– Мамо, ти паплюжиш ім’я тата! – вигукнула Наталя, хапаючи мій телефон з повідомленням від Богдана
Вісім років минуло з того дня, коли я залишилася сама, хоч часом здається, ніби це сталося вчора. Мій Максим пішов у засвіти несподівано – без попередження. Я лежала поруч, повернувшись до нього спиною, і не відчула, як він відлітає. Коли знайомі запитують, як я тримаюся, я посміхаюся і кажу: «Все гаразд, дякую». Це найпростіша відповідь. Хто ж чекатиме від жінки мого віку чогось іншого? Щоб я трималася рівно. Була спокійною. Прийняла все як є.
Більшість моїх днів минають за одним шаблоном: сніданок, прогулянка з сусідським котом, сторінки з книжки, дзвінок від якоїсь із дочок, чашка чаю, похід по продукти, вечеря, новини по телевізору, тиша перед сном. Після відходу Максима я навчилася існувати в ритмі, який не ранить. Кожен день, схожий на вчорашній, – наче м’який бинт: закриває біль, але не зцілює його. Наталя, моя старша дочка, часто каже:
– Мамо, в тебе ж спокій повний. Ніхто не турбує, роби, що хочеш.
Я не знаю, чи розповідала я їй, що справжній спокій приходить лише з останнім подихом. А я ж іще дихаю. Максим був надійним чоловіком. Іноді надто суворим до дітей, часом мовчазним, але поряд з ним я ніколи не відчувала порожнечі. Він умів одним поглядом зробити світ легшим. Після його відходу Наталя навідувалася частіше, але з роками візити рідшали. Соломія, молодша, телефонує регулярно. Вона якось глибше розуміє, що горе – це не тільки сльози. Минулого місяця Наталя заявила, що записала мене на заняття з народного розпису.
– Щоб ти, мамо, хоч трохи розвіялася. Нові люди, рух, щось поза чотирма стінами.
Я не сперечалася. Все одно не мала кращого плану. Чекала нудьги й вимушених посмішок від пенсіонерок. Не чекала Богдана. Не чекала, що щось усередині мене прокинеться.
До зали зайшла останньою, як завжди. Не тому, що запізнилася. Просто не люблю бути першою. Краще постояти осторонь, роздивитися, відчути настрій. Зала була прохолодною, надто світлою, пахло свіжим чаєм і фарбами. Більшість обличь знайомих – чи радше типових. Жінки з вишиваними хустками, один дідусь у старій шапці й ще двоє таких, що ніби прийшли тільки посидіти. Сіла позаду. Тихо. Як і годиться. І тут він опустився поруч.
– Це місце зайняте? – спитав з теплою усмішкою.
Я кивнула. Здивував. Думала, обере передні ряди – він здавався надто впевненим для нашого кола.
– Богдан, – представився. – А ви?
– Орися, – відповіла стисло.
Більше не сказала. А він уже говорив. Про те, що пензель не кусається. Що кольори – це як музика. Що найгарніші малюнки ховаються в простих речах. Не знаю чому, але слухала. На перерві запропонував чай з термоса. Я відмовилася.
– Не люблю з пакетиків, – сказала.
Він розсміявся.
– Тоді бачу, ви маєте смак.
Я відчула, як теплішають щоки. Мені, жінці за шістдесят, долоні спітніли від простої фрази. Після уроку помітила, що йде повільно, ніби чекає.
– До зустрічі, Орисю, – кинув з тією усмішкою.
Вперше за довгий час щось у мені ворухнулося. Не розуміла цього, але відчувала. Невже після шістдесяти можна ще комусь сподобатися?
Заняття тривали недовго. Після четвертого прийшла есемеска. «Орисю, планую зобразити осінні барви в парку. Приєднаєтеся? Субота, одинадцята, біля входу з лавками. Богдан». Перечитувала кілька разів. Спершу зраділа. Потім злякалася. Зрештою образилася – на себе, за цю радість. Бо що це взагалі? Зустріч друзів? Флірт? У нашому віці ж не повинно нічого «ворушитися». У суботу прийшла на п’ять хвилин раніше. Богдан чекав з двома термосами. Один з кавою, другий з узваром.
– Цукор? – поцікавився.
– Ні, – відповіла. – Стараюся без солодкого, та не завжди виходить.
Він усміхнувся, ніби знав про ці маленькі битви – щоденні, за свої звички. Гуляли. Малювали аквареллю опале листя, калюжі й старі дерева. Часом ставав ззаду й тихо радив:
– Спробуй з цього ракурсу. Краще впіймаєш тінь.
Не поправляв. Не судив. Не залицявся. І саме тому поруч було так… легко. Про цю прогулянку не розповідала дочкам. Зрештою, Соломія того вікенду не дзвонила, а Наталя лише написала: «Мамо, не забудь про лікаря». Згадувала. Але більше – про посмішку Богдана, коли запитав:
– А може, якось на ярмарок? Пошукаю старі фарби, ти – щось для душі.
Не сказала «так». Не сказала й «ні». Того вечора вперше за роки роздрукувала свої начерки. Дивлюся на гілки, а думаю про те, як м’яко торкнувся моєї руки, показуючи мазок. Чи маю я право на таємниці?
Наталя увірвалася без стуку, ніби ключі від мого життя все ще в неї.
– Мамо, ти щось приховуєш, – почала з порога, не знімаючи пальта. – Хто цей чоловік, що лайкає твої фото в мережі?
Заварила чай. Спершу руки тремтіли, але коли взяла чашку, вже спокійніша. Зробила вигляд, ніби не чую.
– Який чоловік?
– Не прикидайся. Ти відвернулася, телефон на столі блимнув. От і побачила. Якийсь Богдан. «Дякую за сьогоднішні ескізи. День насичений». Що це значить?
Зробила вдих.
– Значить, що намалювала кілька речей. І день був насиченим.
Наталя сіла, ніби її штовхнули.
– Мамо, тобі шістдесят два! Ти не дівчинка. Досить дуріти. Це незручно. Ганьба якась. Після тата…
– Після тата… – повторила тихо. – Після тата я сама вісім років.
– І що, тепер раптом на побачення?! – вигукнула.
Соломія якраз заходила з сумкою з базару. Зупинилася в дверях, відчула напругу.
– Що сталось?
– Твоя мама вештається з якимось з курсантів по парках, – кинула Наталя, ніби викидала сміття.
– Богдан не «якийсь». Він удівець. І не вештаюся. Просто… спілкуюся з людиною, з якою легко.
Запала тиша. У тій тиші щось у мені тріснуло.
– Не думала, що моя радість комусь як сіль на рану, – сказала тихо.
– Мамо, – озвалася м’яко Соломія, – Наталі, мабуть, важко це прийняти. Але я… рада, якщо хтось приносить тобі світло.
Наталя знизала плечима.
– Зраджуєш тата, – буркнула й вибігла.
А я залишилася з чаєм, що охолонув.
Зустрілися в тій маленькій кав’ярні, де завжди. Старій, з пиріжками, що пахнуть домом, і скатертинами в клітинку. Сіла навпроти Богдана, ніби нічого не сталося. Але він знав.
– Щось трапилося, – сказав лагідно.
Кивнула. Не могла одразу говорити. Руки тримала зчепленими на колінах, як дівчинка перед покаранням.
– Дочки дізналися, – почала. – Наталя… розлютилася. Кричала. Сказала, що зраджую пам’ять тата.
Богдан не зніяковів. Не відвів очей. Посміхнувся сумно.
– Моя дочка так само реагувала, коли я познайомився з Ольгою. Ту, що була до тебе. Я теж втратив дружину. Теж мучився провиною, що сміюся з кимось іншим. Що взагалі сміюся.
– І що ж?
– Нічого. Мовчала півроку. А потім онука народилася, і сказала, що не хоче, аби дідусь самотній за столом. Щоб маля мало діда, який сяє.
Подивилася на нього й відчула щось незвичне. Не полегшення. Не мрію. Щось… повітряне.
– Богдане, я не знаю, чи можу бути просто жінкою, коли все життя була мамою й дружиною. Тепер удовиця. А чи можна ще щось?
Нахилився ближче.
– Можна бути собою. І, може, саме зараз – по-справжньому.
Хотілося заплакати. Але замість сліз витягла з сумки ескіз – листок, його рука в кутку.
– Думаєш, з цього щось вийде?
– Якщо ти хочеш – то вже йде.
Не цілувалися. Лише торкнувся моїх пальців. І я зрозуміла: не треба бути готовою. Досить бути живою.
Не спала вночі. Кидалася з боку на бік, прислухаючись до тиші в хаті. Раніше Максим посапував, кіт муркотів уві сні, годинник у кухні цокав надто гучно. Тепер – тиша. Встала, накинула хустку й спустилася вниз. На полиці, біля сухої квітки з поминального дня, стояло фото Максима. Дивився спокійно, як завжди. Знімок з городу, коли садив буряки. Настояв, що наші кращі за магазинні. І справді були.
– Максиме… – почала тихо, ніби до того, хто дрімає. – Здається, ніби тебе зраджую. Але знаю, що тебе немає. І що ти не хотів би, аби я чекала, доки до тебе приєднаюся.
Сіла перед фото, як колись сідала, коли повертався пізно з роботи.
– Знаєш, Наталя на мене накинулася? Сказала, що маю сидіти тихо й бути тобі вірною. А я вже не знаю, що то «вірність». Тобі? Собі?
Взяла фото в руки, пальцем ковзнула по його посмішці.
– Пам’ятаєш, як казав, що я вперта, як кізка? А може, то не впертість. Може, просто боюся. Боюся жити по-іншому. Без тебе.
Зателефонувала Соломія. Не взяла слухавку. Залишила десь у іншій кімнаті. Зараз була тільки я й він – і те питання, що гуділо в голові. Чи спокій – це все, на що я маю право? Крізь вікно побачила світанок. Рожеве небо, іскриста роса на траві, тиша перед рухом дня. І крізь неї пробилася думка, ясна, як сонце. Я ще не згасла. Ще ні.
Зустрілися на лавці біля бібліотеки. Він уже чекав – термос у руці, шарф недбало накинутий.
– Не знав, чи прийдеш, – сказав.
Посміхнулася.
– Прийшла. Бо зрозуміла: чекати – то не жити.
Поговорили про все й ні про що. Про фарби, що вицвітають, про осінній вітер, що несе нове. Про те, як у нашому віці раптом хочеться фарбувати не тільки полотно, а й дні. Він узяв мою руку – легко, без тиску. Я не відсмикнула. Бо вперше за роки відчула: це не зрада. Це продовження. Життя, яке Максим би схвалив, бо знав – я заслуговую на більше, ніж тіні.
Дні попливли інакше. Заняття стали не просто хобі – зустрічами, де ми ділилися не лише мазками, а й історіями. Богдан розповідав про свою роботу в колгоспі, про те, як у молодості мріяв про море, але оселився в селі. Я – про Максима, про наші спільні вареники взимку, про те, як він учив мене водити «Жигулі». Не було сліз. Було тепло. Соломія помітила зміну в голосі під час дзвінка.
– Мамо, ти звучиш… щасливо. Розкажи про того Богдана.
Я розказала. Про прогулянки, про сміх над невдалими ескізами. Вона слухала, не перебиваючи.
– Головне, щоб тобі було добре. Наталя от… вона просто боїться втратити ще когось.
Наталя не дзвонила тиждень. А потім прийшла з тортом – домашнім, з вишнями. Сіла навпроти, ніяковіючи.
– Вибач, мамо. Я… не подумала. Просто тато… він був усім.
Обійняла її. Сказала, що розумію. Що біль не минає, але можна поруч з ним посадити квіти. Вона кивнула, і вперше за довгий час посміхнулася по-справжньому.
З Богданом ми планували поїздку – не далеко, просто в сусідній райцентр, на ярмарок. Купити глиняний посуд, послухати бандуру. Він жартував:
– А може, й до танцю підемо? Щоб ноги згадали молодість.
Я сміялася. Бо так, ноги пам’ятають. І серце теж.
Але іноді вночі прокидалася й думала: чи не забагато? Чи не поспішаю? Максим на фото дивився, ніби казав: «Живи, Орисю. Для нас обох». І я жила. Малювала соняхи – яскраві, як наші літа. Пекла пиріжки з капустою, ділилася з сусідами. Телефонувала подругам, про які забула. Життя, що здавалося сірим, забарвилося. Не в рожеве – в золоте, як осіннє листя.
Одного вечора, сидячи з чаєм, відкрила стару скриню. Там – вишиванка Максима, його листи з армії. Перечитала один: «Дорога моя, чекай мене. Разом побудуємо все». Сльози покотилися. Але не від болю – від вдячності. Бо він побудував. А тепер моя черга – для себе.
Богдан став частиною днів. Не раптово, не бурхливо. Тихо, як ріка, що тече рівно. Ми гуляли полями, де колосся шепотіло секрети. Розмовляли про онуків – в нього є троє, в мене двоє. Про те, як світ змінився, а ми – ні. Він торкався моєї руки, і я не відсмикувала. Бо торкання – це не зрада. Це нагадування: я жінка. Жива.
Наталя пом’якшала. Прийшла на заняття – подивилася, як малюю. Сказала:
– Гарно, мамо. Може, й я спробую?
Ми посміялися. Разом. Сім’я – то не кайдани. То крила, якщо навчитися ними махати.
Але іноді сумніви повертаються. Чи маю я право на це тепло? Чи не зраджую я, дозволяючи серцю битися швидше? Життя після шістдесяти – як той розпис: мазок за мазком, без поспіху. І я малюю. Бо інакше – нащо?
І ось я сиджу тут, з олівцем у руці, і думаю про вас. А ви? Чи готові ви фарбувати свої дні новими кольорами, навіть якщо хтось скаже, що то не личить?
