Катя схопила пластикові контейнери від ресторану. Вони були величезні, яскраві, з логотипом бородатого чоловіка в папасі. Вона не могла просто кинути їх у смітник — Любов Петрівна мала звичку «випадково» заглядати туди, щоб перевірити, чи не занадто багато продуктів викидає марнотратна невістка.
Катя відкрила шафу під раковиною, розсунула пляшки з мийними засобами і запхнула контейнери в самий кут, закривши їх мішком з картоплею. — Фух, — вона витерла піт із чола, залишивши на шкірі смугу від соусу. — Тепер душ. Швидко!
Дзвінок у двері пролунав рівно о 18:00. Катя, ще з вологим волоссям, у сукні, яку вона одягла за тридцять секунд, відчинила двері.
На порозі стояв Артем з величезним букетом хризантем і Любов Петрівна. Остання виглядала так, ніби вона щойно зійшла з обкладинки журналу «Радянська жінка 1985 року»: сувора зачіска, ідеально відпрасований тренч і погляд, який міг би пропалити дірку в бетонній стіні.
— Добрий вечір, Катенько, — сказала вона, переступаючи поріг і одразу втягуючи носом повітря. — Чим це у вас так… цікаво пахне? Схоже на… горілий папір? І трішки на… кавказький ринок?
— Добрий вечір, мамо! — Катя натягнула посмішку, від якої в неї заболіли щоки. — То я просто… експериментувала з аромапаличками. Для затишку! А запах їжі — це спеції. Я вирішила, що звичайний кролик — це занадто нудно. Сьогодні у нас «Курка по-селянськи в особливому маринаді». Проходьте, роздягайтеся!
Артем сяяв. Він поцілував дружину в щоку і пошепки запитав:
— Ну як? Вийшло? — Краще, ніж ти можеш собі уявити, — відповіла Катя, відчуваючи, як у кишені сукні лежить чек із ресторану, який вона забула викинути.
Вони сіли за стіл. Катя винесла форму з куркою так урочисто, ніби це був ювілейний торт. Пара піднімалася над стравою, аромат часнику та прянощів заповнив кімнату.
— Ого! — Артем ледь не впустив виделку. — Виглядає фантастично! Мамо, дивись, яка скоринка!
Любов Петрівна поправила окуляри. Вона повільно взяла спільну ложку, набрала соусу і капнула собі на тарілку. Вона не поспішала куштувати м’ясо. Спочатку вона вивчала консистенцію соусу.
— Катенько, а скажи мені, дорогенька, — почала вона, примружившись, — яку саме сметану ти використовувала для заправки? Бо колір… він такий насичений.
У Каті в голові зашуміло.
— О, це мій секрет, мамо! — вона нервово засміялася. — Я змішала три види домашніх вершків. А спеції… я їх замовляла в одного знайомого… монаха з карпатських гір.
— Монаха? — Любов Петрівна підняла одну брову. — Цікаво.
Артем, який уже активно жував ніжку, втрутився:
— Мамо, ну що ти придираєшся? Це ж смачно! Катю, це найкраща курка в моєму житті! Навіть краща за твого кролика, мамо, вибач.
Це була фатальна помилка. Обличчя Любові Петрівни застигло. Вона повільно взяла шматочок м’яса, піднесла його до рота, прожувала… і раптом її обличчя змінилося. Вона щось відчула на зубах.
Вона повільно, з королівською гідністю, дістала з рота щось маленьке і синє.
Це була маленька пластикова синя зубочистка. А на її кінці бовтався крихітний паперовий прапорець, на якому гордо майорів напис: «Смачного! З любов’ю, ресторан Угро».
Тиша в кімнаті стала такою густою, що її можна було різати ножем. Артем перестав жувати. Катя відчула, як її душа повільно покидає тіло і йде в бік виходу.
Артем подивився на прапорець, потім на Катю.
— Катю… ти що… купила вечерю в ресторані? — в його голосі було не розчарування, а якесь щире здивування. — Але ж ти казала, що весь день стояла біля плити…
Катя закрила обличчя руками.
— Так! — вигукнула вона, і сльози самі бризнули з очей. — Так, я купила її! Бо твій клятий кролик перетворився на шматок антрациту! Я спалила його, Артеме! Я хотіла бути ідеальною. Я хотіла, щоб твоя мама не дивилася на мене так, ніби я помилка, яка не може нагодувати чоловіка. Я старалася, я різала того кролика дві години, я плакала над ним! А потім духовка вирішила влаштувати кремацію!
Вона чекала сварки. Вона чекала, що Любов Петрівна встане, візьме сумку і піде, кинувши на прощання щось про «сучасну молодь».
Але Любов Петрівна зробила дещо інше. Вона знову засміялася. Це не був злий сміх. Це був щирий, глибокий регіт жінки, яка нарешті побачила щось дуже знайоме.
— Ой, не можу! — Любов Петрівна витерла сльозу краєчком серветки. — Артеме, вийди на хвилину на балкон. Мені треба поговорити з твоєю дружиною.
— Але мамо…
— На балкон, я сказала! Подихай повітрям, там якраз пахне паленим кроликом, освіжи пам’ять!
Коли Артем, розгублений, пішов на балкон, Любов Петрівна повернулася до Каті. Її погляд став напрочуд м’яким.
— Дитинко, підійди-но сюди.
Катя підійшла, очікуючи удару. Але свекруха взяла її за руку.
— Знаєш, чому я так швидко знайшла ту зубочистку? Бо я вмію швидко виймати таку саму щоразу, коли мій чоловік, батько Артема, хвалить мій «фірмовий пиріг з осетриною». Катя кліпнула очима.
— Що? — Пиріг я замовляю в кулінарії на вокзалі. Там працює моя кума. Вона робить їх ідеальними. А я просто перекладаю їх на своє деко і трохи підгоряю краї, щоб виглядало натурально. Десять років, Катю! Десять років мій Микола впевнений, що я встаю о п’ятій ранку, щоб замісити тісто.
Катя відкрила рот від подиву.
— То ви… ви не сердитеся? — Я серджуся лише на одне: чому ти не спитала мене? Я б тобі порадила ресторан «Старий замок», там кролик такий самий, як мій, Артем би й не помітив різниці.
Любов Петрівна встала, підійшла до шафки під раковиною, безпомилково відсунула мішок із картоплею і дістала порожні контейнери.
— Наступного разу, — вона підморгнула, — винось сміття сама. І чек із кишені викинь, він у тебе стирчить.
Вона повернулася до столу і крикнула:
— Артеме, повертайся! Курка просто божественна! Катенько, дай-но мені рецепт того «монашого» маринаду, запишу собі, щоб не забути.
Вечір закінчився в атмосфері повної ідилії. Артем був щасливий, що його жінки нарешті знайшли спільну мову. Катя була щаслива, що її не вигнали з родини. А Любов Петрівна… вона просто насолоджувалася тим, що тепер у неї є спільниця, з якою можна було б разом «палити коробки у дворі».
Через тиждень Катя отримала посилку від свекрухи. Всередині була гарна керамічна форма для запікання і маленька записка: «Для твоїх майбутніх кулінарних шедеврів. P.S. Вклала номер телефону директора кулінарії готелю “Центральний”. У нього найкращий кролик у місті. Скажеш, що від мене — зробить знижку. Цілую, мама».
Катя посміхнулася й внесла новий номер у контакти під назвою «Монах з Карпат». Життя в родині нарешті стало по-справжньому смачним.
