— Мамо, це що, мій тато? — розгублено сказав п’ятнадцятирічний син у торговельному центрі. Степан був не сам. Поруч йшла Олена, і по її фігурі я чітко зрозуміла — вона при надії. Мене охопило сильне хвилювання, адже в цю мить таємниця, яку я берегла півтора десятиліття, зустрілася з його новим життям
Я розумію, що тоді вчинила, можливо, необдумано, але інакше просто не могла. Той випадок, який стався зі мною майже двадцять років тому, досі не дає мені спокою. Іноді я розмірковую про те, як було б, якби я тоді вчинила інакше. Чи змінилося б моє життя, чи був би мій син щасливішим? Я ніколи не дізнаюся, і, мабуть, у цьому вся сіль. Болюче питання, яке час від часу виникає в моїй голові: чи варто було йому знати?
Мене звуть Ірина. Народилася і виросла я у невеликому містечку, де всі одне одного знають, і життя протікає розмірено. Коли мені виповнилося вісімнадцять, я вступила до технікуму в обласному центрі. Студентські роки були, мабуть, найщасливішими. Навчання давалося легко, нові друзі, перші справжні почуття. Здавалося, що весь світ відкритий переді мною.
На другому курсі я зустріла Степана. Він був старший за мене на кілька років, уже працював, але часто приходив до гуртожитку до свого молодшого брата. Високий, плечистий, з добрими очима — він одразу привернув мою увагу. Ми почали спілкуватися, а через місяць Степан запросив мене на побачення. Пам’ятаю, як я ретельно обирала сукню, нервувала, а коли він приніс мені великий букет польових квітів, моє серце просто розтануло.
Наші стосунки розвивалися стрімко. Ми проводили разом майже весь вільний час. Він був уважним, турботливим, завжди намагався мене підтримати. З ним я почувалася, немов за надійною стіною. Ми планували спільне майбутнє — мріяли про власний будинок, про дітей, про довгі роки разом. Він часто казав мені:
— Іринко, ти моє сонечко. З тобою я забуваю про всі проблеми. Обов’язково одружимося, щойно я отримаю підвищення на роботі.
Я була переконана, що знайшла свою долю. Наші батьки були знайомі, адже жили в сусідніх селах, тож усі були раді нашому союзу.
Проте, несподівано для мене, Степан почав змінюватися. Це сталося приблизно через півтора року наших стосунків. Спочатку він став менш охоче відповідати на дзвінки, потім скасовував наші зустрічі, посилаючись на роботу або термінові справи. Я помічала його відчуженість, його очі більше не світилися тією теплотою, як раніше. Я намагалася розпитати, чи сталося щось, але він лише відмахувався:
— Не вигадуй, Іринко. Просто завал на роботі, дуже втомився. Давай не будемо про це.
Я вірила. Любов змушує нас вірити в найкраще. Але одного вечора, коли я приїхала до нього без попередження, бо дуже засумувала, мене чекала гірка правда. Двері його квартири були прочинені, і я почула сміх, який не належав Степанові.
Увійшовши до кімнати, я побачила його в товаристві іншої жінки, яку звали Олена. Вони сиділи за столом, розмовляли, і видно було, що їм дуже добре разом. Я відчула, як моє тіло напружилося від гіркого усвідомлення. Олена була його колегою, він кілька разів згадував її у розмовах.
Степан остовпів, побачивши мене.
— Іра! Що ти тут робиш? — його голос прозвучав винно, але без жодного натяку на каяття.
— Що роблю? Прийшла до свого хлопця! А ти, бачу, чудово проводиш час! — я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
Олена підвелася, поправивши волосся, і подивилася на мене зверхньо.
— Ти, мабуть, Ірина? Степан багато про тебе розповідав. Ми лише обговорюємо робочі моменти.
Її слова пролунали, як образа. Обговорюють? Чи ж так обговорюють робочі моменти в його квартирі, коли я приїхала до нього в гості? Я розуміла, що це кінець. Усередині мене все просто розірвалося на маленькі шматочки. Я відчула сильний приплив гіркоти.
— Нам треба поговорити, — сказала я Степанові, ігноруючи Олену.
Ми вийшли на кухню.
— Ти з нею? Як довго? — запитала я, дивлячись йому прямо в очі.
Степан відвів погляд.
— Ми спілкуємося вже кілька тижнів. Я намагався тобі сказати, але не знав, як…
— Не знав, як? Ти просто хотів водити мене за носа! У нас були плани, Степане! Ми мріяли про майбутнє!
— Розумієш, Іринко, життя змінилося. Вона… вона краще розуміє мене. У нас спільні інтереси, спільна робота.
— Спільна робота? І ти кидаєш мене заради цього? А що ж ти мені говорив про одруження, про нашіх дітей? Це все були порожні слова?
— Прости мене. Я дуже винен перед тобою. Але ми маємо розійтися. Так буде краще для нас обох.
Я не стала влаштовувати сцен. Просто тихо сказала:
— Гаразд, я все зрозуміла. Бажаю вам щастя.
І вийшла. Надворі була пізня осінь, холодний вітер пробирав до кісток. Я йшла мокрими вулицями міста, сльози текли по щоках, змішуючись із дощем. Повернулася до гуртожитку, зібрала речі й тієї ж ночі поїхала додому, до батьків. Я не змогла залишатися в місті, де кожна вулиця, кожне кафе нагадувало мені про нього.
Тільки вдома, у затишній кімнаті, я дозволила собі поплакати досхочу. Мама, побачивши мій стан, ні про що не розпитувала, просто обійняла мене і тихенько хитала, як у дитинстві. Її підтримка була найціннішою.
Через місяць я зрозуміла, що чекаю дитину.
Ця новина стала для мене справжнім потрясінням. Спочатку я відчула паніку, потім — злість на Степана, а потім — якусь дивну, теплу радість. Я носила під серцем його дитину, плід нашої любові, хоч і обірваної.
Я вирішила нічого йому не казати. Він обрав інше життя, іншу жінку. Навіщо йому знати? Щоб він відчував провину, або, що гірше, щоб він почав втручатися в моє життя? Я не хотіла нічого від нього. Я була рішуча — виховую сина сама. До того ж, батьки повністю підтримали моє рішення.
— Не хвилюйся, доню, — казав тато, — ми допоможемо. Головне, щоб ти була здорова і дитина народилася міцною. А без цього хлопця ти проживеш.
Я перевелася на заочне відділення технікуму, знайшла роботу в невеликій бібліотеці в містечку. Життя потихеньку налагоджувалося. Я зосередилася на майбутній дитині.
У визначений час народився мій син, назвала я його Артем. Він був моєю копією, але з усмішкою Степана. Я дивилася на нього і відчувала безмежну любов. Він був моїм світом, моїм усім.
Степан? Він, здається, одружився з тією Оленою. Чутки про це доходили до мене через спільних знайомих. Я намагалася не думати про нього, але іноді, коли Артем сміявся, я згадувала.
Минув час. Артем ріс розумним, допитливим хлопчиком. У школі він був одним із найкращих учнів. Він ніколи не питав про свого батька, мабуть, тому, що бачив, як мене люблять і підтримують мої батьки. Вони замінили йому дідуся і бабусю, а також тата. На всі питання, які виникали, я відповідала просто:
— Твій тато поїхав далеко працювати.
Це була неправда, але я вважала її нешкідливою.
Коли Артему виповнилося п’ятнадцять, сталося непередбачене. Одного разу ми поїхали до того обласного центру, де я навчалася, щоб купити йому новий комп’ютер. У великому торговому центрі ми випадково зустріли Степана.
Він змінився. На його обличчі з’явилося більше зморшок, він виглядав стомленим. Поруч із ним йшла Олена, яка, здається, була при надії.
Наші погляди зустрілися. Степан зупинився, ніби вкопаний. Він подивився на мене, потім — на Артема. Син стояв поруч, високий, майже на голову вищий за мене, з його характерною посмішкою.
— Іра? — ледь чутно промовив він.
Я кивнула.
— Степане, привіт.
Олена здивовано дивилася на нас, потім перевела погляд на Артема.
— Хто це? — запитала вона Степана, її тон був не дуже привітний.
Степан не відповів. Він усе ще дивився на мого сина.
— Це мій син, Артем, — відповіла я, не даючи йому шансу щось вигадати. — Артеме, це… наш старий знайомий.
Син привітно кивнув, але було видно, що ця зустріч його спантеличила.
Степан підійшов ближче. Його очі наповнилися нерозумінням, а потім — якимось дивним, гірким світлом.
— Скільки йому років? — запитав він.
— П’ятнадцять, — просто сказала я.
Він зробив швидкі обчислення. Його обличчя зблідло.
— Це… це мій син?
Я не стала заперечувати.
— Так, Степане. Твій. Я вирішила, що ти не повинен знати.
Олена стояла поруч, тримаючи його за рукав.
— Що ти говориш, Степане? Який син?
— Ходімо, Артеме. Нам треба поспішати, — сказала я синові, взявши його за руку. Я не хотіла більше жодного слова.
Степан спробував мене зупинити.
— Іро, почекай! Ми мусимо поговорити!
— Немає про що. Ти обрав свій шлях давно.
Я швидко відвела Артема в бік. Ми вийшли з магазину, я викликала таксі. Артем мовчав усю дорогу додому. Коли ми приїхали, він нарешті запитав:
— Це він мій тато?
Я зітхнула. Настав час для правди.
— Так, синку. Це твій батько.
— Чому ти казала, що він поїхав працювати?
— Я хотіла захистити тебе. Він тоді пішов від мене, коли я дізналася, що вагітна. Я не хотіла, щоб ти ріс із почуттям, що ти йому не потрібен.
Ми довго розмовляли того вечора. Я розповіла йому всю історію, нічого не приховуючи. Артем слухав уважно, не перебиваючи. Наприкінці він обійняв мене.
— Дякую тобі, мамо. Дякую, що виховала мене сама. Ти найкраща.
Ці слова були для мене найвищою нагородою.
Проте історія на цьому не завершилася. Через кілька днів Степан знайшов мене. Він приїхав до нашого містечка, знайшов бібліотеку.
Я сиділа за роботою, коли побачила його на порозі.
— Іро, нам треба поговорити, — сказав він, його голос був сповнений рішучості.
— Тут не місце. Давай після моєї роботи.
Ми зустрілися в парку.
— Я не можу повірити, що ти приховувала це стільки років, — почав він.
— Я не приховувала, а захищала свою дитину. Ти сам обрав свій шлях.
— Але я маю право знати свого сина! Це моя провина, що я так вчинив з тобою, але Артем… він мій син!
— А де ти був усі ці роки? Коли він хворів, коли йому потрібна була допомога з уроками? Де ти був, коли я з останніх сил намагалася дати йому все необхідне? Тепер ти згадав, що маєш сина?
— Я помилився, Іро. Я дуже шкодую про те, що сталося між нами. Моє життя з Оленою не склалося. У нас постійні непорозуміння, і ця новина… вона мене просто розчавила. Я зрозумів, що втратив. Втратив тебе, втратив сина.
— Занадто пізно, Степане. У нас є своє життя.
— Дозволь мені хоча б спілкуватися з ним. Допомагати фінансово. Я хочу бути його батьком, хоча б частково.
Це було найскладніше рішення. З одного боку, я розуміла, що Артему потрібен батько. З іншого — я боялася, що Степан внесе сум’яття в наше усталене життя, що це може зашкодити синові. Я попросила час на роздуми.
Я поговорила з Артемом. Він сказав, що не проти спілкування, але за умови, що це не вплине на наше з ним життя.
Так почалася нова сторінка. Степан став іноді приїжджати. Він привозив подарунки, ми гуляли в парку. Він намагався наздогнати втрачене. Я бачила, як йому важливо це спілкування, і бачила, що Артем теж тягнеться до нього. Можливо, я вчинила правильно, давши йому цей шанс.
Минуло вже кілька років. Артем уже студент, він часто спілкується зі Степаном. Вони разом ходять на футбол, обговорюють техніку. Степан виплачує аліменти, допомагає з навчанням. Він так і не розлучився з Оленою, адже вони чекали на дитину, а я не хотіла нічого руйнувати. Я просто змирилася з тим, що наше з ним життя вже не буде таким, як колись.
Але чи правильно я тоді вчинила, приховавши від нього правду про сина на п’ятнадцять років? Чи не було це егоїстичним рішенням, яке позбавило батька і сина дорогоцінних років спілкування?
А як вважаєте ви, читачі? Чи мала я право сама вирішувати долю їхніх стосунків, чи потрібно було повідомити Степана одразу?
