Остап увійшов і почав голосно скаржитися Мар’яні, що вона знову забула його сорочки в пральню віднести.
– Мамо, ти ж обіцяла! – гукнув він мені через усю квартиру. – Я ж завтра на важливу зустріч, а там все пом’яте!
Я поклала ніж, витираючи руки об рушник.
– Остапе, тобі двадцять дев’ять років. У тебе є своя трикімнатна квартира, яку ти здаєш. Там є пральна машина, прасувальна дошка й навіть робот-пилосос. Чому ти досі чекаєш, що я бігатиму за твоїми сорочками?
Він роздратовано фиркнув:
– Бо ти ж вдома цілий день! Тобі що, важко?
Мар’яна, почувши, вискочила зі своєї кімнати:
– Ой, мамо, до речі, а ти не могла б завтра зранку заскочити до моєї квартири на Подолі? Там орендарі скаржаться, що кран капає. Я б сама, але в мене манікюр новий, не хочу бруднитися.
Я відчула, як усе в мені закипає.
– Ні. Не могла б. І ти, Остапе, теж не чекай, що я завтра прасуватиму. Ви обидва маєте власні квартири, які приносять вам непогані гроші щомісяця. Ви дорослі люди. Чому ви досі живете в моїй хаті й поводитеся, ніби вам по п’ятнадцять?
Остап закотив очі:
– Мамо, ну ти що, ми ж сім’я! Куди нам їхати?
– Я з татом пів життя працювала, щоб ви мали старт, а ви цей старт здаєте чужим людям і повертаєтеся до мене їсти, спати й щоб я вам прала-готувала!
Мар’яна надула губи:
– Ти нас виганяєш? Серйозно?
– Так, серйозно! – я вже майже на фальцет перейшла. – Я вас дуже люблю, але більше не можу! Я хочу хоч раз за останні десять років прокинутися і не думати, кому сьогодні готувати сніданок на чотирьох, чия черга мити посуд і чому в коридорі знову чотири пари чужого взуття!
Тиша повисла така, що чути було, як крапляє той кран у Мар’яниній квартирі на Подолі – принаймні мені так здалося.
Мені шістдесят один. З чоловіком Миколою ми разом уже тридцять п’ять років. Ми виростили двох чудових, розумних, красивих дітей – сина Остапа й доньку Мар’яну.
Колись я пишалася ними так, що готова була розповідати кожній сусідці, які вони талановиті. А тепер… тепер я пишаюся й далі, але вже змучилась.
Усе почалося давно. Коли діти закінчили університет, ми з Миколою вирішили: подаруємо кожному по квартирі. Не просто якусь «хрущовку» на околиці, а нормальне житло в Києві – щоб було куди привести дівчину чи хлопця, щоб не починали сімейне життя з оренди, щоб мали базу.
Ми тоді ще працювали, брали кредити, відкладали кожну копійку. Я ночами підробляла бухгалтером на півставки, Микола брав понаднормові. Продали дачу, машину стару – усе пішло на ці квартири.
Купили. Одна – Остапу на Лівому березі, трикімнатна, з ремонтом. Друга – Мар’яні на Подолі, двокімнатна. Ми з Миколою залишилися в нашому котеджі під Києвом – великому, з садом, з трьома поверхами. Думали: ось воно, щастя. Діти роз’їдуться, ми нарешті поживемо для себе.
Але ні.
Спочатку Остап сказав:
– Мамо, я ще не готовий. Дай мені рік-два, я накопичу на меблі, на нормальний старт.
Мар’яна додала:
– І я теж! Мені страшно самій, там же так порожньо ввечері.
Ми з Миколою переглянулися й погодилися. Ну рік, ну два – що такого? Ми ж батьки, ми хочемо, щоб їм було комфортно.
Минуло десять років.
Зараз Остапу двадцять дев’ять, Мар’яні двадцять вісім. Вони досі живуть з нами. Квартири здають. Гроші з оренди отримують регулярно – суми такі, що я іноді навіть не уявляю, на що їх витрачати.
Остап купує собі новий айфон щороку, Мар’яна літає на Балі двічі на зиму. А вдома – «Мамо, а що на вечерю?», «Мамо, ти не бачила мої навушники?», «Мамо, а ти не можеш завтра зустріти майстра в моїй квартирі, бо в мене йога?».
Я люблю їх. Щиро. До болю в серці. Але я вже не можу.
Ранок у нашому домі починається однаково. О сьомій я встаю, бо Микола любить теплий сніданок. Роблю йому омлет, каву. Потім спускаюся вниз – Остап уже кричить з другого поверху:
– Мамо, ти хліб купила той, безглютеновий? А то мені вчора погано було!
Мар’яна виходить з кімнати в шовковій піжамі, з маскою на обличчі:
– Мамо, а ти не можеш мені каву зробити? Я ще п’ять хвилин полежу.
Я роблю. Всім роблю. Бо якщо не зроблю – почнуться образи. «Ти нас не любиш», «Ми ж твої діти», «Інші матері так не роблять».
Після сніданку я прибираю кухню. Потім перу. У нас три пральні машини в будинку, але чомусь усі несуть білизну саме мені – бо я «краще розкладаю по кольорам».
Потім готую обід. Потім вечерю. Іноді Микола тихенько каже:
– Олено, може, досить? Нехай самі.
А я йому:
– Та вони ж образяться.
І знову беруся за каструлі.
Одного разу я спробувала влаштувати «день без мами». Сказала заздалегідь:
– Діти, завтра я їду до подруги на весь день. Готуйте самі.
Приїжджаю ввечері – в холодильнику пусто, на столі коробки з-під суші й піци, посуд у раковині по саму стелю.
Остап сидить у навушниках, Мар’яна робить селфі в дзеркалі. Побачили мене – зраділи:
– Мамо, ти повернулася! А ми вже голодні!
Я тоді вперше заплакала на кухні, щоб вони не бачили.
Іншим разом Мар’яна привела подругу додому. Дівчина побачила наш будинок, сад, басейн (невеликий, але є). І каже:
– Мар’янко, а тепер розумію чому ти свою квартиру здаєш. Тут, це ж рай!
Мар’яна сміється:
– Та бо тут мама готує, прибирає, прасує. А там самій доведеться. Ти що, здуріла?
Я стояла за дверима й чула кожне слово.
Микола теж уже не витримує. Він чоловік мовчазний, але недавно сказав мені вночі:
– Олено, я хочу, щоб ми з тобою хоч раз удвох посиділи за столом. Без дітей. Хочу, щоб ти не вставала о шостій ранку. Хочу, щоб ти ходила на йогу, а не прала чуже.
Я кивнула. Бо теж хочу. Дуже.
Я пробувала говорити з дітьми м’яко. Сідали всі разом за стіл.
– Дітки, – казала я, – ви ж розумієте, що ви вже дорослі. Вам треба своє життя будувати. Знайомитися, закохуватися, сім’ї створювати.
Остап відразу:
– Мамо, та я зустрічаюсь! Просто дівчата всі якісь не ті.
Мар’яна:
– А я взагалі не хочу заміж. Мені й так добре.
Я продовжую:
– Але ж ви розумієте, що ми з татом теж хочемо спокою? Ми не вічні.
І тут Мар’яна починає плакати (вона вміє, коли треба):
– Ти хочеш, щоб ми пішли й тебе ніколи не бачили? Ти нас виганяєш?
І все. Розмова закінчена. Знову винна я.
Микола пропонує радикально: встановити дедлайн. Сказати: до такого-то числа збирайте речі. Але я боюся. Бознаю – Мар’яна влаштує істерику, Остап замкнеться й тиждень не розмовлятиме.
А я не витримаю їхніх образ.
Тому я просто живу. І чекаю. Чекаю, коли в них з’явиться хоч крапля совісті. Чи коли я остаточно зірвуся – і тоді вже точно буде сцена, після якої ми рік не розмовлятимемо.
А поки що я встаю о сьомій, ставлю каву, ріжу хліб безглютеновий і думаю: за що мені це? Я ж їх так любила. І люблю досі. Просто вже не можу.
А може виставити їх раз і назавжди? А якщо вони тоді образаться і не будуть з нами спілкуватись. То ж наші діти?
От як бути у цій ситуації. Чи існує правильне рішення і яке воно?
Головна кратинка ілюстративна.
