— Сергій, що ти робиш? — запитала я, стоячи в дверях нашої затишної спальні, де на стінах висіли сімейні фотографії з кращих часів, дивлячись, як він методично складає свої сорочки, штани та інші речі в стару чорну валізу, яку ми купили разом на розпродажі п’ять років тому.
Мій голос звучав спокійно, ніби я говорила про погоду, але всередині все кипіло від несподіванки, ніби хтось раптом вилив на мене відро крижаної води посеред спекотного літа.
Він підняв голову повільно, ніби вагаючись, його очі були повні рішучості, тієї самої, яку я бачила в нього, коли він захищав диплом в університеті, з блиском, що говорив про незворотність вибору.
— Оксана, я йду назавжди. Зустрів іншу жінку на конференції в Києві минулого місяця, і з нею я відчуваю себе по-справжньому живим, ніби повернувся в молодість. З тобою все стало нудним, одноманітним, як повторюваний цикл пральної машини – день за днем одне й те саме. Вибач, але це кінець нашого спільного шляху.
Я стояла в дверях спальні, де повітря було наповнене ароматом свіжої білизни з шафи, намагаючись осмислити його слова, які кружляли в голові, як рій бджіл, намагаючись знайти сенс у цій раптовій зраді.
Він чекав на мою реакцію, стоячи нерухомо з валізою в руках, але я лише кивнула головою, намагаючись зберегти контроль над ситуацією.
— Розумію твоє рішення. Якщо так вирішив після всіх цих років, то йди вперед. Бажаю тобі щастя в новому житті, щоб ти знайшов те, чого шукав.
Він здивовано моргнув кілька разів, ніби не вірячи своїм вухам, його брови піднялися вгору, утворюючи зморшки на чолі.
— І все так просто? Ніяких сліз, ніяких запитань про деталі чи спроб переконати? Ти просто відпускаєш мене без боротьби?
— А що мені робити в такій ситуації? Тримати тебе, як у старовинних романах, чи влаштовувати сцену? Ми давно перетворилися на сусідів по квартирі, ділячи простір, але не почуття, з розмовами про рахунки замість мрій. Немає сенсу триматися за те, що вже зникло давно, як дим від згаслої свічки.
Він застебнув валізу з гучним клацанням і рушив до дверей коридору, ступаючи по килиму, який ми вибирали разом у меблевому магазині.
— Ти шкодуватимеш про це рішення згодом, коли зрозумієш реальність. Я заробляю 50 000 гривень на місяць стабільно, з преміями за проекти, а ти що матимеш? Залишишся сама з усіма проблемами, від ремонту крана до шкільних зборів.
— Не турбуйся про мене, я знайду вихід. Квартира на моє ім’я з самого початку, машина теж зареєстрована на мене, з тим новим седаном, який ми купили торік. Удачі тобі, Сергій, в твоїх нових починаннях.
Двері зачинилися за ним з тихим клацанням, ніби зачиняючи главу книги, і в той момент я відчула, ніби з плечей звалилося важке ярмо, яке тиснуло роками, звільняючи місце для свіжого повітря. Але це був лише початок моєї нової історії, повної відкриттів і самостійності.
Моє життя почалося, як у багатьох звичайних сімей: весілля в маленькому ресторані на околиці міста, з білою сукнею та букетом троянд, мрії про майбутнє, де ми будували плани на будинок з садом, щоденні турботи про побут і родину.
Я прокидалася о п’ятій ранку щодня, коли сонце ще не зійшло, варила каву в нашій старій кавоварці, яка шипіла звично, збирала сумку на роботу з паперами та обідом у контейнері, перевіряла, чи все готово для дня, від шкільних зошитів дітей до ключів від машини.
Діти – син Андрій і дочка Маринка – були центром мого світу, їхні посмішки освітлювали кожен ранок. Я відвозила їх до школи на нашій сірій машині, минаючи ранкові затори, бігла в офіс, де працювала бухгалтером у невеликій фірмі з видом на парк, а ввечері забирала, годувала теплими вечерями з супом чи котлетами, допомагала з уроками за кухонним столом під лампою.
Вечорами, коли вони лягали спати в своїх кімнатах з іграшками та плакатами, я прибирала вітальню, прала одяг у пральній машині, планувала наступний день у блокноті з списками справ.
Кожен день нагадував попередній, як сторінки в календарі, що перегортаються автоматично, без сюрпризів.
Сергій спочатку був уважним чоловіком, з тими маленькими жестами, як квіти без приводу чи спільні прогулянки парком.
Ми познайомилися в університеті на лекції з математики, він вивчав інженерію з ентузіазмом, я – економіку з фокусом на фінанси.
Після весілля, яке було скромним, але теплим, з родичами та друзями, він працював на заводі з виробництва деталей для машин, де починав з низької посади, а потім перейшов у будівельну компанію з великими проектами, де швидко піднявся по кар’єрних сходах завдяки своїй наполегливості та ідеям.
Він купував нам речі, як новий телевізор чи одяг для дітей, але з часом став менше бувати вдома, повертаючись пізно з запахом офісного кави.
“Робота, Оксана, ти ж розумієш, це для нас усіх”, – казав він з втомленим посмішкою. Спочатку це були пізні повернення після нарад, потім поїздки в інші міста на будівельні об’єкти, а згодом і ночі поза домом, коли він дзвонив і казав про невідкладні справи.
Я вірила, що це тимчасово, що він старається для сім’ї, будуючи наше майбутнє цеглинка за цеглинкою.
Але одного вечора, коли діти вже спали в своїх ліжечках, він повернувся раніше, ніж зазвичай, і сів за кухонний стіл, де ще стояли тарілки від вечері.
— Оксана, нам треба поговорити про важливе, — сказав він серйозно, його голос був низьким, ніби готувався до важкої розмови.
Я сіла навпроти, тримаючи чашку чаю з м’ятою, який я заварила, щоб заспокоїтися після довгого дня.
— Що сталося раптом? Проблеми на роботі з черговим проектом чи клієнтами?
— Ні, не те зовсім. Я знайшов когось іншого в своєму житті. Вона молода, енергійна, з нею я почуваюся по-іншому, ніби оживаю після років рутини. Я йду до неї, бо не можу більше так.
— Добре, якщо ти впевнений у своєму виборі після всього. Коли плануєш переїжджати зі своїми речами?
Він здивувався, його очі розширилися, ніби чекав іншої реакції.
— Ти не запитаєш, хто вона така чи де ми зустрілися? Не спробуєш мене зупинити аргументами чи спогадами?
— Навіщо обтяжувати себе деталями? Якщо твоє серце не тут більше, то йди вільно. Діти зрозуміють з часом, коли підростуть і побачать, як життя влаштоване.
Він встав різко, підійшов до шафи в коридорі і почав збирати речі, кидаючи їх у валізу хаотично. Той діалог, який я описала на початку з усіма деталями, став кульмінацією нашої розмови, поворотним моментом.
Коли він пішов остаточно, я стояла біля вікна вітальні, дивлячись, як його машина від’їжджає по освітленій вулиці, миготячи фарами
. Всередині було порожньо, але не сумно – радше, звільнено, ніби відкрилися двері в нову кімнату. Я зрозуміла, скільки років витратила на те, щоб догоджати всім навколо, від чоловіка до дітей, забуваючи про себе та свої мрії, як забуті книги на полиці.
Наступного дня я прокинулася з новим відчуттям легкості, ніби сонце світило яскравіше крізь штори. Діти, побачивши, що тата немає за сніданком, запитали з цікавістю в очах.
— Мамо, де тато сьогодні? Він на роботі з самого ранку? — спитав син Андрій, йому було десять років, і він сидів за столом з мискою пластівців.
— Ні, сонечко моє. Тато вирішив пожити окремо від нас на деякий час. Але він вас любить дуже і буде приходити в гості, щоб гратися чи гуляти.
Дочка Маринка, вісім років, з її кучерявим волоссям, обійняла мене міцно.
— А ми будемо жити без нього зовсім?
Того дня я не пішла на роботу, взяла вихідний за свій рахунок, подзвонивши начальнику зранку. Ми гуляли зеленими алеями парку, де шелестіли листя дерев, їли морозиво з ванільним смаком з кіоску, сміялися над смішними історіями, які вигадували по дорозі.
Ввечері, коли сонце сідало, я подзвонила подрузі Наталі, з якою ми дружили ще зі школи.
— Оксана, привіт, давно не чулися! Як справи в твоїй родині? — її голос був бадьорий, ніби вона щойно повернулася з прогулянки.
— Наталю, Сергій пішов від нас учора ввечері. До іншої жінки, як виявилося.
Тиша на мить повисла в трубці, ніби вона шукала слова.
— Ой, подруго, співчуваю щиро, це так несподівано. Хочеш, приїду зараз з пляшкою чаю чи чимось солодким?
— Ні, все гаразд насправді. Я почуваюся вільною від усього того. Хочу змінити зачіску на щось сучасне, купити нову сукню в яскравих кольорах. Порадиш хороший салон в центрі?
Вона розсміялася дзвінко, ніби полегшено.
— Звичайно, завтра йдемо разом до мого улюбленого перукаря на Хрещатику! Ти заслуговуєш на нове життя, повне пригод і радості.
І так почалися зміни в моєму повсякденні, крок за кроком. Я пішла до перукаря в сучасний салон з дзеркалами та музикою, зробила коротку стрижку з чубчиком, що обрамляв обличчя, пофарбувала волосся в теплий каштановий колір з блискучими відблисками.
Купила яскраву помаду червоного відтінку в косметичному магазині, яку раніше вважала надто сміливою для мами двох дітей з рутинним життям.
В магазині одягу приміряла вузькі джинси з високою талією і блузку з відкритими плечима в пастельних тонах, крутячись перед дзеркалом.
— Мамо, ти така красива, ніби з журналу! — вигукнула Маринка, коли побачила мене ввечері, її очі сяяли від захвату.
— Дякую, доню моя. А тепер давайте приготуємо щось смачне разом, може, піцу з сиром і овочами?
Ми разом спекли пиріг з яблуками в духовці, сміялися над моїми невдалими спробами прикрасити його кремом, який розтікався нерівно, перетворюючи кухню на місце радості.
Сусідка пані Ольга, літня жінка з третього поверху, зустріла мене в під’їзді біля поштових скриньок.
— Оксана, ви сяєте, як весняне сонце! Що сталося такого радісного? Нова робота чи підвищення?
— Ні, просто вирішила жити для себе нарешті.
— Розумію вас, дорогенька. Мій теж колись пішов на рік, але повернувся з хвостом між ногами. Чоловіки – як бумеранги, завжди повертаються.
— Можливо, але я не чекаю на повернення.
Дивно, але я поринувши в роботу і не думала про колишнього. Хіба. якщо знайду якусь його річ, то несла на балкон у велику торбу і клала туди одразу про те забувши. Одного вечора, коли за вікном йшов дощ, подзвонив Сергій на мій мобільний.
— Оксана, як ви там тримаєтеся? Можна побачити дітей на вихідних, може, погуляти?
— Звичайно, приходь у суботу вранці, вони чекатимуть.
Він приїхав з іграшками в руках – машинкою для Андрія та лялькою для Маринки.
— Тату, чому ти не живеш з нами більше? Ми сумуємо за твоїми казками на ніч, — запитала Маринка, тримаючи ляльку.
— Дорослі справи, доню моя, іноді так буває. Але я вас люблю безмежно і завжди буду поруч.
Після візиту, коли діти пішли гратися, Сергій затримався в коридорі.
— Оксана, ти змінилася зовні, виглядаєш молодшою на роки, з новою зачіскою.
— Дякую за комплімент. Життя йде вперед, не стоїть на місці.
— Я тут у вас побув і так засумував? Я напевне поспішив, не розумів, як буде. Знаєш, все ж таки молодість не наздоженеш. Ми із нею такі різні, як виявилось.
— Сергію, ти мені вибач, але в мене плани. Ти не ті вуха для сповіді обрав. Колись нас щось поєднувало, тепер – тільки діти. Хочеш поговорити про них, я за. А оця твоя філософія мені ні до чого. Шукай собі когось іншого, кому поплачешся. Бувай!
— Доню, ну нащо ти так, – каже мені мама коли я переповіла їй нашу розмову. – Можливо, можна було б щось виправити? У вас же діти.
— Мамо, що виправляти? Він має іншу, я навилась жити без нього. Ми чужі одне одному. Хто сказав, що одружившись із ним раз, я мушу все життя його чекати і пробачати. Я не його мама, а жінка з якою він певний час був одружений. Знайщшов іншу, то вже я йому ніхто. А діти? Вони все зрозуміють згодом, звикнуть.
Ну от скажіть, хіба не так?
Головна картинка ілюстратвина.
