Мама плакала, бабуся сиділа і дивилася на доньку, Віті ніхто нічого не казав.
– А я тобі, Любо, казала, казала що він такий, а ти не вірила, на цілих шістнадцять років причаївся. От і маєш, не слухала маму, а тепер отримуй, тепер думай, он він стоїть, як його годувати-взувати-одягати плануєш? Він вже майже дорослий!
Лілю як забезпечувати будеш? Підросте дівчинка, заколочки-шпильки потрібні будуть, блузки, сукні та спідниці, де ти гроші візьмеш? Чи на маму надієшся? То не сподівайся, мама не вічна. Як не була розумною ти, Любцю, такою й лишилася.
– Мамо, та замовкни вже… без тебе погано! – плакала Люба.
– Погано їй. Далі гірше буде на схилі літ без чоловіка залишитися.
– Я не на схилі літ, – вигукнула мама, – мені навіть не сорок!
– І так, і ні, бо Юрко щось на молодшу проміняв тебе, а ти от сиди і плач . Ще молода вона, ага.
Так Вітя став дорослим.
Йому було чотирнадцять років, коли батько залишив їх з матір’ю і маленькою сестрою і пішов до любаски, ні на які гроші від нього вони не розраховули.
Мама плакала, бабуся її сварила, оселилася в них і щодня «вчила розуму» доньку, що та не розумна, дітей настарала, а от якби слухалася маму…
Щоразу сідаючи за стіл Вітя відчував важкий погляд бабусі, яка підібгавши губи голосила як їй важко дісталася пенсія, на яку вони четверо тепер живуть.
От якби Люба послухала свого часу матір, та не вийшла б за цього… то зараз би як сир у маслі каталася, а не так як зараз…
Вітя намагався, при нагоді, йти з дому, щоб не слухати бабисині проповіді, мама ходила на свою нікому не потрібну роботу, за яку отримувала копійки.
– Працювала б на консервному заводі, то хоч би консервами давали зарплату, я б вимінювала на інші продукти, а так що, нічого. На бабусину пенсію багато не поживеш.
Вітя вештався ринком, чого приховувати, видивлявся, що де погано лежить, може булку якусь чи пиріг.
– Агов, хлопче, заробити хочеш? – біля кіоску стояла тітка і дивилася на Вітю.
– Так, а що треба робити?
– Мішки з борошном перенести зможеш?
– Так.
Уляна так звали ту жінку, нагодувала хлопця, дала з собою випічки, грошей і веліла приходити двічі на тиждень, робота для нього буде точно.
Так Вітя почав заробляти гроші, і в черговий раз, коли бабуся починала свою пісню про те, як вона годує всю сім’ю, Вітя просто дивився на неї важким поглядом.
Вітя дорослий, Віті чотирнадцять.
Найближчі десять років він не розгинаючись працював.
Навчався, працював, отримував освіту, допомогла тітка Уляна, вона взагалі велику роль відіграла в долі хлопця, в порівнянні з інфантильною матір’ю, яка вічно плакала, тітка Уляна була святом, мудрою і розумною, а також вчила Вітю життя.
Сама виховувала трьох дітей і доглядала стареньку-матір, не сумувала, сама з учителів, а перекваліфікувалася на продавця, а що вдієш? Діти з матір’ю їсти хочуть.
Через багато років зізналася що відразу, примітила Вітьку, і вирішила відгородити його від майбутнього в яке він мало не зробив крок…
Мама Віті нічого цього не знала, вона була вся у своїх пробемах, через чоловіка який проміняв її, як потім виявилося на не таку вже й молоду, але веселу та легку, що була з ним на одній хвилі.
Вітя працював, навчався, познайомився з хлопцями, які займалися комп’ютерами, така дивина для того часу, почав з ними заробляти.
Підняв голову у двадцять чотири, сестрі допоміг вирости, Ліля нічого не потребувала, бабуся пом’якшала давно за рівного приймає, радиться, найкращий шматок Віті намагається покласти, бо ж годувальник.
Дівчину зустрів, наче кохання, та чому наче, кохання звичайно, одружився.
Квартиру треба хорошу, бабуся свою продала, всі Віті гроші віддала, в новобудову вклалися, і знову Віті треба піднатужитися, а як же? Він чоловік, годувальник.
Ще маму з бабусею не кинеш, сестру знову ж таки, Лілю.
Син народився, дружина вирішила другого народжувати, з декрету в декрет, і то правда, старший під наглядом, молодшому три, старшому п’ять.
Дружина запитує може їй до того часу, як діти до школи підуть, сидітимуть вдома? Підготує якраз?
Звичайно, можна і так зробити. Вітя вирішує розширитися тісно тут.
– Може не будемо цю продавати квартиру? Двоє хлопців все ж таки ростуть? – пропонує дружина.
– Звичайно не будемо, в розтермінування візьмемо.
Сестра заміж зібралася, на весілля грошей треба, щоб перед сватами не осоромитися. Дав. Сестрі треба на початковий внесок, дав.
Відпустка? Яка така відпустка? Гроші самі з неба не сипляться.
Сім’ю на море на місяць, хай відпочинуть, хлопчикам морське повітря корисне, та й дружина втомилася вдома в чотирьох стінах сидіти.
Мама з бабусею вже у роках, їх у санаторій.
Сестрі треба допомогти.
Що? Друзі в гори їздять.
Ну, молодці, добре, Вітя радий за них, йому не до відпусток, он скільком допомогти треба.
– Дивний ти, Вітю, дуже дивний, весь у бабусю свою, – говорила бабуся усміхаючись новим протезом, але про що ж це вона? Він же для них старається.
– Ти про що, бабусю, який відпочинок, треба брати, доки в руки йде, працювати.
Машини купив, собі та дружині, а що вона пішки дітей по гуртках водитиме?
Чоловікові Лілі допоміг з машиною, ну не може він працювати як Вітя, то що тепер сестрі з племінницею пішки ходити?
Бабусі не стало, мама в роках, болячок купа, до себе забрав, дружина невдоволена, та то й зрозуміло, у них зі свекрухою ніколи не було теплих стосунків, та дружина і так із хлопчаками заклопотана, підлітковий вік, ось до Туреччини їх відправив, маму до санаторію, одну, без бабусі, немає вже бабусі.
Сестрі треба допомогти, хоч в гори поїхати.
Двоє племінників у нього вже, у Віті. Що ж вдієш, крутись дядьку, як хочеш.
Він і крутиться.
От і матері не стало, вже сивина у скронях.
Старший поїхав в інше місто, Вітя іноді у дружини запитує, чому ж син не приїжджає і не дзвонить, дається чути тільки коли грошей треба.
Дружина заперечила, як це не дзвонить щовечора їй дзвонить.
– Чому мені не дзвонить? – запитує Вітя.
Дружина знизує плечима, а навіщо, мовляв, матері дзвонить…
Зашкребло у Віті на душі, він до молодшого, той теж на своїй хвилі, грошей дай та йди, тату, не заважай.
Що ж це таке, га?
Не встиг озирнутися і життя минуло чи що?
Згадав, як пісню хотів написати, в юності, навіть десь слова написані й ноти.
Згадав як про гітару мріяв, пішов і купив, та ось так…
Додому приніс, дружина дивиться з насмішкою, навіщо цей мотлох потрібен?
– Тату, гроші дай.
– Які гроші?
– Мені до брата їхати треба, чого ти мені не кинув на карту, я ж матері казав.
– От у матері і питай.
– Вітя … ну годі, хлопчику потрібно відпочити розвіятися у нього екзамени були…
– Нагадай, скільки років хлопчикові?
– Вітя, Ти що? Це ж твій син молодший. Ото татко, не знає скільки років синові.
– Скільки років хлопчику, я питаю!
– Ну двадцять один…
– Двадцять один! Двадцять один рік дитині і все в тата гроші просить?
– Я ж вчуся.
– Я теж вчився і працював, а ще підробляв… з чотирнадцяти років…
– Вітя!
– Що Вітя? Що Вітя? Сидиш як… як…Ааа, та ну вас…
Вітя пішов, гучно закривши двері.
Дружина плаче, дзвонить подругам, дзвонить сестрі Віті, Вітя поганий, Вітя залишив без відпочинку дитину, хлопчик пішов з дому.
Де Вітя, нікого не цікавить.
А Вітя винайняв квартиру на добу, написав заяву на відпустку, чого ніколи не робив і спить Вітя, він ніколи не висиплявся, ніколи, хіба що в дитинстві.
Вітя хоче навчитися жити.
Так-так пожити.
Поїхати кудись, побачити щось.
Зійти на Говерлу, навчитися грати на гітарі, вивчити португальську, вирушити в кругосвітню подорож.
Вітя просто хоче пожити…
Він усім допоміг, можна Вітя поживе?
Дружині дзвонить:
– Пробач погарячкував, втомився. Поїхали у відпустку? Може, хочеш кудись? Може, мріяла про щось в юності? Гайда виконувати? Хто загуляв? Я не загуляв, я хочу, просто хочу. До чого тут хлопчики? Вони дорослі, самостійні, давай поживемо, разом, га? Що значить ні? Як так не можна? А як можна? У кого вік не підходить? Серйозно? Ну добре… Тоді прощай.
А в цей час, дружина Віті, обдзвонює по третьому колу спільних друзів, повідомляє всім яким виявився цей Вітя.
Залишив її з двома дітьми, без копійки, вона життя на нього витратила, синів йому народила, а він…
– Ой, Вітя, Вітя, ну як так? – хитають головами друзі, – що ти наробив, Вітя? – дивляться сумними очима на фотографії Віті на Говерлі, – як же ти так міг, Вітя?
Як ти так вчинив? Як зміг? Ой, Вітя, Вітя… негідник ти все ж Вітя …
А Вітя вчиться жити, колись треба починати. Хто його знає, може й негідник, а може й ні, кожен судить зі своєї дзвіниці.
