— Мамо, ці 200 доларів — це насмішка, мені потрібно набагато більше, щоб відповідати моєму оточенню! — сказала Леся, вимагаючи грошей, але замість грошей дочка отримала валізу та вказівку на двері
Мене звати Марічка, і це моя розповідь про те, як моє життя перевернулося через власну доньку. Я завжди уявляла собі інше життя для свого єдиного дитя, але реальність виявилася набагато складнішою і болючішою. Усе, що мені лишалося — це діяти рішуче, навіть якщо це розривало моє материнське серце.
— Яке ти маєш право мені вказувати, як жити? — прошипіла моя донька Леся, її обличчя спалахнуло від гніву, а очі стали твердими, як лід. — Я не буду працювати в цій твоїй «фірмі»! Я народилася не для того, щоб сидіти цілими днями в офісі. Ти просто не розумієш, що таке справжнє життя!
— Справжнє життя, Лесю, це коли ти самостійна і відповідальна, а не сидиш у моїй квартирі на всьому готовому, — відповіла я, мої слова звучали тихо, але з великою внутрішньою напругою. — Ти не “шляхетна” дама, яка може байдикувати. Ти моя донька, якій треба заробляти на себе.
— Так, я шляхетна! — крикнула вона, випрямившись і схопивши зі столу дорогий глянцевий журнал. — Це ти мене постійно тягнеш униз своїми міщанськими замашками та пропозиціями! Я знайду собі чоловіка, який забезпечить мені гідне життя, і мені не доведеться ні дня в цьому пеклі працювати!
— Тоді збирай свої речі, Лесю, — сказала я, і мої власні слова стали для мене несподіванкою. — Якщо ти така «шляхетна», то твоєму «графському» заду не місце в моїй, як ти кажеш, «міщанській» квартирі. Вимітайся!
Моє рішення, яким би важким воно не було, стало необхідним кроком. Мені 52 роки, я вже понад двадцять років сама виховую Лесю, бо її батько, Сергій, несподівано вирішив, що йому цікавіше подорожувати по світу, ніж займатися сім’єю.
Він щедро обіцяв підтримку, але його “допомога” зазвичай обмежувалася рідкісними переказами грошей, які Леся швидко витрачала на чергову розвагу чи дорогу дрібничку.
Я працюю з вісімнадцяти років. Спочатку я була продавчинею в маленькому містечку під Одесою, потім переїхала до Києва і з часом змогла відкрити власну невеличку агенцію з організації заходів. Це була важка праця, без вихідних і прохідних. Я мріяла, що моя Леся матиме краще життя, ніж я, що їй не доведеться починати з самих низів.
Леся… Моя єдина донька. Вона була такою милою дитиною, але чим дорослішою ставала, тим більше її охоплювало якесь дивне почуття вищості. Усе почалося з перегляду старих фільмів про аристократів і читання книжок про королівські родини.
Вона почала мріяти про «витончене» життя, про чоловіка-принца і про те, що вона «не така, як усі». Спочатку я думала, що це пройде, як юнацьке захоплення, але Леся швидко перетворила це на свою філософію.
Коли їй виповнилося 24 роки, вона закінчила університет, звісно, за мої гроші, — спеціальність «культурологія». І ось тоді почався справжній цирк. Усі мої спроби влаштувати її на роботу чи хоча б знайти їй місце помічниці у моїй компанії зустрічали різку відмову.
— Мамо, ти ж розумієш, — казала вона з напускною нудьгою, розтягуючи слова, — я не можу змарнувати свій потенціал, перекладаючи папірці. Це принижує мою гідність. Шляхта не працює. Шляхта надихає.
— Хто це тобі сказав? — намагалася я зберігати спокій.
— Це зрозуміло і так. Мої таланти повинні оцінити. Я чекаю на шанс, який відповідатиме моєму рівню, — відповіла вона, і на її обличчі з’явилася самовдоволена посмішка.
«Рівень» її, на жаль, полягав у безкінечних походах по «елітних» закладах, де вона сподівалася зустріти свого «принца». Вона постійно вимагала грошей на новий одяг, косметику і «представницькі витрати». Усе, що я заробляла, розчинялося в цих її примхах. А я ж не мільйонерка!
Останньою краплею стало те, що вона зіпсувала мені важливий контракт. Я попросила її допомогти з доставкою документів, бо мій водій захворів. Вона погодилася, але дорогою вирішила заїхати в кафе, щоб «випити лате, яке надихає». У результаті, вона пролила каву на папку з важливими кресленнями. Контракт був зірваний.
Коли я повернулася додому того вечора, у квартирі панував ідеальний безлад, Леся лежала на дивані, гортаючи журнал, і навіть не глянула на мене.
— Лесю, ти розумієш, що ти накоїла? — запитала я.
— А що я накоїла? — відповіла вона безтурботно. — Подумаєш, креслення. Їх можна перевидати. Ти просто надто драматизуєш, мамо. Це ж бізнес, іноді бувають невдачі.
Ось тоді я й усвідомила, що вона ніколи не зміниться, доки не відчує відповідальності на власній шкірі. Уся її «шляхетність» — це лише виправдання власної ліні та безвідповідальності.
Я зайшла в спальню і через десять хвилин повернулася з валізою. Я поклала туди її найбільш необхідні речі. Гроші, які вона просила на нові туфлі, я поклала в окремий конверт.
— Збирай іще свої речі, — моїм голосом говорила не мати, а сувора суддя.
— Що? Ти про що, мамо? — вона вперше відірвалася від журналу.
— Я викидаю тебе з квартири. Ти не бажаєш працювати, не бажаєш поважати мою працю. Ти вважаєш, що тобі все винні. Тож тепер ти будеш сама відповідати за своє «шляхетне» життя. Ось тобі гроші на перший час. Але завтра я міняю замки.
Леся спершу розсміялася. Вона думала, що я жартую. Але коли побачила моє абсолютно незворушне обличчя, її посмішка зникла.
— Ти не можеш так зі мною вчинити! Я твоя донька! — закричала вона.
— Донька, яка користується мною. Якщо ти не хочеш працювати, значить, ти не житимеш у моїй квартирі. Ти можеш поїхати до подруги Ірини, або знімати кімнату. Вибір за тобою, — моє серце обливалося болем, але я не збиралася відступати.
Вона кричала, плакала, звинувачувала мене у всьому, але я була непохитна. За пів години, зібравши кілька сумок, Леся вийшла за двері, з гуркотом зачинивши їх за собою. У квартирі стало порожньо і тихо. Я сіла на диван і просто дивилася у вікно на вечірнє місто. Я знала, що вчинила правильно. Але чи вистачить у неї сил зрозуміти це?
Минуло кілька тижнів. Я не дзвонила їй, хоча щоночі мій сон був поверхневим і неспокійним. За цей час мені зателефонував Кирило, мій двоюрідний брат, який живе у Львові. Він розповів, що Леся вийшла з ним на зв’язок. Вона попросила його про допомогу і сказала, що «мама зійшла з розуму і вигнала її».
Кирило, мудрий і розсудливий чоловік, вислухав її, а потім попросив вислухати й мене. Я розповіла йому все. Про «шляхетність», про зірваний контракт, про безвідповідальність.
— Тобі потрібно її навчити, — сказав він мені. — Вона звикла, що ти все вирішуєш. Я допоможу тобі. Я можу взяти її до себе на роботу, вона буде помічницею адміністратора в моєму готелі. Робота важка, але чесна. І житиме вона в кімнаті для персоналу. Без витребеньок.
Я погодилася. Це був наш останній шанс. Леся, звичайно, була не в захваті. Вона дзвонила мені, плакала в трубку і скаржилася на “жахливі умови”. Але поступово її тон почав змінюватися. Вона перестала говорити про «шляхетність», а стала розповідати про те, як важко встати о шостій ранку і про те, як болять ноги після зміни. Я мовчки слухала.
Через три місяці вона зателефонувала мені й сказала, що заробила свою першу премію. Вона не попросила грошей, а лише запитала, чи може вона надіслати мені невеликий подарунок на Великдень.
У мене навернулися сльози. Це був перший раз за багато років, коли вона не просила, а давала.
— Доню, — сказала я тоді. — Я рада. Я дуже за тебе рада.
Чи зрозуміла вона свій урок? Чи зможе вона стати справді самостійною людиною, а не простою «аристократкою» на моїй шиї? Я не знаю. Я досі не відкрила їй двері своєї квартири. Я чекаю, коли вона приїде сама і не просто попроситься назад, а приїде до мене в гості, як доросла донька, яка сама себе забезпечує.
Що ви думаєте? Чи варто мені зараз їй зателефонувати і сказати, що я її чекаю? Чи краще ще трохи почекати, щоб її самостійність остаточно зміцніла?
