– Мамо, ти серйозно вважаєш, що я маю покинути свою дружину? – Богдан підвищив голос, а в мене аж серце похололо за стіною.
– А що тут думати, сину, – спокійно відповіла свекруха. – Вона ж неродюча, не принесе мені онуків. Уяви, як будуть підсміюватися твої друзі, коли ти так і залишишся бездітним…
Я стояла в передпокої, відчайдушно намагаючись не видати свого схвильованого дихання. Прибігла додому раніше, бо моя подруга Дарка зненацька скасувала нашу зустріч. І замість того, щоб застати звичну домашню тишу, почула голоси. Спершу не повірила власним вухам: свекруха, яка місяцями запевняла, що любить мене, тепер переконує мого чоловіка кинути мене.
Мене трясло зсередини, але водночас я вже не могла відступити. Насмілилась обережно визирнути з-за шафи та побачила свекруху, яка сиділа на дивані, склавши руки на колінах, а Богдан стояв навпроти з розгубленим виглядом.
– Мамо, ти ж знаєш, я люблю її, – знову почувся знервований голос чоловіка. – І взагалі, ми разом вирішуємо ці питання, а не ти.
– Ой, не сміши мене, – пирхнула вона. – Ти ще молодий, гарний і зможеш знайти собі дружину, яка подарує мені онуків. А ця… вона вже все. Навіщо тобі “пуста ваза”, яка ніколи не реалізує твою мрію про дітей?
З мене досить, подумала я. Ще хвилина – і лусне голова від образи. Я грюкнула дверима й ступила до вітальні:
– Звідки ви берете право вирішувати нашу долю?
Свекруха повернула до мене голову, підняла брови й мовби спокійно кинула:
– О, ти вже тут? І давно підслуховуєш?
– Достатньо, аби зрозуміти ваше справжнє ставлення, – я ледве стримувала сльози. – Ви роками удавали, що вам я подобаюся, а самі…
Свекруха зітхнула, мовби їй набридли мої емоції. Богдан спробував узяти мене за руку, щоб заспокоїти, але я відсахнулася й подивилася йому у вічі:
– Ти теж так вважаєш? Хочеш мене покинути?
– Ну що ти. Ти ж сама чула, я проти. Мамо, перестань, – звернувся він до свекрухи, але вона лише встала, зневажливо знизала плечима й вийшла з кімнати.
Отак я дізналася, що моя найближча родичка по шлюбу бажає нам розлучення…
Мені 26, і ще кілька місяців тому я вважала, що мені дуже пощастило зі свекрухою. Поки наш шлюб із Богданом був безтурботним і ніхто не підіймав тему дітей, вона здавалася чудовою жінкою: заходила в гості за попередженням, не порпалася в моїх каструлях, не шукала порохів у шафах. Вона сиділа за нашим кухонним столом, пила каву й щиро сміялася з моїх жартів про складні робочі будні. Мовляв, “Яка ти в мене дотепна й розумна, люба невістко”.
Я раніше чула цілі томи анекдотів про злих тещ і свекрух, але мені пощастило не потрапляти в їхні пастки. Ну, принаймні так було до певного моменту.
Проблеми почалися, коли ми з Богданом вирішили, що пора спробувати стати батьками. Три роки тому ми зосередилися на цьому завданні всерйоз. Спочатку все здавалося простим: молоді, здорові, трішки пришелепкуваті від кохання. Ну хіба може щось не вийти? Наші друзі, ті ж Микола з Оксаною, тільки й пожартували, що побули вдвох без світла пару вечорів, а через місяць уже запрошували на свято: “Ми чекаємо дитину, приходьте!”.
У нас же щомісяця – те саме розчарування. Я купувала десятки тестів, але на жодному не було другої смужки. Ми з Богданом нервували, сварилися через дрібниці й відразу ж мирилися, бо були надто близькі, аби довго тримати злість. Про наші справжні труднощі знали одиниці, зокрема моя близька подруга Дарка.
А потім, майже через два роки невдач, ми звернулися до лікаря. Результати аналізів мене здивували: все було серйозно. Лікар повідомив, що мої шанси стати мамою вкрай малі. Я ще ходила до інших спеціалістів для другого, третього висновку – всі казали те саме.
Я була розчарована. Богдан стояв поруч і повторював, що все одно любить мене й нічого не змінюється. Я йому вдячна за це. Свекруха ж, почувши правду, спочатку відреагувала досить м’яко: обняла мене, казала “Не переймайся, донечко, головне – здоров’я”. Я щиро повірила, що вона мене підтримує.
Але справжня правда виявилася зовсім іншою. Коли свекруха впевнилася, що дитина від нас не народиться, вона перейшла у цілковитий наступ. Почалися натяки, дивні погляди, мовчазні претензії. А тепер дійшло й до відвертого тиску: вона хоче розлучення, щоб її син знайшов “справжню” дружину.
Після тієї розмови в вітальні свекруха перестала до нас приходити. Інколи передає через інших родичів, що “Такому, як Богдан, треба молодицю здорову”. Я намагалася з нею говорити напряму – все марно. Вона кладе слухавку, коли чує мій голос. Кілька спільних знайомих уже почали мені натякати, що, мовляв, я егоїстка і “тягну” Богдана за собою в бездітне майбутнє.
Богдан мене заспокоює: каже, що це минеться, мама схаменеться, придумаємо інші способи стати батьками чи просто щасливо житимемо удвох. Та в моїй голові раз у раз виникає думка: а раптом йому набридне протистояти тиску найріднішої людини? Раптом одного ранку він здасться й піде від мене?
Мені лячно. Лячно жити під постійним пресом. Лячно втратити чоловіка, який, здається, дійсно хоче бути поруч, але так само залежить від материнських очікувань.
І тепер, коли я пишу цю історію, запитань у мене більше, ніж відповідей. Як вчинити правильно? Де та межа, коли треба боротися за своє кохання, а де починається фанатична боротьба проти бажання родичів? Чи буде шлюб міцним, якщо свекруха щодня сипле на мене прокльони і розповідає брехню іншим? Чи варто пробачати, коли з іншого боку – лише зневага?
