— Мамо, не чіпай Оксану, вона просто шукає себе, — заступився Антон за дружину, яка знову проспала сніданок для дітей. Мій син ще не знав, яку ціну йому доведеться заплатити за це сліпе терпіння і куди нас заведе ця тиха домашня буря.
Я завжди вважала, що сім’я — це фортеця, де кожен має свою цеглину, яку він дбайливо закладає в спільну стіну. Коли мій син Антон привів у дім Оксану, я зустріла її з відкритим серцем. Мені хотілося вірити, що вона стане тією опорою, яка допоможе йому будувати щасливе майбутнє. Проте реальність виявилася значно складнішою та болючішою, ніж мої сподівання. Тепер, коли минуло вже сім років їхнього шлюбу, я почуваюся не просто втомленою, а повністю вичерпаною, ніби з мене витягли всю життєву енергію.
Усе почалося поступово. Спочатку я списувала її пасивність на адаптацію, потім на втому після народження першої дитини. Але з часом стало зрозуміло, що це не тимчасовий стан, а спосіб життя. Поки мій Антон працює на двох роботах, намагаючись забезпечити сім’ю та виплатити кредити, Оксана знайшла собі ідеальний притулок у віртуальному світі. Її пристрастю стали японські аніме-серіали. Вона може проводити за екраном ноутбука чи телефона цілі дні, забуваючи навіть погодувати дітей.
Мій ранок починається о шостій годині. Я тихо встаю, щоб не розбудити маленького Ярослава та його сестричку Марійку. Йду на кухню, готую сніданок, збираю речі до школи та садочка. Оксана в цей час зазвичай спить, бо до третьої ночі дивилася чергову історію про магічних героїв. Коли я повертаюся після того, як розвела онуків по закладах, я бачу ту саму картину: вона сидить на дивані, обкладена подушками, у навушниках, і навіть не повертає голови в мій бік.
— Оксано, ти бачила, котра година? — запитала я якось, намагаючись стримати роздратування.
— Так, мамо, я бачу. Зараз додивлюся серію і встану. Мені треба трохи відпочити, ніч була важкою, Марійка крутилася.
Але я точно знаю, що Марійка спала спокійно, бо її ліжечко стоїть у моїй кімнаті. Вона сама проситься до бабусі, бо знає, що я почитаю казку, погладжу по голові і вчасно дам склянку теплого молока. Оксана ж вважає, що діти мають бути самостійними з пелюшок. Насправді за цим словом ховається звичайна байдужість та небажання відірватися від екрана.
Одного разу я вирішила провести експеримент. Спеціально не стала прибирати на кухні після сніданку і пішла до подруги на кілька годин. Коли я повернулася, на столі лежали ті самі брудні тарілки, а поруч додалися ще й залишки її швидкого перекусу. Оксана навіть не помітила безладу. Вона була занурена в обговорення якогось сюжетного повороту в мережі.
— Сину, ти ж бачиш, що відбувається? — звернулася я до Антона, коли він прийшов пізно ввечері.
— Мамо, не починай. Вона вдома з дітьми, їй теж важко. Нехай трохи розслабиться.
— Вдома з дітьми? Антон, діти весь день зі мною. Я їх годую, я з ними гуляю, я вчу з Ярославом уроки. Вона навіть не знає, яку тему вони зараз проходять з математики.
Син лише зітхнув і опустив очі. Я бачу, як він виснажений. Його обличчя з кожним місяцем стає все сірішим, а плечі — важчими. Він любить її, або просто боїться руйнувати те, що залишилося від їхнього союзу. А Оксана цим користується. Вона навчилася маніпулювати його почуттям провини, розповідаючи, як їй самотньо в чотирьох стінах.
Найбільше мене болить за онуків. Маленький Ярослав нещодавно підійшов до мене з малюнком, де була зображена вся наша родина. На папері була я, Антон і діти. Оксани там не було. Коли я запитала, де мама, він просто відповів, що вона в іншій кімнаті, бо дивиться телевізор. Це було як колючка. Невже вона не розуміє, що втрачає найцінніші моменти їхнього дитинства, які ніколи не повернуться?
Кожен мій день перетворився на нескінченний цикл домашніх справ. Прибирання, прання, готування їжі — усе це на мені. Коли я прошу її допомогти хоча б з пилом, вона погоджується, але робить це так неохоче і поверхнево, що мені доводиться переробляти. Здається, вона спеціально робить усе абияк, щоб я більше до неї не зверталася.
— Чому ти не можеш просто взяти і помити підлогу нормально? — вигукнула я вчора, побачивши розводи в коридорі.
— Бо я не прибиральниця, Галино Іванівно. Якщо вам щось не подобається, ви можете цього не робити. Я вас не просила.
Ці слова стали для мене справжнім ударом. Виходить, моя допомога сприймається як належне, а будь-яке зауваження — як особиста образа. Я відчуваю себе служницею у власному домі, де мене не поважають і не цінують.
Нещодавно трапилася ситуація, яка переповнила чашу мого терпіння. Марійка трохи застудилася, і я попросила Оксану побути з нею, поки я сходжу в магазин за продуктами. Мене не було всього сорок хвилин. Коли я зайшла в квартиру, я почула плач дитини з дитячої кімнати. Оксана сиділа на кухні з ноутбуком, на ній були величезні навушники. Вона навіть не чула, як донька кличе її.
— Ти що, зовсім нічого не чуєш? Дитина заходиться від плачу! — я підбігла до дівчинки, яка була вся червона і тремтіла.
— Ой, я просто зробила звук голосніше, там була дуже цікава сцена битви, — спокійно відповіла невістка, навіть не знявши навушники повністю.
Тієї миті я зрозуміла, що залишати дітей з нею просто небезпечно. Вона живе в паралельній реальності, де намальовані герої важливіші за живих людей, за власну плоть і кров. Я почала серйозно думати про те, щоб запропонувати Антону розійтися з нею, але зупиняюся. Я знаю, що він забере дітей, але як він впорається один? А якщо вона відсудить їх і потягне в ту бездну безвідповідальності?
Мої подруги кажуть, що я сама винна, бо занадто багато на себе взяла. Мовляв, треба було з самого початку поставити межі. Можливо, вони мають рацію. Але як я могла покинути онуків, коли бачила, що вони голодні або недоглянуті? Моя любов до них виявилася сильнішою за мій егоїзм. Проте зараз я відчуваю, що мої сили закінчуються.
Часто вечорами, коли в домі нарешті стає тихо, я сиджу біля вікна і думаю про своє життя. Я мріяла про спокійну старість, про подорожі, про хобі, на які раніше не було часу. Замість цього я стала заручницею ліні своєї невістки. Я дивлюся на її зачинені двері, з-за яких чути дивні звуки японської мови, і відчуваю неймовірну гіркоту.
— Антоне, ми маємо серйозно поговорити про майбутнє, — сказала я сину сьогодні вранці.
— Мамо, я знаю, про що ти хочеш сказати. Але що я можу зробити? Вона каже, що у неї творча криза і їй потрібен простір.
— Який простір, Антоне? Вона за сім років жодного дня не працювала. Її творча криза полягає в тому, що вона не може обрати, який серіал подивитися наступним. Це не може тривати вічно. Я не вічна.
Син лише мовчки допив свою каву і пішов на роботу. Я бачу, що він теж усе розуміє, але йому зручніше закривати очі на проблему, ніж вирішувати її. Йому зручно, що я поруч і роблю всю чорну роботу. І це ранить мене не менше, ніж поведінка Оксани.
Я намагалася розмовляти з її батьками. Думала, можливо, вони мають на неї вплив. Але там я зустріла лише глуху стіну. Вони заявили, що їхня донька завжди була особливою і тонкою натурою, а я просто прискіплива свекруха, яка хоче все контролювати. Після тієї розмови я зрозуміла, що допомоги чекати нізвідки.
Останнім часом Оксана почала ще й вимагати гроші на якісь підписки та мерчандайзинг. Вона купує собі фігурки персонажів, плакати, дивні костюми. Наша квартира поступово перетворюється на склад непотрібного пластику, поки дітям потрібне нове взуття та вітаміни. Коли я намагаюся вказати на це Антону, Оксана влаштовує йому сцени, звинувачуючи мене в тому, що я рахую її кожну копійку. Хоча насправді це гроші мого сина, які він заробляє важкою працею.
Бувають дні, коли мені хочеться просто зібрати речі і поїхати у своє невелике село, де у мене залишився батьківський дім. Там тиша, сад, і ніхто не буде вимагати від мене неможливого. Але варто мені побачити очі Ярослава, який просить допомогти з конструктором, або Марійку, яка тулиться до мене уві сні, і я розумію, що не зможу їх залишити. Вони — заручники цієї ситуації так само, як і я.
Невістка ж стає все більш нахабною. Тепер вона вже не просто ігнорує мої прохання, а відкрито глузує.
— Ви все одно це зробите краще, — каже вона з посмішкою, коли я прошу її помити посуд. — У вас же досвід. А я краще займуся саморозвитком.
Її саморозвиток — це нескінченні форуми та перегляди відео. Вона живе в ілюзії, що вона якась особлива, не така, як усі ці звичайні жінки, що займаються побутом. А я дивлюся на неї і бачу лише порожнечу. Людина без цілей, без прагнень, без елементарної вдячності до тих, хто її годує.
Ситуація загострюється щодня. Я відчуваю, що наближаюся до якоїсь межі, за якою буде або великий конфлікт, або моє остаточне вигорання. Найгірше те, що я не бачу виходу, який би не зашкодив дітям. Як пояснити малечі, чому тато і мама сваряться? Як захистити їх від холоду материнського серця?
Нещодавно Ярослав запитав мене:
— Бабусю, а чому мама ніколи не грається з нами на вулиці?
Я не знала, що відповісти. Я не могла сказати дитині, що його мамі цікавіше спостерігати за пригодами намальованих героїв, ніж бачити, як її син забиває свій перший гол у ворота. Я просто обійняла його і сказала, що мама дуже зайнята важливою справою. Але я бачила в його очах, що він мені не повірив.
Я відчуваю, що стаю тінню в цій родині. Мої потреби та бажання давно відсунуті на останній план. Весь мій світ звузився до потреб онуків та обслуговування невістки. Іноді мені здається, що вона навіть не сприймає мене як людину, а лише як функцію, яка забезпечує її комфортне існування.
Що буде далі? Я не знаю. Я продовжую готувати, прибирати та чекати на диво. Можливо, одного разу Антон нарешті наважиться змінити ситуацію. Або Оксана раптом усвідомить, що життя проходить повз неї. Але з кожним днем ця надія стає все слабшою.
Як ви вважаєте, чи повинна я продовжувати тягнути все на собі заради онуків, чи мені варто все ж таки піти і дозволити цій сім’ї самій розібратися зі своїми проблемами, навіть якщо це призведе до важких наслідків для дітей? Напишіть свою думку в коментарях, для мене це надзвичайно важливо, адже я почуваюся в глухому куті. Буду дуже вдячна за вашу вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці. Що б ви порадили жінці в моїй ситуації?
