— Мамо, що ж ти наробила? Як я зможу тобі це пробачити? Так, я сама була дитиною. Але ж, цю твою помилку не виправити — сказала я.
Я поверталася до рідного містечка вперше за шістнадцять років. Дорога здавалася мені дивною й далекою, хоча я проїжджала нею багато разів у думках, згадуючи кожну деталь. Але насправді все змінилося: нові будинки, магазини, і навіть люди здавалися чужими. Ніби це вже не моє місто, а якесь інше. Проте одна річ залишилася незмінною — моя образа.
Першим місцем, куди я вирушила, був міське кладовище. Мене туди тягло немов магніт, хоча я не була там уже багато років. Я йшла повільно, побоюючись того, що побачу. Або, можливо, не побачу. Могила мого новонародженого сина — те місце, де я залишила частинку своєї душі. Чим ближче я підходила, тим важче ставало дихати. Моє серце билося швидше, якби намагалося втекти від правди, яку я не могла ігнорувати.
Коли я нарешті дійшла до того місця, де мала бути його могила, мене огорнув холод. Її там не було. Я обійшла декілька разів, намагаючись переконати себе, що помилилася. Але хрестика з табличкою “Юрко Остапчук” ніде не було. Я відчула, як страх охоплює мене. Ноги стали ватними, а розум не міг зрозуміти, що відбувається.
Поруч стояв літній чоловік, що згрібав опале листя з доріжки. Я підійшла до нього, відчуваючи, як під ногами земля ковзає, як у сні.
— Перепрошую, а ви давно тут працюєте? — ледве вимовила я.
— Давно, пані, — відповів він, не відриваючи очей від своєї мітли.
— А тут, на цьому місці, була маленька дитяча могилка. Хрестик, на табличці прізвище Юрко Остапчук. А тепер її немає… Але це дерево, ось доріжка… Невже я забула?
Чоловік на мить задумався, зупинившись.
— Та ні, пані, дітей тут не було. Я тут працюю вже тридцять років, кожен куточок знаю, — зітхнув він. — Хоча… почекайте, а ви не та дівчина, що колись плакала над фіктивною могилкою?
Мене ніби холодним вітром обдало.
— Як… фіктивною?
— А так, — продовжував він, дивлячись на мене співчутливо. — Справжньої могили тут не було. Якось приїхала жінка, поставила хрест і маленький вінок. Дала грошей, щоби зробили горбик. А потім привозила сюди заплакану дівчину. То ви були?
Я мовчала, не в змозі зрозуміти його слів.
— А під час реконструкції цей хрестик прибрали, — завершив він свою розповідь.
Я стояла, як у сні. Все довкола здавалося нереальним. Я ледве змогла подякувати й пішла до мами.
— Привіт, мамо, — сказала я, переступивши поріг її дому. Вона зустріла мене із сумною усмішкою.
— Привіт, доню, — відповіла вона.
Я не могла більше тягнути час.
— Мамо, скажи мені правду… Де мій син?
Вона похитнула головою, наче не розуміючи питання.
— Що ти кажеш, доню?
— Я була на кладовищі. Могили немає. Того хреста немає. Де мій син? — голос мій зірвався.
Мама закусила губу, її руки затремтіли.
— Ну, зрозумій, — почала вона тихо, відводячи погляд. — Тобі було лише шістнадцять років. Я вивезла тебе до села, щоби ніхто з наших знайомих не знав. А дитину… — вона зупинилася, неначе підбираючи слова. — Дитину куди приховати? Я дала лікарю хабаря, щоб він виписав для тебе фальшиву довідку про те, що сина більше немає. А сама написала відмову у пологовому, бо ти ж була неповнолітня…
Я відчула, як земля йде з-під ніг.
— Що ти накоїла? — прошепотіла я. — Мені не було життя всі ці роки, адже я думала, що його немає.
— Доню, ти сама була ще дитина! — перебила мене вона. — Ні освіти, ні роботи… Я не хотіла, щоб ти, як я, все життя санітаркою працювала! Тобі треба було жити далі, будувати життя, а не тягнути на собі дитину…
Я затремтіла від образи та важкості того, що найрідніша людина у світі мене зрадила.
— Де мій син зараз? — сльози текли по моїм щокам.
Мама стиснула плечі, опустивши очі.
— Я не знаю, — її голос затихав. — Я більше його не бачила. Може, в якомусь дитячому будинку… Може, всиновили…
Я вже не могла чути її слів. У голові вирувала тільки одна думка: мій син живий, але я не знаю, де він. Вона забрала в мене право бути його матір’ю. Забрала всі ці роки, коли я могла тримати його на руках, бачити його перші кроки, чути його перші слова.
— Куди ти, доню? — кричала мама, коли я вже крокувала до дверей. — Хоч чаю поп’ємо…
Я не відповіла. Не було слів, які б могли загоїти цю рану. У мене було тільки одне бажання — знайти свого сина.
