Я ніколи не думала, що розкіш може бути такою важкою. Рік тому ми з Петром, моїм чоловіком, покинули наш маленький дім у Вишеньках, де кожен куточок дихав спогадами, і переїхали до Києва.
Наш син Тарас, успішний бізнесмен, вирішив, що нам, пенсіонерам, не місце в селі.
— Мамо, тату, ви заслужили краще! Житимете в центрі, усе буде: техніка, комфорт, магазини під боком! – казав він, сяючи від гордості.
І ми поїхали, бо як відмовити синові, який так старається? Але зараз, стоячи на цьому холодному балконі, я розумію: ми з Петром тут чужі.
Я хочу повернутися додому, до нашого саду, до сусідів, до життя, яке ми любили. Та як пояснити це Тарасові, щоб не образити?
Квартира в центрі Києва – як із картинки. Чотири кімнати, величезні вікна, паркет, що блищить, і техніка, яку я так і не навчилася вмикати.
Посудомийка стоїть, як музейний експонат, а я мию тарілки руками – так звичніше. Нова плита з сенсорними кнопками лякає мене більше, ніж стара газова в селі.
Там я знала кожен її звук, а тут усе чуже. Тарас сміявся: “Мамо, ти що, в XXI столітті живеш, а миєш посуд, як у селі?” Я лише всміхалася, але всоте спита, як увімкнути ту машину я посоромилась.
Петро теж не в своїй тарілці. У Вишеньках він ганяв на старенькому “Жигулі”, знав кожну яму на дорозі. А тут Тарас подарував йому новенький кросовер
— Тату, катайся, насолоджуйся! – казав син. Але Петро лише раз виїхав – і повернувся блідий.
— Олено, тут машини гасають, як божевільні, я не встигаю. У нас у селі одна дорога, а тут, не моє це.
Відтоді машина стоїть у гаражі, а Петро ходить пішки.
Сусіди тут – молоді, заклопотані, завжди кудись біжать. У Вишеньках ми з тіткою Галею пили чай на лавці, ділилися рецептами пиріжків, а дядько Василь із п’ятого будинку приносив мед зі своєї пасіки.
Тут же ніхто не зупиняється поговорити. Одного разу я спробувала завести розмову з сусідкою, молодою дівчиною в спортивному костюмі. “Добрий день, як вам тут живеться?” – запитала я. Вона глянула, як на дивачку, буркнула: “Нормально”, – і побігла далі. Я відчула себе непотрібною.
Щоночі мені сниться наш сад. Біля хати росла стара яблуня, під якою ми з Петром пили чай у літні вечори. Пам’ятаю, як сусідка тітка Марія приносила свої кабачки.
– Олено, бери, в мене їх ціла гора!
А дядько Степан, вічний жартівник, розповідав, як його кіт украв у сусіда ковбасу. Ми сміялися до сліз. У Вишеньках усі знали одне одного, а тут я навіть не знаю, хто живе за стіною.
Петро теж сумує. Одного вечора ми сиділи на балконі, і він раптом сказав:
– Олено, пам’ятаєш, як ми з тобою в саду грядки копали? Ти ще сварилася, що я картоплю криво посадив.
Я засміялася, але в очах защипало.
– Пам’ятаю, – відповіла я. – А ще як тітка Галя нас до себе на борщ кликала. Казала, що без кропу борщ – не борщ.
– Ех, – зітхнув Петро. – Тут усе є, а радості немає. Квартира ця, як палац, а я в ній, як у клітці.
Я кивнула. Ми обоє відчували те саме. Київ гудів за вікнами, але це було не наше життя. Ми скучали за запахом землі, за гудінням бджіл, за вечорами, коли сусіди гукали через паркан: “Олено, Петре, йдіть на чай!”
Тарас приїжджав до нас раз на місяць, завжди з пакетами їжі, ніби ми самі не могли сходити в магазин. “Мамо, тату, ви ж тепер у місті, насолоджуйтесь!” – казав він.
Я бачила, як він старається, як хоче, щоб ми жили “по-людськи”. Але щоразу, коли він їхав, я відчувала порожнечу. Його дружина, Софія, завжди поспішала – то на йогу, то в салон.
Одного разу я запросила її на чай, сподіваючись поговорити, як із подругою. Вона прийшла, але весь час дивилася в телефон.
– Олено Іванівно, у вас тут так круто! – сказала вона, оглядаючи кухню. – Посудомийка, плита нова, все по останньому слову техніки. Я б на вашому місці від щастя літала!
– Та воно ж якось, незвично, – спробувала пояснити я. – Софійко, а ти б могла жити в селі? Ну, там, де город, грядки, сусіди через паркан?
Вона засміялася, ніби я пожартувала.
– У селі? Ой, ні, це не для мене. Там же нудно, ні театрів, ні кав’ярень. Та й що там робити? Картоплю копати? – вона знову глянула в телефон. – Ой, мені пора, у мене тренування через годину.
Я тільки зітхнула. Софія не зрозуміла б, чому я сумую за грядками.
Одного вечора Тарас приїхав сам, без Софії. Привіз квіти, продукти, як завжди. Але я помітила, що він якийсь задуманий. Ми сіли вечеряти, і я наважилася.
– Тарасе, синку, – почала я, – ми з татом дуже вдячні тобі. Ти для нас усе зробив, квартиру цю, машину. Але ми тут нещасливі.
Петро кивнув, підтримуючи мене.
– Синку, – додав він, – ми знаємо, що ти хотів як краще. Але нам тут не те. Ми скучаємо за Вишеньками, за садом, за сусідами. Тут усе чуже.
Тарас сидів мовчки, дивився на нас. Я боялася, що він образиться, але він тільки зітхнув.
– Мамо, тату, я ж думав, що вам тут буде краще. У місті все є – лікарні, магазини, розваги. А ви за городом сумуєте?
– Не за городом, синку, – сказала я. – За домом. Там наше життя. Там ми щасливі.
Він помовчав, а потім усміхнувся.
– Знаєте, я ж теж із Вишеньок. Але для мене там тісно, я в місті своє місце знайшов. А ви, виходить, навпаки. та інші тільки мріють опинитись тут. – і встав ображений.
Я дивилась на Тараса і відчула, як важко це все прийняти. Ми були так різні, з такими різними поглядами на життя, і хоча я й розуміла, що він хоче для нас найкращого, ця розкіш ставала все важчою.
– Тарасе, не ображайся, – сказала я тихо. – Ми не кажемо, що ти зробив щось не так. Просто тут не наше місце.
Петро, обережно підходячи до сина, поклав руку на його плече:
– Ти зробив усе для нас, синку, але іноді найбільше щастя не в чотирьох стінах і техніці, а в тому, що знайоме, де тебе чекають, де є свій сад і свої люди.
Тарас повільно підняв очі, як ніби намагався зрозуміти. Потім він просто зітхнув і знову дивився у вікно. Мовчання стало таким важким, що я навіть не знала, чи потрібно щось додавати.
Через кілька хвилин він повернувся до нас і, вже не так гостро, сказав:
– Можливо, треба продати той ваш дім. Зрозумійте, ви тепер тут живете, це і є ваш новий дім. Слід той будинок продати, напевне, тоді вас туди не тягнутиме.
– Тарасе, ми не хочемо тебе образити, – сказала я. – Просто це наше життя. І тут ми відчуваємо себе не вдома. Ми любимо тебе, але хочемо повернутися.
Як на те чоловік захворів через тиждень після тієї розмови. Ніби все гараз, ніби й не показує де йому не так, а ліг на диван відвернувся до стіни і все – нічого не хоче, навіть їсти.
Сусід з Вишеньок, як завжди, мав свою думку. Як завжди, він подзвонив і запропонував:
– Олено, Петре, ми знову вас чекаємо. Якщо що, приїжджайте, допоможемо все забрати. Ваш сад чекає.
Я глянула на Петра, він, мовчки, підняв погляд і мовив:
– Що ми чекаємо? Пора додому, правда?
Але в той самий момент в душі моїй відчувалася та непевність. Ми не хотіли ображати сина, але розуміли: наш дім – це не ці стіни, а те місце, де серце по-справжньому відпочиває.
Що ж робити? Чи варто знову подолати свої страхи і повернутися туди, де ми з Петром знайшли себе, навіть якщо це означає розчарувати Тараса? Чи залишитись у столиці, бо ж син заради нас так старався?
Головна картинка ілюстративна.
