– Мамо, ти не розумієш, Антон – це моя доля, він просто зайнятий роботою! – вигукнула Орися, ховаючи сльози за гнівом. Я мовчала, бо знала: цей “зайнятий” красень уже давно будує “долю” з іншою, а моя дочка сліпо тримається за ілюзію. Але коли я застала їх удома в той день, все змінилося – і той, хто мав стати рятівником, опинився в пастці ще глибшій
Я не з тих матерів, що лізуть у чужі справи. Хіба, якщо йдеться про мою Орисю. Їй не пощастило з останнім обранцем. Гарний, як з журналу, – це факт. Але ж відомо: красені часто приносять клопоти. Від самого початку в мене склалося враження, що це не той, з ким будувати життя.
Щойно вивітриться аромат дорогого одеколону з його випраної сорочки, лишиться тільки запах безвідповідальності. Як і кожна мама, я мовчала, гризла подушку і чекала. Доки Орися сама не побачить, що вплуталася з таким типом. На щастя, здається, Господь надіслав їй ангельську підтримку. Інакше не знаю, як би вона виплуталася з цієї халепи.
Тепер, озираючись назад, я розумію: інтуїція матері – це як компас у тумані. Вона не помиляється. Але тоді, коли Орися вперше привела його додому, я ще намагалася переконати себе, що все гаразд. “Мамо, це Антон, – сказала вона з блиском в очах. – Він особливий”. Особливий – це м’яко сказано.
Я простягнула руку, а він лише кивнув, ніби робив послугу. “Привіт, – буркнув. – Чим можу допомогти?” Допомогти? У моєму домі? Я всміхнулася крізь зуби і покликала до столу. “Сідайте, друзі. Зварила борщу, свіжого”.
Орися метнула в мене погляд: “Мамо, Антон на дієті. Фітнес, органічне харчування, все таке”. Він розсміявся: “Так, намагаюся тримати форму”. Я подумала: “Форма – це добре, а серце? Чи є там хоч крихта турботи?”
Антон справді виглядав як модель: м’язисті руки, зачесане волосся, одяг від дорогих брендів. Але очі – холодні, як осінній дощ. Він не запитав про мою роботу на пошті, не поцікавився, як я тримаюся після того, як Петро, мій чоловік, пішов від нас п’ять років тому. Просто сидів, гортав телефон і час від часу кидав:
“Орисю, розкажи про себе”. Ніби вона – інтерв’юерка, а не його дівчина. Орися сяяла, розповідала про свою роботу в маленькій фірмі з дизайну, про мрії про власну студію. “Вона талановита, правда?” – запитав мене. Я кивнула: “Звичайно, доню. Ти завжди була творчою”.
Антон лише посміхнувся: “Так, креатив – це важливо. Я сам у маркетингу, онлайн-бізнес”. Я подумала: “Онлайн – значить, ховається за екраном від реального життя”.
Минуло три місяці, і Антон уже переїхав до Орисі. Раптово, без жодного слова про майбутнє. “Мамо, це серйозно, – розповідала вона по телефону. – Він сказав, що не уявляє життя без мене”. Я стримувалася: “А ти? Готова до такого кроку?” Вона засміялася:
“Мамо, не переживай. Усе буде добре”. Але я чула в її голосі нотку тривоги. На вихідні вона приходила сама. “Де твій принц?” – жартувала я. “На роботі, мамо. Бізнес росте, клієнти не дають спуску”. Я кивала, але серце стискалося. Чоловік, який любить, не ховається за роботою від родини.
Я готувала вареники з вишнями, її улюблені, і ми розмовляли про дрібниці. “Він обіцяв приїхати на свято бабусі, – казала Орися. – Але зателефонував, що терміново”. Я мовчала, але думала: “Терміново – це виправдання для егоїстів”.
Одного вечора Орися приїхала заплакана. “Сварилися, мамо. Через дрібницю”. Я обійняла її: “Розкажи, доню. Що сталося?” Вона видихнула:
– Він запізнився на день народження подруги. Сказав, що важлива зустріч. А я чекала з тортом…
Я налила чаю з м’ятою: “І що важливіше за твої почуття?” Орися знизала плечима:
– Робота, мамо. Він каже, це заради нас. Щоб побудувати майбутнє.
Я похитала головою: “Майбутнє будується разом, а не в поодинці за комп’ютером”. Вона кивнула, але я бачила – сумніви вже закрадалися. Антон не дзвонив, не запитував, як ми. Ніби родина – це перешкода для його “успіху”. Я згадувала, як Петро, хоч і не ідеальний, завжди знаходив час для Орисі. Читав їй казки, носив на плечах. А цей? Тільки селфі в спортзалі і пости про мотивацію.
Я не витримала і одного дня поїхала до них з банкою солоних огірків – Орися любила їх до вареників. Двері відчинив Антон, у спортивних шортах, з рушником на шиї. “О, привіт, – сказав він, ніби здивувався. – Орися на прогулянці”. Я ступила всередину: “То посидимо, поки чекаємо?” На столі лежала жіноча сумочка – рожева, з блискітками, не Орисина. Зі спальні долинув шурхіт. Серце закалатало.
– Антоне, – сказала я спокійно, – нова знайома?
Він усміхнувся, але очі забігали:
– Та це сумка моєї сестри. Залишила, коли заходила.
Я підійшла ближче:
– А де ж вона ховається? У шафі?
Він почервонів: “Вибачте, це непорозуміння”. Я взяла сумочку: “Скажи ‘подрузі’, щоб виходила. І щоб ти зібрав речі, поки Орися не повернулася”. З спальні вибігла дівчина в короткій сукні, хапаючи туфлі. “Вибачте, – пробурмотіла. – Я йшла”. Антон стояв, ніби скам’янілий. Я грюкнула дверима: “Не смій брехати моїй дочці”. Йдучи, я думала: “Досить. Час діяти”.
Ввечері Орися подзвонила: “Мамо, щось сталося? Ти така дивна по голосу”. Я покликала її до себе: “Приїжджай, доню. Поговоримо”. Вона прилетіла за півгодини, бліда як крейда. “Що ти накоїла?” – запитала. Я налила компоту:
– Доню, я заходила до вас. З огірками.
Вона напружилася:
– І?
Я видихнула:
– Антон не сам був. Там була інша. У твоїй квартирі. Він намагався сказати, що то “подруга сестри”. Але я не сліпа.
Орися застигла, а потім заплакала. Сльози котилися по щоках:
– Я здогадувалася… Телефон ховає, пізно приходить. Каже, робота. Але я вірила…
Я обійняла її міцно: “Ти вірила, бо любиш. Але любов – це не сліпа довіра. Це повага”. Вона схлипнула:
– А якщо я самотня буду? Хто мене візьме, мамо?
Я погладила волосся: “Самотність – це свобода, доню. Краще одна, ніж з тим, хто ранить. Ти сильна. Пам’ятаєш, як малювала картини в дитинстві? Ти створюєш красу. Не дозволяй йому це зруйнувати”.
Ми просиділи до ночі. Орися розповідала про дрібні зради: як він забув про її день народження, бо “тренування важливіше”. Як не поїхав зі мною на ярмарок, бо “клієнти чекають”. Я слухала, не перебиваючи. “Ти – моя ангельська підтримка, мамо, – сказала вона нарешті. – Без тебе я б не витримала”. Я всміхнулася: “Ми разом, доню. Завжди”.
Наступного ранку телефон задзвонив. Орися взяла слухавку: “Антоне?” Я чула його голос – солодкий, як мед: “Кохана, це все помилка. Твоя мама неправильно зрозуміла. Давай зустрінемося, я поясню”. Вона подивилася на мене:
– Мамо, що робити?
Я сказала:
– Запитай, чи пояснить він, чому брехав. І чому твої почуття – не пріоритет.
Вона видихнула:
– Антоне, ти любиш мене? Чи то просто зручність?
Він заїкався: “Звичайно, люблю! Це одноразове… Помилка”. Орися закрила очі:
– Ні, Антоне. Помилка – це я. Що повірила в тебе. Не дзвони більше.
Вона кинула слухавку. Я обійняла її: “Горджуся тобою, доню”. Сльози блищали в її очах, але вперше – не від болю, а від полегшення.
Орися переїхала до мене на місяць. Спальня, де вона росла, знову ожила: ескізи на столі, запах фарби. Ми готували разом – сирники з медом, узвар з яблук. “Знаєш, мамо, – казала вона одного вечора, – найдивніше, що я за ним не сумую”. Я підняла брову:
– За ним?
Вона засміялася:
– Так. Сумувала за тим, ким він здавався. А справжній… Він лишав після себе тільки порожнечу.
Я кивнула: “Він не партнер, доню. Лише красива обгортка для егоїзму”. Орися розповідала, як знайшла в шафі його “тренажерні” браслети – і серед них, чужу сережку. “То був останній дзвінок, – сказала. – Я зрозуміла: час іти вперед”. Вона записалася на курси малювання, почала спілкуватися з подругою Марійкою. “Хочу відкрити свою майстерню, мамо. Без компромісів”.
Дні минали спокійно. Антон надіслав повідомлення: “Пробач, давай друзями”. Орися видалила його: “Ні, Антоне. Друзі не зраджують”. Я дивилася, як вона оживає: сміх став гучнішим, очі – яскравішими. “Ти моя героїня, – сказала я. – З ангельським крилом за плечима”. Вона обійняла мене:
– То ти, мамо. Мій ангел.
Тепер Орися пакує речі назад. “Час на нове, – каже. – Без тіней минулого”. Я дивлюся на неї і думаю: життя – як картина. Іноді стираєш помилки, щоб намалювати красу. Ми посміхаємося одна одній, і я знаю – попереду світло.
А ви, любі читачки, як би вчинили на моєму місці? Чи вірите, що материнська інтуїція – найкращий компас у таких бурях?
