— Мамо, навіщо тобі та квартира, ти ж житимеш у Наді — сказав Руслан, коли я запитала, де мої гроші. Я відчула, що стіни мого будинку стискаються навколо мене, але справжнє усвідомлення того, що я для них просто гаманець, прийшло пізніше
Я наприкінці осені усвідомила, наскільки я нічого не значу для найрідніших мені людей. Вони просто розпорядилися усіма моїми заощадженнями, які я збирала для себе майже п’ятдесят років, а потім просто розчинилися, зникли з мого життя, як туман у сонячний день.
Аж тепер, через кілька місяців після тієї ситуації, я можу про це розповісти. Навіть тепер, коли я сідаю писати ці слова, відчуваю, як усередині все тремтить.
Навіть тепер я до кінця не усвідомлюю, як так вийшло, що я, самодостатня жінка, яка усе життя допомагала своїм дітям, а до цього й батькам, а потім усім родичам, так принизила себе. Я й досі живу з думкою про те, що до останнього думала, що вони мене поважають, люблять, цінують. Що я, як їхня мати, бабуся, маю для них значення. Звісно, наївна. Як я тоді помилялася.
Мені сімдесят два роки. Я вже одинадцять років сама, після того як не стало мого чоловіка. Ми з ним разом прожили довге і щасливе життя, яке, на мою думку, було просто ідеальним. Ми разом пережили багато різних ситуацій, пройшли через фінансові проблеми, а потім разом раділи, коли у нас з’явилася донька Надя і син Руслан.
Я завжди була сильною жінкою, яка усе життя працювала. Моя робота, хоч і була не легкою, але мені подобалося те, що я робила. Чоловік часто мені говорив, що я трудоголік, бо я ніколи не сиділа вдома. Завжди намагалася заробити більше, щоб наші діти ні в чому собі не відмовляли.
Я з гордістю можу сказати, що мій чоловік і діти завжди були моєю гордістю. Наші діти виросли добрими, порядними людьми, з чудовими родинами.
Надя вийшла заміж за лікаря, який працював у місті. Вони мали двох дітей, хлопчика і дівчинку. Руслан одружився з викладачкою, і вони також мали двох синів. Обидві родини жили у різних містах, не надто далеко від нашого з чоловіком будинку в селі, але й не близько, щоб часто приїжджати.
Ми завжди з чоловіком допомагали їм фінансово. Коли Надя купувала квартиру, ми дали їй значну суму. Так само і з Русланом. Ми не шкодували нічого, бо знали, що наші діти цього заслуговують. Ми жили у великому будинку з великим садом. Після того, як не стало чоловіка, мені стало самотньо. Будинок здавався порожнім, і тиша у ньому була просто нестерпною.
Діти приїжджали до мене не часто, переважно на свята. Але коли вони телефонували мені щодня, я розуміла, що не сама. Вони завжди питали про моє здоров’я, про мої справи, чи не потрібно мені чогось.
Одного разу, я захворіла. Це була звичайна застуда, але я була налякана. Вирішила зателефонувати до Наді. Вона, як донька, завжди була ближче до мене.
— Надійко, доню, мені щось недобре, — сказала я їй тремтячим голосом.
— Мамо, що сталося? — запитала вона.
— У мене температура, кашель. Не знаю, що робити.
— Мамо, ти ж не маленька. Візьми ліки, які ми тобі привезли. Ти забула? Це ж звичайна застуда, — сказала Надя, і я відчула в її голосі роздратування.
— Так, доню, я знаю. Але мені якось страшно самій.
— Мамо, не вигадуй. Ти сильна жінка. Я тобі зателефоную ввечері. Зараз у мене багато роботи. У дітей справи, самі розумієш.
Вона швидко поклала слухавку, і я залишилася сама зі своїми ліками і страхом. Тоді я вперше відчула, що щось не так. Але я швидко відкинула ці думки. Зрештою, Надя працює, у неї сім’я, діти. Вона не може кинути все і приїхати до мене, до села.
Руслан також був зайнятий. Коли я йому зателефонувала, він був на нараді.
— Мамо, я перетелефоную, — сказав він, — А ти прийми ліки і відпочинь.
Він перетелефонував через три години.
— Ну що, мамо, як ти? — запитав він.
— Русланчику, мені трохи краще. Але я була така самотня.
— Мамо, я розумію. Але ми всі зайняті. Ми не можемо просто так зірватися і приїхати. Ти ж розумієш.
— Звісно, сину, я все розумію.
Мої діти були зайняті своїм життям, а я була лише їхньою матір’ю, яка живе в селі. Але я ніколи не тримала на них зла. Я любила їх понад усе, і мені було достатньо того, що вони телефонували мені.
Я завжди збирала гроші. Все своє життя я працювала і відкладала на свою старість. Я хотіла мати гідну пенсію, хотіла мати можливість купити щось для себе, для будинку, для онуків. Навіть після того, як не стало мого чоловіка, я продовжувала працювати на невеличкій фермі, щоб мати додатковий дохід. За одинадцять років я назбирала значну суму. Я зберігала ці гроші в банку, на рахунку, який був оформлений на моє ім’я.
Мої діти знали, що я маю заощадження. Але вони ніколи не питали про суму. Вони знали, що я заощаджую для себе. Я навіть одного разу сказала їм, що ці гроші я хочу використати для того, щоб переїхати до міста, коли мені стане важко жити самій у великому будинку.
Одного разу, мені стало недобре. Я була в саду, працювала, і раптом відчула слабкість. Зателефонувала Наді. Вона приїхала через годину.
— Мамо, що з тобою? Ти така бліда, — запитала вона, коли побачила мене.
— Надійко, я не знаю. Мені дуже погано.
Вона викликала лікаря, і він сказав, що мені потрібно пройти обстеження.
Надя і Руслан приїхали до мене. Вони були дуже стурбовані. Вони забрали мене до лікарні в місті, і там я пробула майже тиждень. За цей час вони доглядали за мною, приносили мені їжу, розважали мене. Я була щаслива, що вони поруч. Я думала, що вони мене люблять, що я для них щось значу.
Коли я повернулася додому, вони залишилися зі мною на кілька днів. Вони допомагали мені по господарству, готували їжу. Я почувалася справді щасливою.
Одного вечора, ми сиділи на кухні, і Руслан почав розмову.
— Мамо, ми з Надею багато про що говорили, — сказав він, — Тобі важко жити самій. Цей будинок надто великий для тебе.
— Я знаю, сину. Але я звикла. Мені тут добре.
— Мамо, не будь упертою. Ми хочемо, щоб ти була поруч. Ми хочемо, щоб ти переїхала до міста, до нас.
— Я думала про це, Руслане. Але мені потрібні гроші на квартиру.
— Мамо, ми знаємо про твої заощадження. Ми думаємо, що тобі потрібно їх використати.
— Звісно, я хочу їх використати. Але я хочу сама вирішити, що з ними робити.
Надя втрутилася в розмову.
— Мамо, ми не хочемо, щоб ти жила в селі. Тут ти сама. А в місті ти будеш поруч з нами, з онуками. Ми будемо доглядати за тобою.
— Я розумію, Надійко. Але це мої гроші. Я їх збирала для себе.
Тоді Руслан сказав те, що змусило моє серце стиснутися.
— Мамо, ми вже все вирішили. Ми з Надею поговорили і вирішили, що ти переїдеш до нас. Ми купимо тобі невелику квартиру в місті.
— Ви вирішили? А мене ви не запитали? — я була здивована і водночас обурена.
— Мамо, не сердься. Ми просто хочемо тобі допомогти.
— Допомогти? Ви просто вирішили, що робити з моїми грошима?
— Мамо, це не так. Ми просто дбаємо про тебе.
Я тоді відчула, що щось не так. Але я не могла нічого сказати. Вони були моїми дітьми, і я любила їх. Я вирішила, що, можливо, вони мають рацію. Зрештою, я вже стара, і мені потрібна допомога.
Я погодилася. Ми поїхали до банку, і я зняла усі свої заощадження. Це була значна сума. Я передала гроші Руслану, і він сказав, що вони з Надею знайдуть мені гарну квартиру.
Вони були дуже раді. Вони обіймали мене, дякували мені. Я відчувала себе щасливою. Я думала, що роблю правильно.
Через тиждень Надя зателефонувала мені.
— Мамо, ми знайшли тобі квартиру! Вона невелика, але затишна. Вона буде твоєю.
— Це чудово, доню. А де вона знаходиться?
— Вона недалеко від нас. Ми зможемо часто бачитися.
Я була дуже рада. Я почала збирати речі. Я була готова до нового життя.
Але через кілька днів Руслан зателефонував мені.
— Мамо, я маю тобі щось сказати, — сказав він, і я відчула в його голосі якусь напругу.
— Що сталося, сину?
— Мамо, Надя і я вирішили, що тобі не потрібно купувати квартиру.
— Що? Як це? — я була приголомшена.
— Мамо, послухай. Ми вирішили, що тобі буде краще жити з Надею. Вона має велику квартиру, і тобі буде там комфортно.
— А як же мої гроші?
— Мамо, ми їх використали. Ми з Надею купили собі нові машини. А твої гроші… Вони пішли на це.
— Ви купили собі машини? На мої гроші?
Я була в подиві. Я не могла повірити своїм вухам.
— Мамо, не сердься. Це ж була твоя мрія, щоб ми мали все найкраще.
— Моя мрія? А моя мрія була, щоб у мене була своя квартира, щоб я могла жити поруч з вами!
— Мамо, ти будеш жити з Надею. Це ж не гірше. Ми будемо доглядати за тобою.
Я не знала, що сказати. Я просто поклала слухавку. Я сиділа на кухні і дивилася у вікно. Я відчувала себе зрадженою. Мої діти, яких я любила понад усе, яких я підтримувала усе життя, просто використали мене. Вони розділили мої заощадження і купили собі дорогі подарунки. А я? Я залишилася сама, без грошей, без квартири.
Надя приїхала до мене через кілька днів.
— Мамо, чому ти не відповідаєш на дзвінки? — запитала вона.
— Надійко, ти не маєш права мені телефонувати.
— Мамо, не сердься. Ми просто хотіли тобі допомогти.
— Допомогти? Ви просто забрали мої гроші!
— Мамо, ми не забрали. Ми просто використали їх на те, що було потрібно. Тобі ж не потрібна квартира. Ти будеш жити зі мною.
— Я не хочу жити з тобою. Я хочу свою квартиру!
— Мамо, не будь егоїсткою. Ми ж твоя родина.
— Родина? Родина так не робить!
Вона пішла, а я залишилася сама. Я зрозуміла, що вони мені брехали. Вони не хотіли мені допомогти. Вони хотіли мої гроші.
Я зателефонувала Руслану.
— Руслане, поверни мені мої гроші.
— Мамо, грошей немає. Ми їх витратили.
— Як ти міг, сину?
— Мамо, не роби з цього трагедію. Ми ж твоя родина.
Я більше не могла з ними говорити. Я відчувала себе розбитою. Моє життя було зруйноване. Я не могла повірити, що мої діти, яких я любила, так зі мною вчинили.
Я залишилася сама у великому будинку. Я не знала, що робити. Я не мала грошей, щоб переїхати до міста, щоб купити квартиру. Я залишилася без нічого.
Я намагалася зрозуміти, чому вони так зробили. Можливо, вони думали, що я вже стара і не розумію, що відбувається. Можливо, вони думали, що я їм пробачу. Але я не могла пробачити.
Вони перестали мені телефонувати. Вони просто зникли з мого життя. Вони отримали те, що хотіли, і більше не потребували мене.
Минуло кілька місяців, і я досі не можу оговтатися. Я живу у своєму будинку, але він здається мені порожнім і холодним. Я не знаю, що робити далі. Я відчуваю себе самотньою і зрадженою.
Я розповіла цю історію для того, щоб ви, читачі, не повторили моїх помилок. Не довіряйте усім, навіть найріднішим. Завжди майте свій план, свої заощадження.
Я хочу запитати у вас, дорогі читачі: що мені робити далі? Як мені жити з цим далі? Як знову навчитися довіряти людям?
