— Мій син заслуговує на кращу дружину, а не на таку, як ти, що навіть просту страву не може приготувати!
Я стояла, намагаючись стримати сльози, дивлячись на розлитий суп, який я старалася зварити з тих екзотичних овочів, що вони так любили. Андрій, мій чоловік, сидів поруч і мовчав, навіть не глянувши в мій бік.
— Мамо, ну заспокойся, — нарешті пробурмотів він, але без жодної підтримки в голосі. — Може, наступного разу буде краще.
— Краще? — пирхнула вона. — З такою невісткою нічого кращого не буде! Твої батьки дали нам на весілля жалюгідні 15 000 гривень, а ти ще й не вмієш нічого! Якби не ми, ви б їсти не мали нічого!
Той вечір став переломним. Я зрозуміла, що більше не витримаю.
Коли я згадую свій шлях, то починаю з того, як все почалося. Я дівчина з простої сім’ї. Мої батьки — звичайні люди: тато працював на заводі, мама — в школі вчителькою.
Ми жили в скромній трикімнатній квартирі в невеликому містечку, де кожен знав одне одного. У мене був молодший брат, який мріяв стати інженером і саме вступав до університету.
Батьки робили все можливе, щоб забезпечити йому освіту, бо вірили, що знання — це ключ до кращого життя. Вони не були багатими, але щедрими душею.
Я познайомилася з Андрієм на роботі. Він був менеджером у фірмі, де я працювала адміністратором. Він був чарівним: високий, з посмішкою, яка освітлювала кімнату, і завжди мав жарт напоготові.
Ми почали зустрічатися, і незабаром він освідчився. “Анно, ти — моя доля,” — сказав він тоді, тримаючи мене за руку під зоряним небом.
Я вірила йому. Наше весілля було скромним, але радісним. Мої батьки подарували нам 15 000 гривень — це була вся сума, яку вони змогли зібрати, взявши позику в банку. Вони хотіли допомогти нам почати спільне життя, але більше не могли, бо брат потребував коштів на навчання.
Андрієві батьки були іншими. Вони жили в просторому будинку на околиці міста, з великим садом і кількома кімнатами.
Батько Андрія був успішним бізнесменом, а мати — домогосподаркою, яка любила керувати всім навколо. Вони самі запропонували, щоб ми оселилися в них після весілля.
“У нас місця вдосталь, — сказала свекруха на весіллі, посміхаючись солодко. — Навіщо вам витрачати гроші на оренду? Живіть з нами, як одна родина.”
Я погодилася, бо думала, що це тимчасово, і хотіла заощадити. Андрій теж був за. “Мама права, Анно. Давай спробуємо,” — переконував він.
Так ми й переїхали. Спочатку все здавалося нормальним. Будинок був затишним: велика кухня з сучасною технікою, вітальня з каміном, де ми вечорами дивилися фільми.
Свекор був тихим чоловіком, більше займався своїми справами, але свекруха. Вона одразу взялася за все.
На другий день після переїзду вона покликала мене на кухню.
“Анно, давай розподілимо обов’язки, — сказала вона тоном, який не терпів заперечень. — Я не люблю стояти біля плити, тож готування на тобі. Чоловік прибирає сад, Андрій допомагає з ремонтами, а я займуся покупками.”
Я кивнула, бо не хотіла непорозумінь. Але я була молодою, тільки-но закінчила коледж, і мої кулінарні навички були базовими.
Вдома мама вчила мене простим стравам: борщ, вареники, салати. А в родині Андрія любили щось вишукане — тропічні фрукти в салатах, екзотичні спеції, страви з морепродуктів, але не ті, що я знала. Вони замовляли інгредієнти з-за кордону, і свекруха чекала, що я все приготую ідеально.
Перший раз я спробувала зробити салат з манго та авокадо. Я не знала, що манго потрібно чистити обережно, і порізала його нерівно. Коли всі сіли за стіл, свекруха скуштувала і скривилася. “Що це за каша? — запитала вона голосно. — Манго має бути соковитим, а не розм’яклим! Де ти вчилася готувати, дівчино?”
Андрій засміявся: “Мамо, ну не перебільшуй. Анно, наступного разу додай більше лимону.”
Я відчула себе приниженою, але посміхнулася. “Вибачте, я постараюся краще,” — сказала я тихо.
Так почалися щоденні зауваження. Свекруха не любила мене з самого початку, і я не розуміла чому. Може, через те, що мої батьки не були заможними?
Вона часто згадувала їх весільний подарунок. “15 000 гривень — це все, що твої батьки змогли? — казала вона, коли ми були самі. — У нас на весіллі подарунки були в рази більші. Андрій міг би знайти дівчину з кращою родиною.”
Я відповідала: “Мої батьки старалися. Вони взяли кредит, щоб допомогти нам.”
Але вона не слухала. “Старалися? Ха! А твій брат у університеті — це їхня відмовка.”
Я скаржилася Андрію ввечері, коли ми лягали спати. “Твоя мама постійно мене критикує. Чому вона така?”
Він зітхав: “Анно, не звертай уваги. Вона просто хоче, щоб все було ідеально. Ти ж знаєш, як вона любить порядок.”
Але він ніколи не заступався за мене перед нею. “Мамо, Анно старається,” — казав він інколи, але без ентузіазму.
Я терпіла, бо любила його. Він був моїм першим коханням, і я вірила, що з часом все налагодиться.
Минали місяці. Я працювала на повну ставку, заробляла 10 000 гривень на місяць — не багато, але стабільно. Андрій заробляв стільки ж, але свекруха постійно дорікала мені.
“Ти мало заробляєш, — казала вона за сніданком. — Андрій мав стільки варіантів: доньки бізнесменів, з квартирами в центрі. А вибрав тебе. Чому?”
Я відповідала: “Ми любимо одне одного. Гроші не головне.”
Вона сміялася: “Любов? Без грошей любов швидко минає. Подивіться на себе — живете в нас, бо самі нічого не маєте.”
Одного разу я не витримала і сказала Андрію: “Давай знімемо квартиру. Я знайду підробіток, ми впораємося.”
Він подивився на мене здивовано: “Навіщо? Тут безплатно, їжа, все готове. Мама права — ми заощадимо.”
“Але твоя мама мене зневажає!” — вигукнула я.
“Не перебільшуй, Анно. Вона просто строга,” — відповів він.
Я почувалася самотньою. Друзі радили: “Поговори з ним серйозно.” Але Андрій змінював тему.
З часом він почав повторювати слова матері. Одного вечора, після чергової невдалої страви — я переварила креветки, бо не знала, що їх треба готувати швидко, — він сказав: “Анно, мама має рацію. Ти дійсно не вмієш готувати. Може, візьми уроки?”
Я заплакала: “Чому ти не на моєму боці? Я стараюся для вас усіх!”
Він знизав плечима: “Я просто кажу правду. Ми всі любимо свіжі морепродукти, а ти їх псуєш.” Я зрозуміла, що він під впливом матері.
Свекруха завжди чекала, коли всі зберуться, щоб показати мої помилки. “Дивіться, що наварила наша невістка! — казала вона. — Це ж не їстівне!”
Свекор мовчав, але посміхався винувато.
Я продовжувала терпіти, бо сподівалася на зміни. Ми планували дітей, але в такій атмосфері це здавалося неможливим. “Давай почекаємо, поки купимо своє,” — казав Андрій.
Але я втомилася. Одного дня я знайшла оголошення про оренду квартири — маленької, але затишної, за 5000 гривень на місяць. “Андрію, давай переїдемо туди. Будемо самі,” — вмовила я.
Він завагався: “Але мама. Вона не зрозуміє. І як ми заплатимо?”
“Я візьму більше годин на роботі. Будь ласка!” — благала я.
Він відмовився: “Ні, Анно. Мені зручно тут. Якщо тобі не подобається, то роби, як знаєш.”
Мені було лячно, але я вирішила. Зібрала речі, подзвонила подрузі. Свекруха дивилася, як я пакуюся, з тріумфом в очах. “Нарешті! — сказала вона. — Андрій знайде кращу. Ти не для нього.”
Я не відповіла, вийшла з дому. Андрій проводжав мене до дверей: “Анно, подумай ще.” “Я подумала. Прощавай,” — сказала я.
Ми розлучилися офіційно через місяць. Я жила в орендованій квартирі, працювала, вчилася готувати по книгах. Було важко, але вільно.
Через півтора роки я зустріла Сергія. Він був інженером, добрим і уважним. Ми познайомилися на курсах кулінарії — іронічно, але так.
“Ти робиш найкращий салат з авокадо,” — пожартував він на першому занятті.
Я засміялася: “Дякую. Я багато практикувала.”
Ми почали зустрічатися. “Анно, ти заслуговуєш на щастя,” — казав він. Ми одружилися, і незабаром народилася донька, а потім син.
Ми живемо в орендованій квартирі, але щасливо. Щороку їздимо на море де діти граються в піску. Сергій заробляє добре, я працюю частково, доглядаю за дітьми. Між нами повага: він завжди запитує мою думку, допомагає по дому.
“Кохана, давай сьогодні я приготую вечерю,” — каже він часто.
“Дякую, любий. Ти найкращий,” — відповідаю я.
Ми підтримуємо одне одного в усьому. Коли донька хворіла, ми чергували ночами. “Ми команда,” — каже Сергій.
А щодо Андрія.Він одружився вдруге з дівчиною з заможної родини — її батьки мали бізнес. Вони купили квартиру, машину.
Але щастя не було. Я знаю, бо він приходить до мене на роботу — я тепер менеджер у кафе. Він виглядає стильно, з дорогими речами, але очі порожні.
“Анно, як ти? — запитує він, сідаючи за стіл.
“Добре, Андрію. А ти?”
Він зітхає: “Існую, а не живу. З тобою було інакше — справжнє. Я шкодую, що не пішов з тобою.”
Я посміхаюся: “Життя продовжується. Твоя мама, напевно, рада.”
Він киває. Ми розмовляємо про минуле, але без образ. Він розповідає про свою нову дружину: “Вона добра, але ми не розуміємо одне одного. Постійні непорозуміння. Для неї головне гроші. статус, зовнішній вигляд. Так важко, коли поруч людина єдина мета життя якої – купюри і їх кількість.”
Я вислуховую і повертаюсь до свого життя. Так, я не багата. Так, ми не маємо власного житла. Так, люди живуть краше. Але в нашій сім’ї є те, що нівелює усе інше, ми просто не помічаємо неідеальності.
А Андрій? Сподіваюсь його мама щаслива.
Головна картинка ілюстративна.
