Мені досі пам’ятається той вечір, коли все вирвалось назовні. Ми з чоловіком саме вечеряли на кухні, коли Артем подзвонив у двері.
Він зайшов блідий, з опущеними плечима, і одразу сів за стіл, не роздягаючись.
– Мамо, тату я продав квартиру, – сказав він тихо, дивлячись у підлогу.
Я подумала, що неправильно почула.
– Як це продав? Ти ж казав, що то ваше з Ірою гніздечко, що ви там вже й ремонт почали…
Іри вже немає. Вона пішла. А квартира її більше немає. Я все пустив за вітром.
Чоловік мій, Дмитро, поклав ложку і глянув на сина так, ніби той щойщо зізнався у злочині.
– За вітром? Ти про що взагалі, Артеме?
– Я в бізнес вклався власний. Потрібні були гроші великі. Думав, що вдасться закрити все до весілля, щоб ви не дізнались. Але борги росли швидше, ніж я міг заробити. Я не мав вибору.
Я відчула, як усе всередині стискається.
– Тобто ті гроші, які ми з татом віддавали тобі на ваше спільне майбутнє, їх немає?
Він підняв очі – в них стояли сльози, але я вже не могла співчувати.
– Вибачте. Я не знаю, як це пояснити. Дозвольте мені повернутись додому. Хоча б на якийсь час. Я знайду роботу, віддам усе до копійки. Я клянусь.
Дмитро встав з-за столу так різко, що стілець гепнувся об підлогу.
– Ти розумієш, що ми з мамою ціле життя працювали, відмовляли собі в усьому, щоб ти мав старт кращий, ніж ми? Ми ж не просто квартиру купили – ми віддали тобі нашу мрію про відпочинок. Ми відкладали роками, вставали о п’ятій ранку на ферму, брали підробітки. А ти взяв і пустив усе за вітром за кілька місяців?
– Я знаю. Я все розумію тільки тепер.
– А тепер ти приходиш і просиш, щоб ми тебе знову прихистили? Ні, синку. Цього разу ти сам розгрібатимеш те, що накоїв.
Я стояла мовчки, тримаючись за спинку стільця. У голові крутилась одна думка: як же так вийшло з нашою дитиною?
А починалось усе зовсім інакше.
Мені було двадцять три, коли я зрозуміла, що чекаю на дитину. Ми з Дмитром тоді тільки-но одружились, жили в старенькій хатині на краю села, тримали велике господарство: корови, свині, кури, город на два гектари.
Праці вистачало з ранку до ночі, але ми були щасливі. Коли народився Артемко, ми обоє плакали від радості. Дмитро носив його на руках по хаті і шепотів: «Оце наш спадкоємець, наша надія».
Ми з перших днів багато з ним розмовляли. Я співала йому колискові, Дмитро розповідав казки про чесних людей, які завжди перемагають завдяки працьовитості й доброті.
Артемко ріс слухняним, допитливим хлопчиком. Ніколи не брехав, допомагав по господарству, хоч і був ще зовсім малим.
Коли йому було шість, він сам прополював грядку з морквою і пишався, що «допомагає мамі заробляти».
У школі вчителі не могли натішитися.
– Пані Олено, – казала класна керівничка, – ваш Артем – просто скарб. Він найкращий у класі, завжди підготовлений, чемний, всім допомагає. Ви з чоловіком виховали чудову людину.
Я червоніла від гордості й одразу дзвонила Дмитру:
– Чуєш, наш син – геній! Знову похвалили!
Після школи Артем без жодної репетитора вступив до найкращого вишу міста – на економічний факультет. Ми хвилювались, що велике місто його зіпсує: вечірки, компанії, дівчата. Але ні. Він телефонував щовечора:
– Мамо, не хвилюйся. Я в бібліотеці до закриття сиджу. Хочу, щоб ви пишались.
І ми пишались. Коли він отримав диплом червоний, ми влаштували справжнє свято – покликали всіх родичів. Дмитро підняв келих і сказав:
– За нашого сина! Щоб у нього все було краще, ніж у нас. Щоб ніколи не знав, що таке важка фізична праця від зорі до зорі.
Артем влаштувався в солідну фірму, почав швидко підніматися. Спочатку молодший спеціаліст, потім – провідний, потім – вже й відділ свій отримав. Ми з Дмитром раділи, коли він почав пізно повертатись додому – значить, кар’єра йде вгору.
Одного недільного обіду він приїхав до нас з букетом троянд і каже:
– Мамо, тату, знайомтесь. Це Соломія. Ми разом вже пів року. Вирішили знімати квартиру, бо їздити з гуртожитку незручно.
Соломія була мила, скромна дівчина з гарними манерами. Я одразу її полюбила.
– Ой, дитино, – обійняла я її, – нарешті в нашому домі з’явиться ще одна жінка! Коли вже весілля?
Вони сміялись, червоніли. Артем гладив її по руці й казав:
– Скоро, мамо. Тільки от хочу, щоб у нас було своє житло. Не хочу починати сімейне життя на зйомній квартирі.
Ми з Дмитром переглянулись. Тієї ж ночі ми довго не спали.
– Олено, – сказав чоловік, – може, віддамо йому те, що відкладали на будиночок? Дитині ж треба.
– Звісно, віддамо, – відповіла я, хоч у горлі стояв клубок. – Це ж наш син. Хіба ми для себе збирали?
Ми роками відмовляли собі в усьому. Я брала додаткові зміни на молокозаводі, Дмитро цілими ночами ремонтував сусідам техніку.
Кожну зайву копійку – у скарбничку. Мріяли про те що придбаємо сину невеликий будиночок з садком. Але коли Артем попросив – ми без вагань вирішили: хай буде в нього квартира у місті.
Кілька тижнів ми їздили по місту, вибирали район, дивилися планування. Зупинились на світлій двокімнатній квартирі в новобудові, з великим балконом і видом на парк. Коли вручили ключі, я мало не розплакалась.
– Синку, це вам з Соломією на весілля. Щоб одразу після розпису – у своє гніздо.
Він обійняв нас так сильно, що я відчула, як тремтять його плечі.
– Я ніколи вас не підведу. Обіцяю.
Весілля планували на осінь. Соломія вже показувала мені сукню, ми обговорювали меню, квіти, список гостей. Я тішилась, що нарешті стану бабусею – вже й коляску придивилась.
А потім дзвінки від сина стали рідшими. Спочатку пояснював, що багато роботи. Потім – що з Соломією посварились через дрібницю. А одного дня прийшов і сказав:
– Мамо, ми розійшлись. Вона знайшла іншого.
Я обійняла його, гладила по голові, як у дитинстві.
– Нічого, синку. Значить, не твоя доля була. Знайдеш кращу.
Він мовчав. І тільки через місяці, коли вже продав квартиру й прийшов проситись назад, я зрозуміла, що то була не Соломія його покинула. То він сам усе зруйнував.
Тепер він іноді телефонує. Просить грошей «на їжу», «на проїзд», «до зарплати». Ми з Дмитром мовчки кладемо слухавку. Бо знаємо: поки ми будемо витягати його з ями, він ніколи не навчиться вибиратись сам.
А я іноді вночі прокидаюсь і дивлюсь у стелю. Думаю про той день, коли ми вручали йому ключі. Як він усміхався. Як обіцяв.
І розумію: найбільше болить навіть не втрачені гроші. Більше болить втрачена віра в людину, яку ми виростили і в яку стільки сил своїх вклали.
Де він мешкає, що то був за бізнес, що прогорів ми знати не хочемо. Поки він не стане на ноги і знову не буде нашим сином, ми його і знати не хочемо.
Так, він наша єдина дитина, але схоже, що ми щось у його вихованні пропустили. Ну що ж, мусимо надолужити. Хіба не для того батьки, аби наставити дитину на путь істинний?
Головна картинка ілюстративна.
