– Настю, що ти таке кажеш? Я ж не зможу бути в такі дні одна! Невже ти цього не розумієш?
– Мамо, ну не починай… Ми з Кирилом вирішили, що цього року святкуватимемо Різдво вдома, у себе, тільки з дітьми, – її голос звучав спокійно, але холодно.
– Як це – без мене? Ми завжди були разом на Різдво! Що я такого зробила? – слова виривалися крізь клубок у горлі.
– Мамо, ми хочемо трохи спокою, зрозумій. У тебе завжди була звичка все контролювати, а ми тепер хочемо по-своєму, – голос Насті став гострим.
Я не могла більше говорити. Поклала слухавку й опустилася на стілець. Сльози текли по щоках, але це була не тільки образа, а й самотність. Різдво без Насті, без онуків… Це було схоже на виключення з власної сім’ї.
Того вечора я сиділа біля вікна, дивлячись на вогники в сусідніх будинках. У всіх, здається, була своя радість, свої ялинки й коляда. А я залишилася з порожнім столом і мовчазною квартирою.
На службі того тижня отець Андрій говорив про Різдво. Його слова «Це свято об’єднує тих, хто почувається самотнім» зачепили мене. Він запросив усіх на спільну вечерю до церкви, якщо нема з ким розділити свято вдома. Мені було соромно навіть думати про це. Я, мати, бабуся, мала б піти на вечерю для самотніх?
Та коли настав Святвечір, я не змогла більше сидіти вдома. Самотність наче заповнювала кожну кімнату. Тоді я обережно одягнула пальто і вийшла. Мороз обпікав щоки, але серце стискалося сильніше.
У церкві було тепло й затишно. За довгим столом сиділи люди різного віку – дідусі, бабусі, навіть молода жінка з дитиною. Я несміливо переступила поріг.
– Заходьте, пані Галино, – привітно промовив отець Андрій. – Тут усім раді.
Мені запропонували місце поруч із чоловіком, який з усмішкою привітав мене.
– Щасливого Різдва, – сказав він, простягаючи пампушок.
Мої руки тремтіли, але я поділилася з ним цим символічним шматочком. У мене з’явилося дивне відчуття – ніби хтось бачить у мені людину, а не самотню жінку.
За вечерею всі обмінювалися історіями. Пані Олена розповіла, що її донька живе в Німеччині, але рідко дзвонить. Поруч сидів дідусь Микола, який смішив усіх своїми жартами. А я? Я мовчала.
– А ви, пані Галино, чому тут? – запитала Олена.
Я зітхнула й відповіла:
– Донька вирішила святкувати без мене.
– Молоді часто таке роблять, – зітхнув Микола. – Але ж вони зрозуміють це, коли їм стане самотньо.
Ці слова були важкими. Чи зможу я пояснити Насті, як це – сидіти за столом наодинці?
Коли зазвучали колядки, я підняла голову. Люди співали, усміхалися, ділилися шматочками хліба. У цій кімнаті не було самотності – лише теплі погляди та підтримка.
Повернувшись додому, я довго сиділа над чистим аркушем паперу. Нарешті я написала Насті листа. Я не звинувачувала, лише просила поговорити. Можливо, це нічого не змінить. Але я мала спробувати.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто боротися за стосунки, навіть коли тебе відштовхують?
