— Мамо, невже це все правда, що я чув від сусідів? Ти дійсно вирішила переписати наш сімейний будинок на ту молоду дівчину, яка приходить до тебе в гості? Чому ти не подзвонила мені спочатку, не порадилася зі мною як зі своїм рідним сином, адже я завжди вважав, що ми маємо обговорювати такі важливі сімейні справи разом, і це ж стосується нашого спільного майна та спадщини?
— Андрію, мій дорогий сину, я ретельно обміркувала своє рішення і вчинила саме так, як вважала за потрібне в тій ситуації, бо це мій власний дім, який я будувала та утримувала роками, і я маю повне право самостійно вирішувати, кому його передати, без обов’язкового узгодження з кимось іншим.
— Але ж це виглядає так несправедливо по відношенню до мене, адже я твій єдиний рідний син, якого ти виростила, і ти раптом віддаєш усе, що ми мали, якійсь чужій людині? Ти хоча б подумала про те, як я почуватимуся, і що скажуть наші родичі та знайомі в містечку, бо ж вони всі знають нашу родину і можуть почати пліткувати про таке несподіване рішення?
— Я довго розмірковувала над тим, хто дійсно стоїть поруч зі мною в повсякденному житті, хто допомагає мені в дрібницях і великих справах щодня, без жодних нагадувань чи прохань, і саме на основі цього я зробила свій вибір, а тепер, вибач мені, але в мене накопичилося багато домашніх справ, які потребують моєї уваги, тож давай завершимо цю розмову на сьогодні.
Я обережно натиснула на кнопку вимкнення телефону, бо ж я не очікувала, що все так швидко дійде до такого гострого моменту.
Але щоб ви могли повністю зрозуміти, як саме все це сталося і чому я дійшла до такого кроку, дозвольте мені розповісти всю історію з самого початку, крок за кроком, з усіма деталями, які формували мої почуття та рішення протягом багатьох років.
Мене звуть Ольга, і зараз мені вже добре за шістдесят років, я живу в тихому маленькому містечку на околиці великого міста, де вулиці вузькі, будинки старовинні, а сусіди знають один про одного практично все, від ранкових звичок до вечірніх розмов, і дні тут тягнуться повільно, немов осінній дощ, що крапає по дахах, створюючи атмосферу спокою, але іноді й самотності.
Багато років тому, коли мені ледь виповнилося сорок, я пережила важке розлучення з чоловіком, з яким ми прожили чимало часу разом, і то був справді непростий період у моєму житті, бо наш син Андрій саме тоді пішов до першого класу школи, і я мусила швидко навчитися давати раду всьому самостійно, від виховання дитини до управління домашнім господарством і заробітку на життя.
Я почала працювати на місцевій фабриці, де шила одяг для магазинів, проводячи довгі години за швейною машинкою, а ввечері ще й обробляла город біля хати, щоб забезпечити нас свіжими овочами та фруктами, і все це вимагало від мене величезної сили волі та витривалості, бо я не хотіла, щоб син відчував брак чогось через нашу нову ситуацію.
Андрій ріс досить слухняним і хорошим хлопчиком, він старанно вчився в школі, робив домашні завдання без нагадувань, допомагав мені по дому, коли міг, але з плином часу, як це часто трапляється з дітьми, він почав віддалятися від мене, занурюючись у свій власний світ друзів, інтересів і мрій про майбутнє, яке бачилося йому яскравішим за межами нашого маленького містечка.
А от з Оксаною, молодою дівчиною з сусідньої вулиці, я познайомилася абсолютно випадково, і це знайомство стало для мене справжнім порятунком у моменти самотності.
Вона жила в старій хатці, яка ледь трималася купи через роки недогляду, з потрісканими стінами та дахом, що протікав під час кожної зливи, і їй тоді було всього п’ятнадцять років, коли раптово пішли з життя її батьки, залишивши її зовсім одну в цьому світі без жодної підтримки чи родичів, які могли б узяти на себе турботу.
Сусіди в нашому містечку шепотілися про це нещастя, обговорюючи деталі за чаєм чи на лавках біля будинків, але ніхто з них не поспішав простягнути руку допомоги цій бідолашній дитині, бо всі були зайняті своїми власними проблемами та турботами.
Я ж, побачивши її одного холодного вечора, як вона сиділа на старій лавці біля свого подвір’я, дивлячись у далечінь з таким сумом в очах, що серце краялося, просто не змогла пройти повз і зробити вигляд, ніби нічого не помітила.
— Дівчинко моя, чому ти сидіш тут зовсім одна в таку пізню годину, коли вже сутеніє і стає прохолодно? Йди-но краще до мене в хату, я налью тобі гарячого чаю з медом, щоб ти зігрілася, і може, поїси чогось теплого, бо виглядаєш такою засмученою, — запропонувала я їй тоді м’яким голосом, намагаючись не налякати її своєю турботою.
— Дякую вам щиро, тітко Ольго, за вашу доброту, але я не відчуваю голоду зараз, просто сиджу тут і думаю про все, що сталося, бо не знаю, як жити далі без мами й тата, і все здається таким безнадійним і порожнім.
— А ти не намагайся думати про все одразу, бо то тільки додасть тобі болю, краще заходь до мене, ми посидимо за столом, поп’ємо чаю, поговоримо про те, що тебе турбує, і може, разом придумаємо, як тобі рухатися далі в цьому житті, бо я теж пережила важкі часи і знаю, як то буває.
З того самого дня Оксана почала заходити до мене все частіше, спочатку просто на чашку чаю з печивом, яке я пекла власноруч, а потім уже й допомагала мені по господарству, миючи посуд чи поливаючи квіти в саду.
Я розповідала їй про своє власне життя, про те, як важко було після розлучення з чоловіком, коли доводилося все тягнути на собі, від ранку до ночі, без жодної допомоги з боку.
— Тітко Ольго, розкажіть мені, будь ласка, чому ви з чоловіком вирішили розійтися після стількох років разом, адже ви здаєтеся такою сильною жінкою, яка могла б упоратися з усім? — запитувала вона іноді з цікавістю в голосі, сидячи навпроти мене за кухонним столом.
— Життя, моя дитино, воно таке непередбачуване і складне, ми просто не зійшлися характерами з часом, він завжди мріяв про життя в великому місті з його шумом, можливостями та швидким ритмом, а я люблю наш тихий спокій тут, у містечку, з його свіжим повітрям і знайомими обличчями, але найголовніше для мене завжди залишався Андрій, мій син, який став моєю найбільшою радістю і сенсом усього.
Вона уважно слухала, киваючи головою, і її очі світилися розумінням та вдячністю, ніби мої слова давали їй сили для власних випробувань.
З часом я стала для неї ніби старшою сестрою чи навіть матір’ю, допомагаючи з шкільними уроками, бо після втрати батьків їй було важко зосередитися на навчанні, і оцінки почали падати.
— Дивись уважно сюди, Оксано, в цій математичній задачі спочатку треба додати всі числа, які вказані в умові, а потім уже помножити на те, що залишилося, ось так, крок за кроком, без поспіху, — пояснювала я їй терпляче, сидячи за столом з відкритим зошитом і олівцем у руці, намагаючись зробити все зрозумілим.
— Ой, велике дякую вам за пояснення, бо без вашої допомоги я б зовсім заплуталася в цих формулах і прикладах, ви така розумна і терпляча, тітко Ольго, що я навіть не знаю, як вам віддячити за все це.
— Та де там розумна, просто маю трохи досвіду від життя та від виховання власного сина, а ти старайся більше, бо добра освіта — це справжній ключ до кращого майбутнього, де ти зможеш досягти всього, про що мрієш.
Час минав непомітно, Андрій успішно закінчив школу з хорошими оцінками і поїхав навчатися до університету в столиці, де відкривалося стільки можливостей для молодої людини.
Я пишалася ним безмежно, дзвонила часто, намагаючись не бути нав’язливою, але все ж цікавлячись його життям.
— Синьку мій дорогий, як у тебе справи в університеті, чи встигаєш з усіма лекціями та завданнями, чи не важко тобі там одному в великому місті?
— Мамо, все йде гаразд, як завжди, багато лекцій, семінарів, нових друзів і цікавих занять, так що не хвилюйся за мене, я впораюся.
— А коли ти плануєш приїхати додому, бо я так сумую за тобою, за нашими спільними вечорами за столом?
— Скоро, мамо, обов’язково приїду, як тільки звільнюся від усіх цих справ і екзаменів, обіцяю.
Але це “скоро” розтягувалося на довгі місяці, бо він знайшов непогану роботу в Києві відразу після університету, з хорошою зарплатою і перспективами кар’єрного зростання, і життя там закрутило його в своєму вихорі.
Він дзвонив усього раз на два місяці, приїжджав ще рідше, посилаючись на постійну зайнятість і брак часу. Я, звичайно, розуміла, що молодість вимагає свого, з кар’єрою, друзями та новими враженнями, але все ж у душі боліло від цієї відстані, тим паче, що роки брали своє — здоров’я почало підводити все частіше, то спина заболить після роботи в городі, то тиск підскочить від хвилювань, і допомога була конче потрібна, але просити сина про неї я не хотіла, щоб не здаватися йому тягарем чи нарікати на життя.
Оксана ж тим часом виросла в красиву молоду жінку і вона успішно закінчила курси перукаря в місцевому центрі, після чого влаштувалася на роботу в салон краси в центрі нашого містечка, де швидко набула популярності серед клієнток завдяки своєму таланту та привітності.
Але попри свій зайнятий графік, вона ніколи не забувала про мене, забігаючи щодня після роботи чи в обідню перерву.
— Тітко Ольго, я щойно повернулася з магазину і принесла вам усе необхідне: свіже молоко прямо з ферми, хрусткий хліб з пекарні та стиглі яблука, які так смачно пахнуть, а ще трохи сиру, бо я знаю, як ви його любите додавати до страв.
— Дякую тобі щиро, моя дитино, за таку турботу, ти завжди пам’ятаєш про мої уподобання, а розкажи, як минув твій день на роботі, чи багато було клієнтів сьогодні?
— День минув нормально, як завжди в нашому салоні, клієнтів було чимало, особливо після обіду, одна пані розповідала про свої подорожі до моря, аж завидки взяли від її оповідей про теплий пісок і хвилі, а ви як почуваєтеся сьогодні, не нудьгуєте тут одна в хаті?
— Та ні, не нудьгую, бо весь день полола город, вибирала бур’яни серед овочів, щоб усе росло гарно, але давай краще поп’ємо чаю разом, і ти розкажеш мені детальніше про все, що сталося в тебе за день.
Ми сідали за кухонний стіл, покритий старовинною скатертиною, і вона ділилася зі мною всіма новинами зі свого життя, від дрібних подій на роботі до особистих переживань, наприклад, про хлопця, з яким вона зустрічалася деякий час, але їхні стосунки не склалися через різницю в поглядах.
— Він справді хороший хлопець, з добрим серцем і стабільною роботою, але завжди такий зайнятий своїми справами, каже, що робота для нього понад усе в житті, і на мене часу майже не залишається.
— Я добре розумію тебе, Оксано, бо мій Андрій теж став таким, зосередженим на кар’єрі та міському житті, головне, щоб ти знайшла своє щастя і не поспішала з рішеннями.
Іноді вона бралася допомагати мені з прибиранням у хаті, ретельно пилососячи килими в кімнатах, миючи підлогу до блиску чи навіть пекла смачний пиріг з фруктами з мого саду.
— Спробуйте-но цей шматочок, тітко Ольго, я спекла пиріг з вишнями, які ми разом збирали минулого тижня, і додала трохи кориці для аромату, як ви любите.
— Ой, як смачно вийшло, просто тане в роті, ти справжня майстриня на кухні, така вміла господиня, і дякую, що завжди ділишся зі мною цими смаколиками, вони піднімають мені настрій.
А я, у свою чергу, давала їй поради щодо того, як влаштувати своє життя, як вибирати друзів чи планувати майбутнє, і коли вона одного разу захворіла на застуду, я сиділа біля неї цілими днями, варючи бульйон з курки та овочів, щоб допомогти їй одужати швидше.
— Пий цей теплий бульйон повільно, Оксано, він допоможе тобі набратися сил і побороти хворобу, і не вставай з ліжка без потреби, просто відпочивай і набирайся енергії.
— Без вашої допомоги я б точно не впоралася з цією недугою, ви для мене як рідна людина, тітко Ольго, і я так вдячна за вашу турботу.
Так ми й жили роками, підтримуючи одна одну в усьому, від дрібних радощів до серйозних випробувань, і це створювало міцний зв’язок між нами.
Тим часом Андрій одружився в Києві, і якось подзвонив, щоб повідомити про цю радісну подію в своєму житті.
— Мамо, я маю чудову новину для тебе: я одружуюся з Марією, вона така чудова дівчина, розумна, добра і красива, і ми плануємо приїхати до тебе в гості найближчим часом, щоб ти з нею познайомилася.
— Вітаю тебе від усього серця, мій синку, я так радію за вас обох і з нетерпінням чекаю вашого візиту, бо хочу побачити твою обраницю і побажати вам щастя.
Вони приїхали за місяць після того дзвінка, і Марія виявилася дійсно милою дівчиною, родом з Києва, де вона працювала в офісі великої компанії, займаючись паперовою роботою та організацією зустрічей.
— Добрий день вам, тітко Ольго, дуже приємно нарешті з вами познайомитися, Андрій так багато розповідав про вас, про ваше життя тут і про те, як ви його виховували.
— Ласкаво просимо до мого дому, Маріє, розкажіть мені про себе детальніше, про вашу родину, інтереси та те, чим ви займаєтеся в повсякденному житті.
— Я виросла в великій родині з кількома братами та сестрами, люблю читати книги про пригоди та подорожувати в нові місця.
Вони побули в мене всього два дні, гуляючи по тихих вулицях містечка, оглядаючи місцевість, а я тим часом готувала для них смачні домашні обіди з свіжих продуктів з мого городу, намагаючись створити атмосферу тепла та гостинності.
— Мамо, твої страви смачні, як завжди, з таким домашнім смаком, якого не знайдеш у міських ресторанах, а що нового сталося в тебе за останній час, розкажи нам?
— Та все йде по-старому в моєму житті, щоденні клопоти, догляд за хатою та городом, але ось, наприклад, кран на кухні почав протікати, крапає постійно, і замок на вхідних дверях барахлить, не завжди зачиняється як слід, може, ти подивишся на це, бо чоловіча рука тут конче потрібна для ремонту.
— Добре, мамо, я обов’язково подивлюся на все це, але ми трохи поспішаємо, бо завтра вже треба повертатися назад до Києва через роботу, тож наступного разу.
Але він так і не подивився на ті поломки, просто зібрав речі, і вони поїхали рано-вранці, кинувши на прощання кілька слів з порога, ніби поспішаючи втекти від цього тихого місця.
— Бувай, мамо, ми ще приїдемо, коли буде більше часу, обіцяємо не забувати про тебе.
Я стояла на порозі хати, дивлячись услід їхній машині, яка зникала за поворотом вулиці, і в душі стало так сумно та порожньо, ніби частинку мене забрали з собою. А Оксана зайшла до мене того ж вечора, ніби відчуваючи мій настрій, з букетом польових квітів у руках.
— Тітко Ольго, розкажіть, як пройшов візит ваших гостей, сподобалася вам невістка, чи все було добре під час їхнього перебування?
— Вона гарна дівчина, привітна і розумна, але вони так швидко поїхали, ніби їм тут нудно і немає чим зайнятися, а я так сподівалася на довші розмови та допомогу.
— Не сумуйте так сильно, тітко, бо я завжди поруч з вами, і давайте краще подивимося разом якийсь веселий фільм по телевізору, щоб підняти вам настрій і розвіяти ці сумні думки.
Ми дивилися легку комедію, сидячи на дивані з чашками чаю в руках, і сміялися з жартів героїв, що допомогло мені відволіктися від переживань.
Минали тижні за тижнями, і я все частіше розмірковувала про своє майбутнє, про те, як роки впливають на здоров’я, бо лікар на останньому огляді прописав мені досить багато і це було відчутно для мого скромного бюджету.
Андрій не дзвонив і не цікавився моїм станом, а Оксана, навпаки, регулярно купувала все необхідне в аптеці та приносила додому.
— Ось ваші, тітко Ольго, які лікар призначив, і я ще дещо там узяла, щоб ви почувалися краще.
— Скільки я тобі винна за все це, Оксано, бо ж це недешево, і я не хочу, щоб ти витрачала свої гроші на мене.
— Нічого ви мені не винні, то дрібниця в порівнянні з вашою добротою, головне, щоб ви були здорові та повні сил.
Саме тоді я остаточно вирішила зробити важливий крок: зібрала всі необхідні документи, пішла до нотаріуса в центрі містечка і переписала свій будинок на Оксану, бо вона стала для мене справжньою опорою, а її власна хата була в такому жалюгідному стані, з протікаючим дахом, що потребувала негайного ремонту.
Коли Андрій якимось чином дізнався про це — мабуть, хтось із балакучих сусідів розповів йому по телефону — він подзвонив негайно, і то був той самий гострий момент, з якого я розпочала свою розповідь на початку.
Після того емоційного дзвінка я сиділа в своїй тихій кімнаті, дивлячись у вікно на вечірнє небо, і розмірковувала над усім, що сталося, намагаючись заспокоїти свої думки.
Сусіди в містечку почали перешіптуватися про мій вчинок, обговорюючи його на кожному кроці, ніби то була справа всього громадського життя.
Одна з сусідок, пані Ганна, яка жила через два будинки, зайшла до мене одного ранку з кошиком свіжих яєць, ніби випадково, але з очевидною цікавістю в очах.
— Ольго, я чула від людей про те, що ти переписала свій будинок на ту дівчину, Оксану, чому ти вирішила віддати все чужій, а не своєму синові, який все-таки рідний?
— Ганно, це виключно моя особиста справа, яку я обміркувала довго і ретельно, і Оксана для мене стала як рідна дочка, бо вона завжди поруч у важкі моменти.
— Але ж люди в містечку говорять різне, осуджують таке рішення, бо традиційно все передається родичам.
— Хай собі говорять, що хочуть, мені байдуже до пліток, бо я знаю правду свого серця.
Оксана прийшла до мене того ж вечора, виглядаючи стурбованою і трохи розгубленою, з пакетом фруктів у руках.
— Тітко Ольго, Андрій подзвонив мені сьогодні вдень і запитував, чому я прийняла такий подарунок, як будинок, ніби я в чомусь винна.
— А що ти йому відповіла на ті запитання, Оксано, бо ж то була моя ініціатива?
— Я сказала, що це виключно ваша воля і рішення, і я безмежно вдячна вам за довіру, але не хочу, щоб через це виникали проблеми в вашій родині.
— Не бійся нічого, моя дитино, все буде добре з часом, бо я впевнена в своєму виборі.
Ми поговорили довго того вечора, сидячи на веранді під зоряним небом, і вона розповідала про свої плани на майбутнє, наприклад, про ремонт даху в своїй старій хаті, який коштував би приблизно 20 000 гривень, бо матеріали дорожчають щодня.
— Я вже трохи заощадила на це, але все одно не вистачає повної суми, бо зарплата в салоні не така велика.
— Тоді візьми з моїх заощаджень, Оксано, я дам тобі 15 000 гривень, щоб ти змогла завершити той ремонт без зволікань.
— Ні, тітко, я не можу брати ваші гроші, бо ви й так багато для мене зробили, я впораюся сама з часом.
Але я наполягла на своєму, бо вважала, що вона заслужила на таку допомогу за всі роки своєї відданості та турботи.
Андрій подзвонив ще раз через тиждень після того, намагаючись говорити спокійніше, без емоцій, які переповнювали його раніше.
— Мамо, давай поговоримо спокійно про все це, без поспіху, чому ти вирішила так вчинити саме з будинком, без попередження?
— Бо Оксана допомагає мені щодня в усьому, від покупок до розмов, а ти, синку, з’являєшся рідко через свою зайнятість.
— Я розумію, мамо, але я дійсно зайнятий роботою, сім’єю, життям у місті, яке не дає багато вільного часу.
— Я все розумію, Андрію, але життя навчило мене цінувати тих, хто поруч постійно.
Він зітхнув важко в слухавку, ніби намагаючись знайти слова.
— Добре, мамо, я люблю тебе попри все.
— І я тебе люблю, мій синку, завжди.
Але після тієї розмови нічого суттєво не змінилося в наших стосунках, він не приїхав одразу, не запропонував допомоги, і життя пішло далі своїм плином. Оксана ж продовжувала приходити щодня, приносячи радість і підтримку в мій дім.
— Тітко Ольго, давайте разом посадимо город цієї весни, щоб усе росло рясно і давало хороший урожай.
— Добре, Оксано, посадимо моркву, картоплю, помідори та огірки, як завжди.
Життя триває я не молодшаю, але з Оксаниною постійною допомогою все стає легшим і приємнішим, і я не шкодую про свій вибір анітрохи.
Люди в містечку балакають про все підряд, але я твердо знаю: моє серце підказало мені правильно, бо Оксана стала для мене справжньою сім’єю, ближчою за багатьох.
А син, хоч і далеко, але я люблю його по-своєму. Просто життя навчило мене цінувати тих, хто дійсно стоїть поруч у повсякденних радощах і турботах, додаючи тепла в кожен день.
Ну хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
