— Зізнавайся негайно! Хто вештався в моїй квартирі, коли мене там не було? — мій голос тремтів від напруги, наче тонка струна, що ось-ось лусне. Я стояла посеред своєї спальні й тримала в руках чужe чоловічe шкарпеткe.
На тому кінці слухавки запала тиша. Лише швидке, уривчасте дихання моєї доньки Оксани видавало її краще за будь-яке зізнання.
Але щоб зрозуміти, як усе дійшло до цього моменту, треба повернутися на кілька місяців назад. Туди, де я ще наївно вірила, що виховала доньку, яка поважає мою працю й моє життя.
Усе почалося одного прохолодного вересневого вечора у Львові, коли я запросила родину на святкову вечерю. На столі парувала печеня з телятини в глиняних горщиках, з картоплею, морквою й духмяними травами — страва, яку я готувала лише до особливих подій
А подія була справді непроста: я вирішила завершити свою трудову путь і нарешті почати жити для себе.
— Світлано Миколаївно, ця печеня — просто шедевр, — похвалив мій зять Андрій, наминаючи черговий шматок. — Треба б нам частіше отак збиратися всі разом, правда ж?
Оксана, моя тридцятишестирічна донька, яка й досі вміла надувати губки, наче мала дитина, лише кивнула, не відриваючи очей від телефону.
— Дякую, що вам смакує, — сказала я спокійно, акуратно складаючи серветку. — Бо ця вечеря, можна сказати, має особливе значення. Я вирішила, що з наступного місяця офіційно йду на заслужений відпочинок.
У кімнаті стало тихо. Андрій перестав жувати. Оксана різко підняла голову.
— Мамо, ти серйозно? — її голос звучав так, ніби я оголосила щось абсолютно неможливе. — Ти ж казала, що ще рік-два попрацюєш… У тебе ж посада добра, колектив нормальний… Навіщо це все?
— Я втомилася, Оксано, — відповіла я тихо, дивлячись їй прямо в очі. — Мені шістдесят вісім. Здоров’я вже не те, спина нbє, ноги набрякають увечері. Хочу хоч трохи пожити так, як сама забажаю.
— Пожити для себе? — у голосі доньки з’явилися різкі нотки. — А ми як? Ти про нас подумала?
— А що з вами станеться? — я щиро здивувалася. — Ти працюєш, Андрій працює. Максимко ходить до школи. Ви — молода, міцна родина.
— Мамо, ти що, жартуєш? — Оксана відклала телефон і тепер дивилася на мене з образою й тривогою. — Ми ж планували замінити вікна в квартирі! І кухонний гарнітур хотіли оновити! І на море мріяли поїхати, в Єгипет чи хоча б у Чорногорію… Ми завжди розраховували на твою підтримку!
— Підтримувала, — кивнула я. — Коли ти була в декреті з Максимом. Коли Андрій пів року шукав нову роботу. Коли ви брали кредит на квартиру й не вистачало на перший внесок. Я допомагала вам довгі роки. Але тепер у мене лише пенсія й невеликі заощадження на власні потреби. Більше не зможу.
Андрій проковтнув шматок і вирішив втрутитися:
— Світлано Миколаївно, ну не треба так різко. Ми ж одна сім’я. Зараз у всіх складно, ціни ростуть щомісяця… Може, ви ще трохи попрацюєте? Хоча б до літа? Ми б тоді кредит за машину швидше закрили.
Я подивилася на нього. Здоровый чоловік, сорок два роки, вмілі руки, але завжди шукає, де б легше.
— Ні, Андрію. Рішення остаточне. Я попереджала вас ще навесні. Ви, мабуть, думали, що я передумаю. Але я не передумала. Відтепер кожен живе на свої кошти.
Оксана різко встала, стукнувши стільцем об підлогу.
— Ти просто не думаєш про нас, мамо! — її голос здригнувся. — Тобі байдуже, як ми крутитимемося! У нас кредити, у нас дитина! Як ти можеш так спокійно сидіти й їсти, знаючи, що ми будемо обмежувати себе в усьому?
— Оксано, сядь, будь ласка, — сказала я твердо. — Ви не зубожієте. У вас двоє зарплат, вистачає на нормальне життя. Просто доведеться трохи стримати бажання. Не щороку новий телефон, не відпочинок у дорогих готелях, а щось простіше. Це називається жити в межах своїх можливостей.
— Я не хочу «в межах»! Я хочу жити гідно! — майже вигукнула донька. — Дякую за вечерю. Апетеит пропав. Ходімо, Андрію.
Вона швидко вийшла в коридор. Андрій ніяково знизав плечима, кинув сумний погляд на недоїдену печеню й пішов слідом. Грюкнули двері.
Я залишилася сама. Було трохи прикро. Але жалю до них не було. Було жаль до себе. Я зрозуміла, що виростила людину, яка бачить у мені не матір, а джерело коштів. І з цим треба було щось робити.
Перші тижні на пенсії минали тихо й дивно. Оксана не дзвонила — тримала образу, сподіваючись, що я першою побіжу миритися й запропоную допомогу. Але я не побігла.
Натомість дістала старий зошит і почала планувати своє нове життя.
Спочатку — поїздка на малу батьківщину, до села під Вінницею. Я не була там років п’ятнадцять. Завжди щось заважало: робота, турботи про Оксану, онук…
Потім — відвідати давню подругу Ларису в Івано-Франківську, в Карпатах. Ми листувалися в месенджерах, але не бачилися десятиліттями.
І нарешті — санаторій у Моршині. З лікуванням, процедурами, свіжим повітрям. Я це заслужила.
Коли порахувала бюджет, побачила, що коштів вистачає впритул, але вистачає.
Через місяць Оксана все ж прийшла. З коробкою тірамізcу з моєї улюбленої кав’ярні. Я знала цей прийом: спочатку підсолодити, потім просити.
Ми сиділи на кухні, пили чай. Вона розповідала, як Максимко виграв змагання з футболу, як у них на роботі скорочення планують. Я слухала, кивала, але трималася стримано.
І ось вона дійшла до суті.
— Мамо, ти справді збираєшся їхати? Ти казала, до Вінниці…
— Так, квитки вже є. За тиждень. Пробуду там тижнів два-три, треба порядок навести на обійсті, з ріднею побачитися.
— А потім? — в очах Оксани спалахнув цікавий блиск.
— Потім повернуся, відпочину пару днів і поїду до Лариси в Карпати. Ще на три тижні. А в січні — путівка в Моршин.
Оксана швидко порахувала в голові.
— То виходить, тебе майже три місяці вдома не буде? Звісно, з перервами, але квартира стоятиме порожня…
— І що з того? — я насторожилася.
— Як то що! — вона подалася вперед. — Це ж нелогічно! Квартира в центрі Львова, з євроремонтом. Ти уявляєш, скільки зараз коштує оренда? Ми з Андрієм подумали… У нас зараз фінансова скрута. Треба машину міняти, стара вже ламається постійно, ремонт дорогий…
— Кажи прямо, Оксано.
— Давай здамо твою квартиру в оренду, поки ти подорожуєш! Ти ж між поїздками приїдеш — поживеш у нас тиждень-два, ми потіснимося, місця вистачить. Зате які кошти! Ми б кредити швидше погасили, машину купили нову… Мамо, ну прошу! Це ж розумне рішення!
Я дивилася на неї й не могла повірити.
— Ти пропонуєш мені в шістдесят вісім років жити на чемоданах? Тулитися у вас, спати на дивані в коридорі, поки в моїй оселі мешкатимуть чужі люди?
— Чому на дивані? У Максима в кімнаті є місце! І ти ж не тулятимешся — ти подорожуєш! Мамо, не будь такою впертою! Квартира просто стоїть, а гроші зникають!
— Оксано, — я поставила чашку з легким дзвоном. — Це мій дім. Моя тиха гавань. Я не хочу, щоб чужі люди користувалися моїми рушниками, спали в моєму ліжку, готували на моїй кухні. Це неможливо.
— Але ми знайдемо пристойних! Через знайомих! — не здавалася вона.
— Ні. Крапка.
Оксана стиснула губи, щоки вкрилися плямами.
— Тобто тобі байдуже, що в Андрія машина може остаточно зламатися? А якщо ми з Максимом десь застрягнемо? Ти про це не думаєш?
— Андрій дорослий чоловік. Нехай заробить на надійну машину. Або користується громадським транспортом. Я в його віці працювала на двох роботах, щоб у тебе всього вистачало.
— Знову твої історії! «Я працювала, я жертвувала»… Часи змінилися! — Оксана різко встала. — Дякую за чай. Зрозуміла. Допомоги не дочекаємося. Живи в своїй квартирі, бережи її, як скарб. Тільки потім не скаржся, коли самотньою залишишся.
— Це старий прийом — лякати самотністю, — тихо відповіла я. — Іди з миром.
Я поїхала на Вінниччину з важким серцем, але рідні місця мене оживили. Старе обійстя, могили батьків, розмови з двоюрідними сестрами, запах свіжого хліба з печі — усе це наповнило мене силами. Я відчула, що життя триває.
Повернувшись до Львова, побачила, що вдома все гаразд. Квіти политі (я просила сусідку пані Марію), пилюка, звісно, осіла, але то дрібниці. Оксана не телефонувала. Я теж мовчала.
Тиждень я насолоджувалася спокоєм: переглядала старі фото, готувалася до поїздки в Карпати. Потім поїхала до Лариси.
Прикарпаття зустріло золотою осінню й щирими обіймами подруги. Ми балагали до ранку про все на світі.
І нарешті — Моршин. Я повернулася зі Карпат, перебрала речі. До від’їзду лишалося три дні.
Раптом задзвонила Оксана.
— Привіт, мамо! Як справи? Вернулася?
Голос надто солодкий.
— Привіт. Так, учора. Завтра їду в Моршин.
— О, чудово! Слухай, мамо… Тут така справа. До Андрія приїжджає двоюрідний брат із дружиною, буквально на кілька днів, проїздом. У нас місця обмаль, Максимко захворів, температура… Можна вони в тебе зупиняться? Ти ж ключі сусідці залишаєш?
Я напружилася.
— Оксано, я ж казала: нікого стороннього в моїй квартирі.
— Мамо, це ж брат Андрія! Свої! Вони порядні, тихі. Просто переночувати. Навіть своє постільне візьмуть! Допоможи, будь ласка, незручно відмовляти родичам…
Я вагалася. Принцип є принцип. Але кілька ночей, брат Андрія справді пристойна людина, бачила його на весіллі.
— Гаразд, — погодилася я, одразу пошкодувавши. — Але тільки на три ночі! І щоб усе було ідеально чисто. Ключі візьмеш у пані Марії, я її попрошу.
— Дякую, мамусю! Ти найліпша! Обіцяю, ти й не помітиш!
Я поїхала в санаторій. Процедури були чудові: мінеральні ванни, масажі, прогулянки парком. Я майже не вмикала телефон, лише ввечері перевіряла повідомлення. Оксана писала коротко: «Усе добре», «Брат поїхав, дякую», «Як твої справи?».
Я розслабилася. Даремно.
Курс мав тривати три тижні. Але на сімнадцятий день мені зателефонували з — якась проблема з комунікаціями в будинку, просили бути на зв’язку. Я занепокоїлася й вирішила повернутися раніше. Основні процедури вже пройшла.
Купила новий квиток, нікому не сказала. Приїхала вдень, тихо відчинила двері своїм ключем.
У квартирі пахло чужим. Сумішшю дешевого освіжувача «гірський луг», смаженої цибулі й солодкуватого аромату електронки.
У передпокої чисто. Надто чисто. Мій килимок лежав трохи криво. Я поправила його.
На кухні — наче порядок. Але моя вишита серветка зникла, замість неї — стара клейонка, яку я тримала на балконі для господарських потреб.
Відкрила шафу з посудом. Філіжанки стояли не так, як я звикла. Моя улюблена, з буковинським орнаментом, пропала. Натомість з’явилася чужа чашка з написом «Найкращий тато» й маленькою тріщиною.
Серце закалатало. У вітальні на моєму м’якому дивані — ледь помітна пляма. Подушки лежали не так, як я їх кладу.
А в спальні…
Я зайшла й відчула, як усе всередині стиснулося. Ліжко застелене моїм покривалом, але нерівно. Я скинула його. Поствльне — не моє. Дешеве, з дрібними квіточками. Мій хороший комплект зник.
Відкрила шафу. Одяг висів щільно, але пахнув чужим парфумом. На полиці з рушниками — щось темне. Витягла.
Чоловіча шкарпетка. Брудна.
Мене затрясло. Ніби хтось увійшов у мою душу й залишив там бруд. У моєму домі жили чужі люди. Спали в моєму ліжку, готували на моїй плиті, дивилися мій телевізор.
Я набрала Оксану.
— Алло, мамо, привіт! Як відпочинок? Коли повертаєшся? Післязавтра? — її голос веселий, безтурботний.
— Зізнавайся негайно! Хто був у моїй квартирі, поки мене там не було? — я вже не стримувалася.
Тиша.
— Мамо… ти вже вдома? — голос Оксани став тихим.
— Я вдома. Я тримаю в руках чужу шкарпетку. Хто тут жив?
— Мамо, заспокойся, будь ласка… Тобі не можна хвилюватися, — затараторила вона. — Ну… ти ж поїхала майже на місяць. Брат Андрія справді був, але потім… потім знайомі шукали тимчасове житло, у них ремонт затягнувся… Вони добре заплатили!
— Що?! — я ледь не задихнулася. — Ти здала мою квартиру в оренду? Після моєї прямої заборони?
— Мамо, ну не будь такою жорсткою! — Оксана перейшла в наступ. — Квартира стояла порожня! А нам кошти потрібні були терміново! Ми машину знайшли, ідеальний варіант, і саме стільки не вистачало. Я подумала — тобі ж не шкода! Я сама прибирала! Приходила, мила, провітрювала!
— Ти мені брехала! Сказала — на кілька днів родичі, а сама пустила сторонніх людей на місяць!
— Бо з тобою неможливо домовитися по-нормальному! — підвищила вона голос. — Ти все своє тримаєш, ніби скарб! А ми — сім’я! Ми намагаємося вижити! Я для нас усіх старалася! А ти… ти просто не хочеш ділитися!
— Не хочу ділитися? — я гірко всміхнулася. — Я повернулася в дім, який пахне чужими людьми. Моя улюблена чашка зникла. Диван у плямах. І це ти називаєш «для сім’ї»? Це зрада, Оксано.
— Ой, та куплю я тобі нову чашку! Подумаєш! Речі в хімчистці, не встигла забрати!
— Справа не в чашці! — мій голос затремтів. — Справа в тому, що ти не поважаєш мене. Ти вважаєш мою оселю своєю. Ти вирішуєш за мене, як мені жити.
— А ти не вирішувала за мене? Коли заставляла вступати туди, куди я не хотіла? Коли…
— Не переводь стрілки! — перебила я. — Слухай уважно. Ключі. Негайно поверни. Сьогодні ж.
— Мамо, я на роботі…
— Мені байдуже. Надішли кур’єром. Привези сама. Щоб до вечора ключі були в мене. І більше… більше ти сюди не зайдеш, поки не навчишся поважати.
— Гаразд, — її голос став холодним. — Будуть тобі ключі. Але тоді не чекай від нас нічого. Ні дзвінків, ні допомоги. І Максима не побачиш. Раз тобі квартира дорожча за доньку й онука — живи з нею.
— Я впораюся, — тихо відповіла я. — Я завжди сама. А от як ви без моєї постійної підтримки — подивимося.
Вона кинула слухавку.
Я сіла на диван із плямою. Руки тремтіли. Я озирнулася. Мій затишний світ був зіпсований. Не стіни й не меблі — довіра.
Я взяла великий пакет і почала збирати все чуже: чужу чашку, клейонку, знайдені під ліжком тапочки.
Потім узялася до прибирання. Мила підлогу з дезінфектором, прала штори, чистила кожну полицю. Працювала до пізньої ночі, поки не впала від утоми.
Ключі Оксана передала через Андрія. Він прийшов увечері, мовчки простягнув зв’язку й пробурмотів:
— Вибачте, Світлано Миколаївно. Ми справді думали, що так буде краще.
— Краще для кого, Андрію? — запитала я.
Він опустив очі й пішов.
Минуло три тижні. Я змінила замки — про всяк випадок. Оксана не дзвонить. Я теж тримаюся, хоч серце болить за Максимком. Я сумую за його сміхом, за тим, як він біжить обіймати бабусю.
Але я знаю: якщо зараз поступлюся, вони знову сядуть мені на шию. І так триватиме вічно.
Учора я купила велику вазу й букет півоній. Поставила на столі. Квартира знову пахне моїм чаєм, моїми книгами, моїм життям.
Я сиджу біля вікна, дивлюся на львівські дахи й думаю: коли я дала слабину? Коли моя любов стала для них обов’язком, а моя допомога — належною?
Головна картинка ілюстративна.
