– Мамо, ти що, забула, скільки тобі років? — різко запитала Соломія, коли я розповіла їй про Миколу. Мені було неприємно чути цей осуд, ніби щастя у моєму віці — це щось непристойне. Завтра він вперше сяде за наш сімейний стіл, і я відчуваю, як напруга між моїм правом на весну і страхом доньки може розколоти цю неділю навпіл.
Уявити цей сімейний обід для мене зараз складніше, ніж тоді, тридцять років тому, коли я намагалася одночасно спекти паску, пошити костюми на ранок і затриматись на вечірній зміні. Микола — це тихе, несподіване, вистраждане щастя, яке прийшло у моє життя, коли я вже навіть не чекала на диво, а просто насолоджувалася спокоєм і тишею порожньої квартири.natg
У мене немає сумнівів щодо Богдана; мій син, завжди розсудливий і мудрий, уже давно знає про наші стосунки і щиро за мене вболіває. Він кілька разів розмовляв із Миколою телефоном, вони навіть обмінялися кількома повідомленнями про ремонт.
Але Соломія, моя дочка, з її нескінченною ревністю і страхом втрати, стала нездоланною стіною між моїм минулим життям і моїм можливим майбутнім. Вона навіть слухати не хоче про те, що поряд зі мною може бути хтось, хто не є членом нашої родини.
Мамо, ти що, забула, скільки тобі років? – її голос у слухавці завжди стає різким, коли мова заходить про Миколу. – У твоєму віці треба думати про дітей і про онуків, а не про якісь там побачення.
Мене це так ранить, що хочеться кинути слухавку. Я ж не сліпа, я бачу, що вона хвилюється не так за мою “пристойність”, як за свій спокій і, можливо, за квадратні метри. Невже я не маю права на те, щоб мені було добре? Невже материнство — це пожиттєвий вирок на самотність, навіть коли діти вже створили свої власні, повноцінні родини?
Моїм дітям було сім і дев’ять років, коли Дмитро, їхній батько, пішов. Він просто обрав інший шлях, інше життя з жінкою, яка, як він тоді сказав, “розуміє його прагнення”. Це був звичайний вечір, він зібрав речі у спортивну сумку і тихо зачинив двері, намагаючись не розбудити дітей. Світ тоді не розколовся, але став неймовірно сірим і важким.
Підтримки від моїх батьків я не отримала. Мама з татом, люди старої закваски, вважали, що в усьому винна лише жінка. “Від хорошої і люблячої дружини чоловіки не тікають”, — це була їхня мантру, яку вони повторювали при кожній зустрічі, додаючи мені ще більше почуття провини. Я закрилася в собі, не бажаючи ні з ким ділитися своїм болем.
Деякий час мені допомагала Одарка Петрівна, Дмитра мати, моя свекруха. Вона давала невеликі суми, іноді забирала онуків на вихідні. Але коли у Дмитра з його новою дружиною народилася донька, а потім ще й виявилося, що дитина потребує особливого догляду, вона просто перестала відповідати на мої дзвінки.
Твої діти вже дорослі, Олено, тобі значно легше, — сказала вона мені в останній телефонній розмові, виправдовуючись. — А я мушу онучці допомагати, в них там купа проблем.
Я тоді просто мовчки поклала слухавку. Злість промайнула в мені швидко, але я усвідомлювала, що кожен вибирає, як йому жити і кому допомагати. Я ж вирішила, що тепер розраховуватиму лише на власні сили.
Я працювала на двох роботах, щоб мої діти, Богдан і Соломія, ні в чому не відрізнялися від однолітків. Двічі на рік ми їздили на море, завжди в новому одязі, з усіма потрібними гаджетами. Я виснажила себе до краю, але усмішка на їхніх обличчях була для мене найкращою нагородою.
Богдан виріс дуже рано. Він став моїм помічником, моєю підтримкою, завжди знав, як полагодити кран або розібратися з домашнім завданням. Він закінчив технічне училище, відразу пішов працювати і швидко став самостійним. Я ним дуже пишалася.
А ось Соломія довго трималася за мою “спідницю”. Вона була настільки домашньою і невпевненою в собі, що я завжди мала бути поруч, допомагаючи їй у всьому — від вибору одягу до важливих рішень. Її тривожність і постійна потреба в моїй увазі не дозволяли мені навіть думати про особисте життя.
Соломія відганяла від мене всіх потенційних залицяльників, бо їй здавалося, що тоді моє серце не залишиться для неї. Вона хвилювалася, що поява чоловіка в моєму житті зруйнує наш особливий зв’язок, нашу маленьку жіночу фортецю.
Богдан, після закінчення навчання, одружився, і вони з дружиною одразу поїхали працювати на інший бік міста, виховують донечку. А Соломія вступила до педагогічного університету, але так і не працювала за фахом. Вона вийшла заміж за хлопця з хорошої родини, вони живуть окремо, але недалеко від мене, і виховують трьох чудових діток.
А я залишилася у великій трикімнатній квартирі сама. Це була дивна тиша, до якої я довго звикала. Навіть коли вже не працювала на двох роботах, у мене не було часу сидіти вдома. Я записалася на курси малювання, ходила в походи з туристичною групою. Саме під час однієї такої екскурсії старим містом, я і познайомилася з Миколою.
Він стояв біля старої стіни, уважно слухав екскурсовода і тримав у руках фотоапарат. Микола одразу привернув мою увагу своєю м’якою усмішкою і теплими очима. Він не був галасливим, як більшість чоловіків у групі; він був спокійним і уважним.
Я довго не розповідала дітям про Миколу. Я хотіла переконатися, що це не просто легке захоплення, що в нас обох все серйозно. Наші зустрічі були наповнені не поспіхом, а глибоким розумінням, яке приходить лише з досвідом. Микола теж пройшов через розлуку і самотність, тож ми розуміли одне одного з півслова.
Мамо, ти маєш право на щастя! – сказав Богдан, коли я нарешті зізналася йому. – Роби так, як підказує тобі серце. Мені головне, щоб ти була здорова і не самотня. Він одразу запросив нас у гості.
А ось з Соломією, як я і очікувала, все вийшло набагато складніше. Коли я їй розповіла, вона спочатку мовчала, а потім вилила цілою хвилею звинувачень.
Мамо, ну як тобі не соромно! – це було перше, що вона вигукнула. – Ти в такому віці! Про які стосунки ти говориш? Думай про онуків, про нас. Навіщо тобі цей клопіт?
Потім пішли звинувачення, які різали по живому.
Не знати, чим твій Микола думає. Ти ж у нас не бідна. У тебе ж велика квартира в центрі. Не оглянешся, а квартира вже не твоя, а ти на вулиці!
Я бачила, як ці слова вилітали з неї, але в її очах була не стільки турбота про моє фінансове благополуччя, скільки стара, дитяча ревність і страх. Вона ніби боялася, що якщо я почну жити для себе, то перестану бути “її мамою” — тією, яка завжди готова прийти на допомогу за першим покликом.
Цікаво, що Богдан не згадав про гроші чи квартиру жодним словом. Він бачив лише мою самотність і моє право на радість, тоді як Соломія бачила лише руйнування звичного для неї світу, де мама завжди була лише її власністю.
Я хочу, щоб ця недільна зустріч стала не полем битви, а початком нового етапу. Як мені пояснити моїй дочці, що я ще молода душею і хочу мати поруч людину, яка мене зрозуміє, підтримає, і з якою можна просто мовчати і дивитися фільми? У неї своє чудове, насичене життя, а я хочу нарешті пожити для себе, для своїх бажань. Я не перестану бути її мамою, але я хочу бути ще й жінкою, яка любить і яку люблять.
Які правильні слова підібрати до Соломії? Я хочу донести до неї, що ніхто не забирає її спадку, не руйнує її сім’ї, а просто додає одну добру і люблячу людину в наш великий родинний світ. Чи можна переконати дорослу дитину, що щастя матері не є загрозою для її власного? Як відстояти своє право на кохання, коли тобі вже за п’ятдесят, і це кохання критикує твоя власна дочка?
