— Мамо, припини скаржитися на тиск, у нас свято, і діти хочуть гратися, — різко обірвав мій cтoгін син, підштовхуючи до мене малого онука. Тієї ночі, миючи гору брудного посуду в повній самотності, я прийняла рішення, яке шoкувaло їх усіх.
Раніше я дуже чекала на зимові свята. Різдво було для мене часом магії, коли в повітрі пахне хвоєю, а на кухні панує особливий затишок. Я готувалася заздалегідь, вишукувала рецепти, купувала дрібні подарунки для кожного. Мені здавалося, що це той самий момент, коли вся родина нарешті збирається разом, щоб поділитися теплом. Але з роками я зрозуміла, що для моїх близьких моє свято — це просто безкоштовний ресторан і готель, де я виконую роль прислуги, яка не має права на втому.
Марія завжди намагалася бути ідеальною мамою та господинею. Мій чоловік, Олег, зазвичай допомагав мені з важкими сумками, але вся основна підготовка лежала на мені. Коли діти виросли і створили свої сім’ї, я наївно вважала, що тепер ми будемо святкувати по-іншому. Можливо, вони запросять нас до себе, або ми просто тихо повечеряємо. Але ні. Кожного року сценарій повторюється: вони приїжджають на все готове, залишають мені дітей і чекають на розваги.
Цього року я відчула, що мої сили закінчуються. За тиждень до свята я подзвонила сину.
— Олег, сину, я цього року не буду готувати велику вечерю. Може, ви заберете нас до себе, або просто замовимо щось готове? — запитала я, сподіваючись на розуміння.
— Мамо, ти що? Різдво у вас — це ж традиція. Діти так чекають на твої фірмові страви. Ми вже всім пообіцяли, що будемо у вас.
— Але мені важко стояти біля плити три дні поспіль. У мене крутить ноги, і я просто хочу відпочити.
— Та що там готувати? Ти ж завжди все встигаєш. Ми приїдемо вранці, допоможемо розкласти тарілки. Не вигадуй проблем там, де їх немає.
Він поклав слухавку, навіть не дослухавши мої аргументи. Вранці напередодні свята вони прибули. Олег, його дружина та двоє онуків. Замість допомоги, про яку він казав, почався справжній хаос.
— Мамо, де мої домашні капці? — гукав син з коридору.
— Бабусю, я хочу їсти! — кричав молодший онук, забігаючи на кухню, де я намагалася впоратися з тістом.
— Маріє Іванівно, вибачте, ми забули купити частину продуктів, ви ж поділитеся своїми? — запитала невістка, навіть не знімаючи куртки.
Я дивилася на них і відчувала, як всередині щось обривається. Жоден із них не запитав, як я спала, чи не потрібна мені допомога з прибиранням або готуванням. Вони просто розійшлися по кімнатах, залишивши мені купу брудного взуття та голодних дітей.
— Олег, допоможи мені хоча б накрити стіл, — звернулася я до сина через годину.
— Мамо, я так втомився на роботі за цей рік, дай мені хоча б у свято розслабитися перед телевізором. Ти ж у нас професіонал у цих справах.
— Я теж втомилася. Я працювала все життя, і зараз теж не сиджу склавши руки.
— Ну от знову ти починаєш. Тобі що, важко для рідних дітей постаратися? Ми ж рідко бачимося.
Ці слова були як ніж у серце. Я стараюся кожного дня, кожного свята, але це сприймається як належне. Весь вечір я провела на ногах. Поки вони сміялися у вітальні, я мила посуд, подавала страви і слідкувала, щоб онуки нічого не розбили. До моменту, коли ми всі сіли за стіл, у мене вже не було апетиту. Мені хотілося лише одного — щоб цей вечір швидше закінчився і я могла просто лягти.
— Якось сьогодні не так весело, як минулого року, — зауважила невістка, колупаючи виделкою салат. — Маріє Іванівно, ви забули покласти той особливий соус?
— Я не встигла його зробити, — тихо відповіла я.
— Шкода, він був такою родзинкою. Наступного разу постарайтеся не забути.
Я подивилася на Олега. Він мовчав, зосереджено поглинаючи їжу. Мій чоловік намагався розрядити обстановку, розповідав якісь історії, але я бачила, що і йому ніяково. Після вечері, замість того щоб допомогти прибрати зі столу, вони всі разом пішли в іншу кімнату дивитися фільм.
— Мамо, ми вранці поїдемо, — сказав Олег, заглядаючи на кухню, де я стояла над горою брудних тарілок. — Треба ще до друзів заскочити. Дякуємо за вечерю, було смачно.
— Ви залишаєте цей весь безлад мені?
— Ну, ти ж все одно вдома, потроху розберешся. Навіщо нам усім псувати святковий настрій прибиранням?
Вони поїхали наступного ранку, залишивши після себе порожні тарілки, розкидані іграшки та мою повну спустошеність. Я сиділа в тиші і думала: чому моє свято перетворилося на важку зміну на роботі? Чому діти, яких я виховувала в любові та повазі, стали такими байдужими до моїх почуттів?
Я згадую своє дитинство. Моя мама теж готувала Різдво, але ми з сестрою завжди були поруч. Ми чистили овочі, мили підлогу, накривали стіл. Ми знали, що свято — це спільна робота. А зараз панує якийсь дивний споживацький підхід. Якщо ти бабуся — ти винна. Винна бути бадьорою, винна бути щедрою, винна забути про свій біль і втому.
Найгірше те, що я починаю боятися наступного року. Я вже зараз думаю про те, яку відмовку вигадати, щоб не проходити через це знову. Але я знаю, що знову почую звинувачення в егоїзмі. Мені скажуть, що я позбавляю онуків казки. А хто поверне казку мені?
Свято має приносити радість усім, а не ставати виснаженням для однієї людини. Я люблю свого сина, люблю онуків, але я хочу, щоб вони бачили в мені жінку, яка має право на відпочинок і повагу. Я не хочу бути просто кухарем і прибиральницею, яку згадують лише тоді, коли треба накрити стіл.
Можливо, я сама винна, що привчила їх до такого. Можливо, треба було з самого початку ставити межі. Але як це зробити, коли ти боїшся образити найдорожчих? Зараз я відчуваю лише порожнечу. Різдво пройшло, а в душі залишився лише холод і гіркота від того, що мене не почули.
Я хочу звернутися до всіх, хто чекає на допомогу від своїх батьків. Пам’ятайте, що вони не залізні. Вони теж хочуть свята, а не тільки праці. Обійміть свою маму чи бабусю, запитайте, чи не втомилася вона, і візьміть частину її турбот на себе. Це буде найкращим подарунком, який не купиш за жодні гроші.
Я не знаю, як складеться наше наступне свято. Можливо, я нарешті знайду в собі сили сказати рішуче — ні. Або, можливо, вони нарешті зрозуміють, що я теж людина. Але поки що я просто прибираю залишки свята і мрію про звичайний спокій, який мені так обіцяли на пенсії.
Чи вважаєте ви, що дорослі діти мають право очікувати від батьків повної самовіддачі під час свят, чи це прояв неповаги до їхнього віку та стану? Чи бувало у вашому житті таке, що ви відчували себе використаними власною родиною в моменти, які мали бути щасливими? Поділіться своїми історіями в коментарях, адже це дуже важливо для нас усіх — знати, що ми не самотні в таких почуттях, і не забудьте поставити свою вподобайку, щоб цю розповідь побачило якнайбільше людей!
