— Мамо, це не те, що ви подумали! Я не їм жирну ковбасу без хліба о третій ночі, я просто… проводжу інвентаризацію жирів, щоб вони не напали на Олега зненацька! І взагалі, чому у вас у руках качалка, ми що — збираємося ліпити вареники прямо в повній темряві?
Чернівці о другій годині ночі зазвичай нагадують декорації до фільму про шляхетних графів: бруківка блищить під світлом ліхтарів, кам’яні леви на фасадах дрімають, а в старих будинках із високими стелями панує така тиша, що чути, як у сусіда зверху совість мучить за незданий податковий звіт.
Але в квартирі №12 по вулиці Ольги Кобилянської було не до шляхетності. Там тривала внутрішня боротьба.
Тетяна лежала в ліжку, вдивляючись у темряву. Її шлунок видав звук, схожий на останній подих пораненого кита. Вона чесно намагалася бути «сучасною чернівчанкою»: вдень вона пила лише матчу на мигдалевому молоці в кав’ярні біля Ратуші, їла салат із руколи, який за смаком нагадував свіжоскошений газон, і всім виглядом показувала, що калорії — це її особисті вороги.
Але зараз, у темряві, ці вороги перейшли в контрнаступ.
«Там, на другій полиці, за банкою з гірчицею, лежить вона… — думала Тетяна. — “Козацька” ковбаса. Тверда, копчена, з тими самими білими цяточками сала, які зараз здаються мені дорожчими за діаманти в ювелірці на Панській. Вона самотня. Їй страшно. Вона чекає на мене».
Ситуація ускладнювалася тим, що в сусідній кімнаті спала Гізела Людвігівна — свекруха. Жінка, чий профіль міг би прикрашати австрійські монети, а характер був твердішим за бруківку на Центральній площі. Гізела Людвігівна була хранителькою «чернівецького етикету». В її світі жінки не їли вночі. В її світі жінки взагалі не їли нічого, що важить більше за пір’їнку, після шостої вечора.
— Господи, допоможи мені пройти повз її двері, — прошепотіла Тетяна, сповзаючи з ліжка.
Вона рухалася як ніндзя. Кожен крок по старій паркетній дошці був стратегічним маневром. Паркет рипнув. Тетяна завмерла, прикинувшись антикварним торшером. Тиша.
Вона прослизнула в коридор. Двері в кімнату свекрухи були прочинені — Гізела Людвігівна завжди казала, що «повітря має циркулювати, як капітал у банку». Тетяна затримала подих, пройшла повз і нарешті потрапила на омріяну територію — кухню.
Кухня зустріла її холодним блиском кахлю. Холодильник Bosch стояв у кутку, як ідол, що вимагав нічної жертви. Тетяна простягнула руку. Серце калатало так, ніби вона збиралася поцупити корону з Резиденції митрополитів.
Клац. Гумова прокладка піддалася з характерним солодким звуком розгерметизації. Світло зсередини залило кухню мов німб святого. Тетяна мружилася від цього божественного сяйва.
— Ось ти де, — прошепотіла вона, витягуючи палицю ковбаси.
Вона не стала брати ніж. Ножі — це для офіційних прийомів і для денного світла. Вона просто вчепилася зубами в пружний бочок ковбаси, відчуваючи, як аромат копчення та спецій розливається благодаттю по всьому тілу. Це була радість. Це була свобода. Це була гастрономічна анархія.
— Тетяно, а я й не знала, що в нашому домі з’явилися нічні дегустатори, — пролунав спокійний, мов крижаний душ, голос за її спиною.
Тетяна здригнулася так, що мало не впустила «Козацьку» прямо собі на ноги. Вона повільно, як у сповільненій зйомці, повернулася.
Біля входу на кухню, спершись на одвірок, стояла Гізела Людвігівна. Вона була в шовковому халаті кольору «зажурена півонія», з ідеально зачесаним волоссям, немов вона не спала, а щойно повернулася з театру. У руці вона тримала… масивну дерев’яну качалку для тіста.
— Ма-ма-мо? — Тетяна спробувала посміхнутися, але шматок ковбаси за щокою заважав бути переконливою. — Я… я просто перевіряла, чи щільно зачинені дверцята… Бо знаєте, фреон… екологія…
— Фреон, Тетяно, — Гізела Людвігівна підняла одну брову, — зазвичай не пахне часником і мускатним горіхом. А от «Козацька» від місцевого м’ясокомбінату пахне саме так. Ковбаса стирчить у тебе з-під піжами, як доказова база в суді. Це не комільфо для жінки нашого кола.
Тетяна судомно проковтнула.
— Я просто цукор відчула… впав… — почала вона виправдовуватися. — Треба було терміново підняти рівень глюкози!
— «Козацькою»? — свекруха зробила крок уперед, у холодне світло холодильника. — Дивно. Я завжди вважала, що глюкоза — це в штруделі, а не в свинині вищого гатунку. Але в сучасному світі мабуть, своя дієтологія.
Гізела Людвігівна підійшла ближче й забрала в Тетяни ковбасу. Поклала її на стіл. Потім вона спокійно дістала з холодильника банку з домашньою аджикою, яку сама закручувала восени.
— Мамо, ви що… будете виховувати мене цією качалкою? — обережно запитала Тетяна, дивлячись на кухонне приладдя.
— Виховувати качалкою — це для передмістя, Тетяно. Ми в культурному центрі. Я взяла її, бо почула шурхіт і подумала, що це злодій зазіхає на моє фамільне срібло. А оскільки мій син Олег спав би попри що, я вирішила захищати майно власноруч.
Вона поклала качалку поруч із «Козацькою».
— Але раз це не грабіжник, а всього лише жертва дієти на основі листя салату… Сідай.
Тетяна сіла на табурет, очікуючи на довгу лекцію про шкідливість нічного жиру. Але Гізела Людвігівна дістала ніж і витонченими рухами почала нарізати ковбасу на прозорі, майже ювелірні скибочки.
— Знаєш, Тетяно, — почала вона, розкладаючи їжу. — Коли я була молода і тільки-но переїхала до цього будинку до свого Людвіга, його мати — моя свекруха пані Ельза — була жінкою залізної волі. Вона вважала, що справжня пані має харчуватися лише кавою та свіжими плітками.
Тетяна слухала, затамувавши подих. — І ось одного разу, — продовжувала Гізела, — я так само стояла перед відкритим холодильником. Шукала не ковбасу, а шматок холодного м’яса, бо від її «вишуканих» салатів у мене вже в очах темніло. Ельза застукала мене.
— І що вона зробила? — Тетяна аж подалася вперед. — Вона змусила мене з’їсти все м’ясо при ній. Без хліба. А потім сказала: «Гізело, запам’ятай: якщо крадеш їжу вночі — роби це красиво».
Свекруха дістала з хлібниці окраєць свіжого житнього хліба.
— Їж. Але з тарілки. І з аджикою. Ми не варвари.
Наступні двадцять хвилин були найвідвертішими в житті Тетяни. Вони сиділи вдвох на темній кухні, освітленій лише лампочкою холодильника (Гізела стверджувала, що верхнє світло вночі «вбиває таїнство моменту»), і їли «Козацьку».
— Мамо, а як же ваші слова про те, що невістка має бути «стрункою, як тополя на Головній»? — запитала Тетяна.
— Тополя, Тетяно, теж потребує підживлення, інакше вона засохне й впаде комусь на голову. Мій син Олег — чудовий чоловік, але в нього є одна ілюзія: він вірить, що ти харчуєшся сонячним промінням і гарним настроєм.
Гізела Людвігівна витончено відправила скибку ковбаси до рота.
— Якщо ти будеш голодною — ти почнеш нервувати. Якщо ти почнеш нервувати — ти почнеш пиляти мого сина. А якщо ти почнеш його пиляти — він прийде жалітися до мене й заважатиме мені читати детектив. Мені дешевше поділитися з тобою ковбасою зараз, ніж слухати його ниття завтра.
Тетяна раптом відчула таку симпатію до цієї жінки, якої не відчувала за всі два роки заміжжя.
— Мамо, а Олег мені казав, що ви навіть цукерки їсте за розкладом…
— Олег бачить те, що я дозволяю йому бачити, — Гізела хитро посміхнулася. — Бути ідеальною мамою — це важка акторська праця. Але іноді актрисі треба зазирнути в буфет.
Раптом у коридорі почулися важкі кроки. Олег прокинувся. — Світло! — шикнула Гізела Людвігівна.
Вона одним рухом зачинила холодильник. Кухня занурилася в темряву.
— Мамо? Таню? Чого ви там шукаєте? — почувся сонний голос чоловіка. Він клацнув вимикачем.
Тетяна заплющила очі. Коли вона їх відкрила, то побачила неймовірну сцену: Гізела Людвігівна стояла з качалкою в руках, грізно спрямованою на порожній кут кухні.
— Олеже! — суворо вигукнула свекруха. — Добре, що ти встав! Я застукала Тетяну! Тетяна відчула, як серце йде в п’яти. «Здала! Все-таки здала!»
— Вона хотіла… — Гізела зробила драматичну паузу, — вона хотіла помити підлогу на кухні! Бо їй здалося, що після вечері залишилися крихти. Я почула шурхіт, схопила качалку, думала — грабіжники. А це твоя дружина, бідна дитина, від стресу на роботі не може заснути, поки в домі не буде ідеальної чистоти!
Олег розгублено подивився на дружину. Тетяна, блискавично підхопивши гру, схопила ганчірку, що висіла на раковині.
— Так, Олежику… — вона зобразила втому. — Прости, що розбудила. Просто не могла заспокоїтися через ту пляму біля плити… Гізела Людвігівна от якраз прийшла мене вмовити йти спати.
— Таню, ти з глузду зсунулася? — Олег обійняв її за плечі.
— Яка підлога о другій ночі? Мамо, і ви йдіть спати. Дякую, що вберегли мою «попелюшку» від перевтоми. Таню, марш у ліжко!
Коли Олег повів дружину до спальні, Гізела Людвігівна непомітно підморгнула Тетяні з-за його спини.
— Естетика гри, дитино. Завжди тримай глядача в напрузі, — прошепотіла вона губами.
Наступного ранку за сніданком панував мир. Олег з гордістю розповідав сусіду по телефону, яка в нього хазяйновита дружина. Тетяна спокійно допивала каву.
— Таню, ти в мене золото, — сказав Олег. — Але більше ніякого прибирання вночі. Домовилися?
— Домовилися, любий, — посміхнулася Тетяна.
Коли чоловік пішов, Гізела Людвігівна відклала газету.
— Тетяно, сьогодні на вечерю запечемо буженину. Бо на одній «Козацькій» ми довго не протримаємося, якщо ти знову вирішиш «помити підлогу».
Тетяна засміялася. Вона зрозуміла: головне — не те, що ти робиш, а те, як ти це подаєш.
— Мамо, — сказала вона. — А навчите мене так само швидко ховати тарілки?
— Для цього, дитино, треба мати не лише довгий та широкий халат, а й старий гарт. Бери ніж, будемо шпигувати м’ясо часником. Петро Петрович з третього під’їзду обіцяв зайти, треба відповідати статусу «перлини».
І Тетяна взяла ніж. Тепер вона знала: свекруха — це не загроза шлюбу. Це надійний союзник у боротьбі за гарний настрій, чисту совість і смачну вечерю.
