Коли я почула її голос у слухавці, серце в мене ніби зупинилося на мить. Вона дзвонила рідко, але цього разу тон був незвично холодний, майже чужий.
– Мамо, слухай уважно, – сказала Олена різко, без привітання. – Я вийшла заміж. Весілля вже відбулося. Не шукай мене більше на старому номері, я його змінюю. І взагалі… не дзвони. Я зараз у новому житті, розумієш? Там всі свої, з вищих кіл. Тобі там не місце. І татові теж. Не треба нам ваших дзвінків і візитів. Ви ж самі розумієте, чому.
– Олено… доню… як же так? – ледве вимовила я, відчуваючи, як голос тремтить. – Ми ж для тебе все… Ми ж чекали, раділи б за тебе…
– Радійте тихо, – перебила вона. – І не пишіть. Я зайнята. До побачення.
І зв’язок обірвався. Я стояла посеред кухні з телефоном у руці й не могла повірити, що це моя дитина, яку я виносила, вигодувала, якій віддавала останнє, щодня говорила ці слова.
Все почалося задовго до цього дзвінка, ще коли я була молодою дівчиною і мріяла про велике місто. Я уявляла себе в елегантній сукні, з акуратною зачіскою, з блискучим манікюром, як ходитиму широкими вулицями, заходитиму до модних кав’ярень, почуватимуся частиною чогось великого й красивого.
Але доля вирішила інакше. Мій чоловік Роман був із села, і після весілля ми оселилися саме там, у старенькій хаті його батьків. Я не надто засмучувалася – кохання було сильнішим за мрії, а ще я сподівалася, що хоча б наші діти матимуть шанс вирватися звідси, побачити світ, жити так, як я колись уявляла.
У нас народилося двоє – старша донька Олена і молодший син Миколка. Олена з малих років була особливою. Вона дивилася на мене великими очима й питала:
– Мамо, а коли ми поїдемо до Києва? Я хочу жити в будинку з ліфтом і ходити в магазин, де все блищить.
Я сміялася й гладила її по голівці.
– Обов’язково поїдемо, сонечко. Ти будеш там найгарнішою.
Вона була схожа на мене – така ж упевнена, така ж нетерпляча. Коли інші діти бавилися на вулиці в прості ігри, Олена малювала собі сукні, вирізала з журналів картинки столичних красунь і приклеювала їх над своїм ліжком. Ми з Романом відразу зрозуміли: їй тут тісно. І почали відкладати кожну зайву копійку.
Відмовляли собі в усьому – новому одязі, смачних ласощах, навіть у дрібних радощах. Все для того, щоб Олена змогла вступити до університету в Києві й мати там хоч якийсь старт.
Миколка ж був зовсім інший. Спокійний, тихий, любив допомагати батькові в господарстві, годував курей, лагодив паркани. Він ніколи не скаржився, коли ми пояснювали:
– Синку, зараз усі гроші йдуть на сестру. Вона в місті, їй важко.
– Я розумію, мамо, – усміхався він. – Олені треба. А я тут добре.
Коли Олені виповнилося вісімнадцять, вона зібрала валізу й поїхала. Я пам’ятаю той день до дрібниць: як стояла на пероні, як махала рукою, поки потяг не зник за поворотом.
Серце стискалося від гордості й водночас від тривоги.
– Вона проб’ється, – казав Роман, обіймаючи мене. – Наша дівчинка сильна.
Спочатку Олена дзвонила часто. Розповідала про гуртожиток, про нових подруг, про лекції. Ми відправляли їй посилки з домашньою їжею, переказували гроші на навчання, на одяг, на дрібні потреби. Вона просила все більше й більше.
– Мамо, тут усі ходять у фірмовому, – казала вона по телефону. – Мені соромно в старому. І ще треба на курси англійської, бо без мови ніде.
– Добре, доню, знайдемо, – відповідала я, хоч іноді доводилося позичати в сусідів.
Вона рідко приїжджала додому. Спочатку пояснювала сесією, потім практикою, потім роботою. А коли все ж з’являлася на порозі, то виглядала як з журналу – ідеальний макіяж, дорогі речі, духи з таким ароматом, що вся хата наповнювалася.
Але я помічала, як вона морщиться, коли бачить нашу просту оселю, як швидко хоче поїхати назад.
– Мамо, коли ви вже зробите ремонт? – питала вона, оглядаючи стіни. – Тут так… по-старому.
– Колись зробимо, Оленко. Головне, що ти там улаштувалася.
Вона кивала, але очі були холодні. А потім і зовсім перестала приїжджати. Телефонувала рідше. Ми з Романом заспокоювали одне одного:
– Вона зайнята, кар’єру будує. Це ж добре.
Одного разу сусідка, яка їздила до Києва у справах, розповіла:
– Бачила вашу Олену в центрі. Іде з таким чоловіком – костюм, машина дорога. Вони в ресторан заходили.
Я зраділа:
– Може, це її хлопець? Чому не розказує?
Але Олена мовчала. Коли я дзвонила, то чула лише:
– Мамо, я на нараді. Потім передзвоню.
І не передзвонювала.
Ми продовжували надсилати гроші. Тепер уже на “житло”, на “новий телефон”, на “подарунок подрузі на день народження”. Роман брав додаткову роботу, я шила на замовлення ночами. Миколка ріс, закінчував школу, але ми не могли йому дати того, що давали сестрі.
– Нічого, синку, – казала я. – Ти ж тут, з нами. А там Олені важче.
Він тільки усміхався й допомагав по господарству.
А потім настав той дзвінок. Після нього я довго сиділа на лаві біля хати й дивилася в далечінь. Роман знайшов мене там увечері.
– Що сталося, Маріє? – запитав тихо.
Я розповіла. Він мовчки сів поруч, поклав руку мені на плече.
– Ми ж для неї все зробили, Ромо… Чому вона так?
– Не знаю, люба. Може, місто її змінило.
Через кілька днів я все ж набрала номер подруги Олени, яку колись знала. Та спочатку вагалася, але потім сказала:
– Маріє Петрівно, Олена просила нікому не розповідати… Але весілля було розкішне. В ресторані на Дніпрі. Гості всі елегантні, музика жива, квіти звідусіль. Тільки… ваших там не було. Вона казала, що не хоче, щоб ви… ну… щоб її чоловік бачив, звідки вона.
Я поклала слухавку й відчула, як сльози самі котяться по щоках.
Миколка помітив, що зі мною щось не так. Він завжди все відчував.
– Мамо, розкажи, – попросив одного вечора, коли ми сиділи за столом.
Я розповіла. Він слухав мовчки, а потім сказав:
– Не сумуй так сильно. Я ж з тобою. І тато. Ми – сім’я.
І обійняв мене. І вперше за довгий час я відчула тепло справжньої любові – не тієї, що віддає все й нічого не отримує назад, а тієї, що залишається поруч.
З того часу Олена більше не дзвонила. Ми іноді чули про неї від знайомих – що живе в шикарній квартирі, що їздить за кордон, що чоловік її має великий бізнес. Ми раділи тихо, як вона й просила. Але в серці залишалася рана, яка нагадувала: іноді ті, кому віддаєш найбільше, забирають усе й ідуть, не озираючись.
А ми з Романом і Миколкою продовжували жити своїм життям. Син закінчив місцевий коледж, знайшов роботу в місті неподалік, але щовихідних приїжджав додому.
Ми разом ремонтували хату, садили квіти, сміялися за вечерею. І я зрозуміла: мої мрії про велике місто не збулися в мене, але в Миколки ще все попереду. І головне – він ніколи не соромиться нас. Він пишається.
Іноді ввечері я сідаю на ту саму лаву й дивлюся на зірки. Думаю про Олену. Чи щаслива вона там, у своєму блискучому світі? Чи згадує колись, як бігала босоніж по нашій вулиці, як просила казку на ніч, як обіцяла: “Мамо, я заберу вас до Києва, ви житимете зі мною в великій квартирі”.
Можливо, колись вона зрозуміє, що справжнє багатство – не в дорогих ресторанах і елегантних гостях, а в тих, хто завжди чекає тебе вдома, хто любить тебе не за одяг і не за статус, а просто за те, що ти є.
А поки що я живу далі. З тими, хто поруч. З тими, хто цінує. Бо любов, яку віддають щиро, завжди повертається – хоч і не завжди від тих, від кого чекаєш.
Головна картинка ілюстративна
