— Мамо, тато сказав, що якщо я йому не допоможу, то він втратить роботу, — тихенько прошепотів мій одинадцятирічний Данило. Його дитяча віра в батька щоразу обертається моїм гірким соромом, бо я розумію, що він віддав йому чергову частину своєї кишенькової мрії.
Мене звуть Ілона. Мені сорок два роки. У мене двоє чудових дітей: доньці Софії п’ятнадцять, а синові Данилу одинадцять. Вони моя найбільша радість, мій стимул і моя гордість. Але є одна ситуація, яка вже тривалий час розриває мені душу і змушує відчувати пекучий сором. Це мій колишній чоловік і батько моїх дітей — Вадим.
Ми з Вадимом розлучилися п’ять років тому. Наше спільне життя завершилося не через зраду чи щось подібне, а через його абсолютну безвідповідальність і постійне бажання жити за чужий рахунок, а точніше — за мій. Він ніколи не був опорою, завжди перебував у пошуках легкої наживи, або просто уникав роботи, пояснюючи це тим, що він талановитий і має чекати на великий проєкт, який його «вистрілить».
Я ж тягнула на собі весь наш побут, заробляла, займалася дітьми. Коли мені це остаточно набридло, і я зрозуміла, що не хочу, аби мої діти бачили такий приклад чоловіка, я подала на розлучення.
Розлучення минуло відносно тихо. Вадим особливо не пручався. Він просто з’їхав, забравши свої речі. Аліменти? Він обіцяв платити, але робив це нерегулярно, або ж перекидав мізерні суми, пояснюючи, що «зараз скрутно». Зрештою, я вирішила, що краще вже без його допомоги, ніж постійно чекати і нервувати. Моєї зарплати вистачало, щоб забезпечити дітей усім необхідним. Я працюю бухгалтеркою у невеликій фірмі, і хоч доводиться багато трудитися, я справляюся.
Але Вадим знайшов інший спосіб. Спочатку він просто час від часу телефонував дітям, питав про їхні справи. Софія і Данило завжди раділи його дзвінкам, вони ж любили свого тата, незважаючи ні на що. Він обіцяв прийти, провести час разом, але часто «забував» або знаходив якісь відмовки.
А потім він почав просити у них гроші.
Спочатку це були дрібні суми, які він просив нібито «позичити» на щось важливе, наприклад, на проїзд чи якийсь терміновий маленький платіж. Я дізналася про це випадково. Якось Софія прийшла до мене засмучена.
— Мамо, а тато мені віддасть ті п’ятдесят гривень, що я йому дала минулого тижня? — запитала вона якось боязко.
— Які гроші, доню? — здивувалася я.
— Ну, він просив позичити, казав, що поверне сьогодні-завтра. А я хотіла собі купити нову книжку.
Мене охопило обурення. Як він може просити гроші у дитини, знаючи, що це її кишенькові кошти? Я, звісно, дала доньці гроші на книжку, а потім вирішила поговорити з Вадимом.
— Вадиме, ти як це розумієш? Навіщо ти просиш гроші у Софії? — запитала я його телефоном, намагаючись стримувати свій голос.
— А що такого? Я ж їй віддам, — пролунало з його боку абсолютно спокійним, навіть трохи роздратованим тоном. — Це ж невелика сума. У мене просто на картці нуль, а треба було терміново оплатити щось.
— Це не про суму! Це про принцип! Ти їхній батько, ти маєш їх забезпечувати, а не брати в них!
— Ну, не драматизуй. Я обов’язково поверну.
Звісно, він не повернув. Тоді це трапилося ще раз, і ще. Суми почали зростати. Це вже були не п’ятдесят, а сто, двісті, іноді й п’ятсот гривень. Він телефонував дітям і майстерно ними маніпулював.
— Софійко, ти ж знаєш, як мені зараз важко. Ти єдина, хто може мені допомогти. Це дуже важливо, від цього залежить моє майбутнє, — казав він доньці.
— Данилку, ти ж мій справжній чоловік, моя опора. Допоможи батькові, я тобі потім куплю ту іграшку, яку ти хотів, — звертався він до сина.
Діти, незважаючи на мій гнів і пояснення, щиро йому вірили. Вони бачили у ньому не недбалого батька, а людину, яка потрапила у скрутне становище і потребує допомоги. І вони віддавали йому свої гроші — ті, що я давала їм на кишенькові витрати, на солодощі, на похід у кіно з друзями, або ж ті, які вони самі відкладали на свої мрії.
Одного разу я виявила, що Данило, який цілий місяць збирав гроші на новий конструктор, раптом перестав про нього говорити.
— Данилку, а ти вже купив собі конструктор? — запитала я.
Він опустив очі.
— Ні, мамо. Я… я позичив їх татові, — тихо відповів він.
— Усі гроші? — мені аж дух перехопило від усвідомлення.
— Так. Тато сказав, що йому дуже треба на терміновий платіж, інакше буде біда. Він обіцяв повернути за тиждень.
Пройшло вже більше місяця. Конструктора немає. Грошей немає. І Данило тепер не питає про них. Він просто замовк. А я бачу його сумні очі, коли він дивиться на рекламу цього конструктора. Моє серце просто розривається.
Я намагалася поговорити з Вадимом більш жорстко.
— Вадиме, припини негайно брати гроші у дітей! Ти руйнуєш їхнє ставлення до тебе! — кричала я у слухавку.
— Ти знову за своє, Ілоно, — позіхнув він. — Я ж сказав, що віддам. Як тільки з’являться. А чого ти мені не даси, якщо ти така за них переживаєш?
— Я тобі не дам ні копійки! Ти маєш працювати і забезпечувати себе сам!
— Ну от бачиш! Ти сама відмовляєшся мені допомогти, а потім кричиш, що я прошу у дітей! Це ж не їхні останні гроші, ти ж їм ще даси.
Ця його логіка мене просто виводить з себе. Він настільки майстерно вивертає ситуацію, що я часом почуваюся винною. Він змушує дітей почуватися «рятівниками», а мене — злою і жадібною.
Софія теж страждає. Вона почала менше спілкуватися з подругами, бо у неї немає грошей на спільні розваги. Вона віддала Вадиму значну частину своїх заощаджень, які вона збирала на новий телефон. Вона тепер ходить зі старим, тріснутим, але мовчить. Коли я їй пропоную купити новий, вона відповідає:
— Ні, мамо, не треба. Я ще почекаю. Раптом тато поверне, і тоді це будуть мої гроші.
Але Вадим не повертає. Він може тиждень-два не телефонувати, а потім знову з’явитися із новою «жахливою» історією про те, як йому терміново потрібна допомога, інакше він залишиться без житла, або ж станеться щось дуже погане.
Я бачу, що ця ситуація травмує дітей. Вони щиро переживають за батька, вони хочуть йому допомогти, але коли він не повертає, вони засмучуються. Вони не скаржаться, але їхній сум видно у всьому. Це не просто гроші. Це їхня довіра, їхнє дитяче уявлення про порядність і відповідальність, яке їхній же батько безжально руйнує. І я відчуваю пекучий, нестерпний сором. Мені соромно перед ними, що їхній тато поводиться так. Мені соромно перед собою, що я не можу це зупинити.
Я намагалася обмежити їхнє спілкування, але це лише погіршувало ситуацію. Діти протестували.
— Мамо, чому ти забороняєш нам говорити з татом? — запитувала Софія, сльозилися її очі.
— Він же наш тато, — вторував Данило. — Ми його любимо.
Я не можу повністю заборонити їм спілкуватися. Це ж їхній батько. Це їхнє право. Але я не можу дивитися, як він спустошує їхні маленькі скарбнички і руйнує їхні дитячі мрії, прикриваючись вигаданими проблемами.
Я звернулася до юриста, але той розвів руками. «Він же не краде. Він їх просить. Діти самі віддають. Довести тут щось буде складно», — пояснив він.
Я просила, я благала Вадима. Я погрожувала. Все марно. Він лише посміхається і каже: «Ти що, хочеш, щоб я став зовсім уже поганим у їхніх очах? Я ж їхній тато. Я знайду вихід». Але його вихід завжди один — гроші дітей.
Нещодавно Софія отримала стипендію за успіхи у навчанні. Невелику, але це її перші зароблені гроші. Вона планувала купити собі фарби для малювання, адже дуже любить мистецтво. Але Вадим знову з’явився. «Остання, критична допомога», — сказав він. Софія віддала йому половину своєї стипендії. Я не знаю, як пережити цей сором і цей біль.
Я не знаю, як захистити їхнє серце від такого батька. Як пояснити їм, що доросла людина, особливо батько, не повинен просити у своїх дітей, а має їм давати? Як змусити Вадима зрозуміти, що він не просто бере гроші, а забирає у них частину їхнього дитинства, їхньої віри і їхньої довіри?
Можливо, хтось із вас стикався з подібним? Можливо, є якийсь спосіб, законний чи моральний, зупинити це? Адже найстрашніше — це не втрата грошей. Найстрашніше — це втрата віри у батька. І я не знаю, як вчинити, щоб не зруйнувати їхнє відчуття сім’ї, але і не дозволити цьому тривати далі.
Дорогі читачі, ця історія, на жаль, дуже поширена. Кожна ваша думка і порада зараз важлива для Ілони.
Що, на вашу думку, варто зробити Ілоні, щоб захистити своїх дітей від такої моральної експлуатації з боку батька? Чи варто їй повністю розірвати їхнє спілкування, незважаючи на протести дітей, чи є інший шлях?
Напишіть свою думку у коментарях. Для нас дуже важливо, щоб ця історія була почута, і щоб Ілона отримала підтримку. Будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей! Ваша підтримка може змінити життя.
