– Мамо, ти серйозно? Готель? Ми ж планували до тебе в гості, щоб нарешті познайомитися, а ти кажеш, що твій новий… ну, той, з яким ти зараз, не витримає наших хлопців удома? Вони ж просто бігають і сміються, як усі діти!
Я стояла на кухні, тримаючи телефон так міцно, ніби то була рятувальна соломинка, а за спиною чулися кроки Андрія, що заходив з роботи. За вікном вечірнє сонце фарбувало осіннє листя в золоті тони, але в моїй голові все темніло, як хмара перед дощем. Мама, Галина, на тому кінці лінії, пауза, потім її голос – спокійний, ніби вона коментує погоду.
– Доню, ну ти ж розумієш. Віталій – спокійна людина, пенсіонер, любить тишу. А твої сини… ну, хлопці є хлопці, галас, біганина. Краще ви в готелі, а ми вдень зустрінемося в кафе. Я ж для вас стараюся, щоб усе було комфортно. Ти ж не хочеш, щоб перша зустріч зібралася в напрузі?
Андрій підійшов, торкнувся плеча, запитливо глянув. Я включила гучний зв’язок, бо слова застрягли в горлі.
– Галю Петрівно, – почав Андрій м’яко, але твердо, як завжди, коли захищав нашу сім’ю, – ми ж їхали не на формальність. Алла місяць розповідала хлопцям про бабусю, вони малюнки намалювали. А готель… це ж ніби ми гості в чужому домі. Може, якось інакше? Приїдемо, посидимо тихо спершу.
Мама хмикнула, ніби ми просили неможливе.
– Андрію, ти ж розумний чоловік, сам розумієш: в його віці нерви не ті. Я вже сімдесятка на носі, а він… ну, тиждень разом, і все має бути гладко. Готель недорогий, по 800 гривень за ніч, з сніданком. Ви ж з Аллою не бідуєте, впораєтеся. Головне – побачитеся, познайомитеся. Я ж не вічно жити буду, хочеться, щоб онуки мене запам’ятали нормальною бабусею.
– Мамо, запам’ятали? Ти ж нас двадцять років не бачила! Ми їхали, бо ти подзвонила, сказала: “Хочу обійняти онуків, вибачитися за все”. А тепер… готель? Ніби ми – непрохані гості? Хлопці питають: “А бабуся нас пошкодує?” А я що скажу? “Бабуся любить спокій більше, ніж вас”?
Вона зітхнула, голос став холоднішим.
– Алло, не драматизуй. Життя – таке. Віталій – мій шанс на нормальне життя, після всіх тих… ну, ти знаєш. Якщо не готель, то не приїжджайте. Я не хочу скандалів. Подумай.
Лінія обірвалася. Я кинула телефон на стіл, і Андрій обійняв, шепочучи: “Не плач, люба. Ми не поїдемо, якщо так”. Але в голові крутилося: чи це кінець? Чи справді мама так і не змінилася – вічно за чоловіками, як за рятівним колом, а ми з хлопцями – просто декорація?
Той дзвінок став краплею, що переповнила склянку спогадів, які я ховала роками, ніби старі листи в шухляді. Все почалося в дитинстві, коли я, маленька Алла, бігала двором за бабусею Марією, а мама, Галина, десь зникала на “важливих зустрічах”. Мені було п’ять, коли тато, мій добрий Юрій, пішов. Він сидів на кухні, тримаючи мене на колінах, і гладив по голові.
– Доню, тато мусить іти. Мама… вона як вогонь – гарна, але обпікає. Я любитиму тебе завжди, приїжджатиму, допомагатиму. Обіцяй, що будеш слухати бабусю, га?
Я кивнула, ховаючи сльози в його сорочку.
– Тату, а ти вернешся? Мама каже, ти її не любиш.
Він усміхнувся сумно.
– Люблю, доню, але по-різному. Мама шукає своє щастя, а я – спокою. Ти – наше сонечко, тримайся за бабусю. Ось, візьми на морозиво – 20 гривень.
Він давав гроші щоразу, коли приходив: на зошити, на сукню. Бабуся казала: “Алло, тато добрий, але мама… ой, важка. Не тримай зла”. Ми з бабусею жили удвох у маленькій квартирі, де пахло свіжим хлібом і її розповідями. “Бабусю, – питала я вечорами, – а чому мама не приходить?”
Вона зітхала, плетучи светр.
– Доню, мама молода, шукає принца. А принци… не завжди добрі. Ось послухай: коли я була дівчинкою, моя мама казала: “Маріє, не чіпляйся за того, хто не хоче. Краще сама стій”. Твоя мама чіпляється, бо боїться самотності. А ти – сильна, як дубок. Розкажи, що в школі було?
Я розповідала про подруг, уроки, і бабуся сміялася: “Ой, Алло, ти як я в твої роки – допитлива!”
Мама з’являлася рідко, з подарунками, що пахли чужим парфумом. “Алло, диви, лялька! – казала вона, обіймаючи на мить. – Мама скоро вернеться, з великим сюрпризом”. Але сюрпризи були – то “дядько з машиною”, то “подруга на тиждень”. Бабуся шепотіла: “Не чекай, доню. Живи своїм”.
Тато приходив щомісяця, з сумкою фруктів. “Алло, – казав він, саджаючи мене на плечі, – давай у парк? Розкажи про школу”. Ми гуляли, їли морозиво, і він питав: “Доню, а мама не дзвонить?” Я зізнавалася: “Ні, тату. Вона зайнята”. Він зітхав: “Я теж. У мене тепер синочок є, доню. Але ти – перша. Ось, на книжку – 50 гривень”.
Але з часом візити рідшали. “Алло, – казав по телефону, – тато зайнятий. Обійму братика від тебе”. Я плакала бабусі в спідницю: “Бабусю, чому всі йдуть?” Вона тулила: “Не йдуть, доню. Просто шляхи різні. А ми з тобою – команда. Давай пекти пиріжки?”
Школа минала в мріях про свободу. “Алло, – казала подруга Оксана на перерві, – ти така самостійна! А моя мама все контролює”. Я сміялася: “Моя – навпаки, не контролює взагалі. Бабуся каже: Вчися, доню, бо світ великий”. Вступила на економіку – мріяла про стабільність, якої бракувало вдома. Гуртожиток став порятунком: кімната з дівчатами, де ми плели коси і мріяли про майбутнє.
– Алло, – шепотіла Оксана вночі, – а ти за мамою не сумуєш?
– Трохи, – зізнавалася я. – Але бабуся пише: “Доню, ти молодець. Мама подзвонила – каже, в черзі за щастям стоїть”. Ми сміялися, бо знали: мама вічно “в черзі”.
Бабусі не стало, коли мені було двадцять. “Алло, – сказала мама по телефону, голос байдужий, – я не приїду. Тут… ну, ти розумієш, мій новий знайомий. Вибач”. Я плакала одна: “Бабусю, чому ти пішла? Хто тепер мене всьому навчить?” Жила на стипендію – 500 гривень, відкладала на життя.
Зустріла Андрія на практиці – він бухгалтер, спокійний, з теплими очима. “Алло, – сказав за кавою, – ти як цифри: точна, але з душею”. Я посміхнулася: “А ти – як баланс: тримаєш усе рівно”. Ми гуляли вечорами: “Алло, – розповідав він, – моя мама така: “Андрію, коли весілля?” А я: “Мамо, спершу кохання”. Я кивала: “Знайомо. Моя мама… ну, шукає свого принца. А я – свого короля”.
Весілля – тихе, в РАЦСі, з друзями. “Алло, – шепотів Андрій, надягаючи обручку, – обіцяй, що ми завжди разом”. Я обіцяла. Перший син, Вадим, народився через рік. “Синку, – шепотіла я в пологовому, – ти наш скарб”. Андрій тримав мою руку: “Алло, ти героїня”. Я подзвонила мамі: “Мамо, у мене син!” Вона: “Вітаю, доню. Красивий? Надішли фото. А я тут… з одним чоловіком познайомилася. Пізніше приїду”.
Пізніше не приїхала. Другий, Роман, додався через два роки. Життя закрутилося: робота, хлопці, вечері з Андрієм. “Алло, – казав він, коли сини спали, – ти найкраща мама. А я – найкращий тато?” Я жартувала: “Звісно! Але завтра ти купуєш іграшки”. Хлопці росли пустунами: “Мамо, – кричав Вадим, будуючи вежу з кубиків, – диви, для тата!” Роман додавав: “А для бабусі – де вона?” Я зітхала: “Скоро, сину. Бабуся далеко”.
Ми переїхали в іншу область – Андрій знайшов кращу роботу. “Алло, – радився він, – будемо щасливі?” Я кивала: “Так. Головне – ми разом”. Мама дзвонила раз на рік: “Доню, як ти? Онуки ростуть? Я тут… ну, з одним, але не тим”. Я відповідала: “Мамо, приїжджай. Хлопці чекають”. Вона: “Пізніше. Бабуся б сказала: ‘Не чіпляйся'”.
І ось, через двадцять років – дзвінок. “Алло, доню, – голос тремтів, – я сумую. Хочу побачити онуків. Вибач за все. Приїжджайте, я в тому ж містечку”. Серце стиснулося: “Мамо, справді?” Вона: “Справді. Я змінилася. Віталій – добрий, але… ну, ти приїдеш – побачиш”.
Я вірила. Місяць готувалася: малюнки хлопців, подарунки – лялька для… ні, хлопцям машинки по 200 гривень. “Алло, – казав Андрій, пакуючи сумку, – може, не варто? Після стількох років…” Я: “Варто. Може, вона нарешті…”
А той дзвінок – як ляп. “Готель? – повторювала я хлопцям увечері, коли вони спитали. – Бабуся… захворіла”. Вадим: “А ми поїдемо?” Роман: “З бабусею грати?” Андрій обійняв: “Не поїдемо, хлопці. Краще в зоопарк”. Але ввечері я плакала: “Андрію, чому вона така? Ми – ніхто для неї?”
Він гладив: “Алло, ти – все для нас. Мама… її шлях. Ми маємо своє щастя”. Хлопці намалювали ще картини: “Для бабусі – квіти”. Я відправила фото: “Мамо, диви. Чекаємо”. Вона: “Красиві. Але готель – так краще”.
Тепер сиджу і думаю: ми не поїхали. Переконалася – мамі цікаві чоловіки, а не ми. Онуки для неї – тінь, як я колись. Хлопці питають: “А бабуся приїде?” Я кажу: “Може”. Але серце знає: ні. Друзі, як ви? Зустріли б таку маму після років? Чи відпустили б назавжди?
