Мене звати Олена, мені 52 роки, і останні я провела в Португалії, працюючи доглядальницею. Усе почалося з простої мети — допомогти моєму синові, Матвію, з кредитом на квартиру.
Але з часом я зрозуміла, що хочу не лише забезпечити його, а й створити собі затишний куточок для спокійної старості. Хто ж знав, що син так сприйме мої наміри.
П’ять років тому моє життя в невеликому містечку на Черкащині було простим, звичним, розміреним. Я працювала медсестрою в місцевій лікарні, отримуючи 6000 гривень на місяць.
Цих грошей ледь вистачало на продукти, комуналку та скромні подарунки для онуків. Коли ж мій менший син Матвій оголосив, що одружується з Катериною, я була щаслива, але водночас стурбована.
Молодята мріяли про власну квартиру, а кредит вимагав таких сум, які їхня зарплата вчителя та офісної працівниці не могла покрити.
— Мамо, ми самі впораємося, — казав Матвій, коли я вперше заговорила про заробітки. Він сидів у моїй старенькій кухні, тримаючи чашку чаю. — Ти не мусиш усе на себе брати.
— Сину, я хочу, щоб у вас було власне гніздечко, — відповіла я, поправляючи хустку на голові. — Я ще не стара, можу попрацювати. А ти бережи Катю і готуйтеся до появи дітей.
Він зітхнув, але не сперечався. Я зв’язалася з агенцією, яка допомагала українкам влаштуватися в Португалії, і через місяць уже летіла до Лісабона з однією валізою та великою надією.
Мене чекала робота доглядальниці в сеньйора Мігеля, 78-річного чоловіка, який через хворобу майже не ходив.
Мігель жив у просторому будинку на околиці Лісабона. Його дім був старий, але затишний, з великими вікнами, через які видно було апельсинові дерева в саду.
Моя робота полягала в тому, щоб допомагати йому з повсякденними справами: давати ліки, готувати їжу, прибирати, купувати продукти чи супроводжувати на прогулянку в кріслі.
Моя медична освіта стала в пригоді — я не раз рятувала Мігеля, адже біля нього постійно повинен був бути кваліфікований працівник .
— Олено, ти як ангел, — казав Мігель, коли я приносила йому його улюблений суп із морепродуктів. — Без тебе я б пропав.
— Та що ви, сеньйоре Мігель, я просто роблю свою справу, — усміхалася я, але його слова гріли душу.
Він платив щедро — 1000 євро на місяць, і дозволив мені жити в окремій кімнаті в його будинку. Це було великою перевагою, адже я не витрачала на оренду.
Перші місяці були важкими: я вчила португальську, звикала до нового ритму, сумувала за домом. Але щомісяця я відсилала Матвію 800-900 євро, і це давало мені сили.
Одного вечора, коли я сиділа в своїй кімнаті, подзвонила Катя:
— Мамо, ми знайшли квартиру! 120 квадратів, новобудова, з терасою! — її голос тремтів від захвату.
— Ого, велика, — здивувалася я. — А платити за неї як будете?
— Ну, з вашою допомогою кредит потягнемо, — відповіла вона. — Там для дітей місця багато, і для вас буде окрема кімната, коли приїдете.
Я зітхнула. 120 квадратів — це неабиякі платежі, але я не стала сперечатися. Якщо вони так хочуть, я допоможу.
У Португалії я познайомилася з іншими українками. Щотижня ми збиралися в маленькому кафе, пили каву й ділилися новинами. Галина, прибиральниця в готелі, розповідала про своїх трьох синів, які залишилися в Україні.
Марія, няня в багатій сім’ї, мріяла відкрити в Україні кав’ярню. А я розповідала про свою хату, яку хочу відремонтувати.
— Олено, ти що плануєш? — питала Галина, розмішуючи цукор у своїй еспресо. — Все для сина віддаєш, а собі що?
— Хочу хату свою зробити затишною, — відповідала я. — Щоб онуки приїжджали, щоб було де відпочити. Може, сонячні панелі поставлю, щоб за електрику менше платити.
— О, сонячні панелі — це модно! — сміялася Марія. — Але дорого. Ти впевнена?
— Впевнена, — усміхалася я. — Хочу, щоб усе було по-людськи.
Ці розмови давали мені сили. Ми підтримували одна одну, ділилися рецептами, жартували. Галина одного разу навіть спекла для нас український медовик, і ми їли його, згадуючи рідні села.
Через вісім років Матвій із Катею виплатили кредит за квартиру, і я вирішила, що настав час подбати про власний дім. Сеньйор Мігель сказав, що до січня за ним доглядатимуть його діти, тож я могла повернутися в Україну на довго.
Моя хата в селі була старенькою, але міцною. Дах протікав, паркан похилився, а кухня виглядала так, ніби час зупинився в 90-х. Я найняла майстрів, і робота закипіла.
За замінили дах на нову металочерепицю, яка виблискувала на сонці. Встановили сонячні панелі — я мріяла про економію на електриці. Кам’яний паркан за 1500 євро додав подвір’ю солідності, а бруківка зробила двір охайним.
Усередині я купила новий холодильник — сучасний, із функцією «no frost». Ванна стала моєю гордістю: встановили душову кабінку, красиву плитку з візерунком.
Спальня і вітальня отримали свіжий ремонт: нові шпалери, ламінат, сучасні світильники. Нове ліжко за 400 євро було великим і зручним — я мріяла про нього всі роки за кордоном.
Усе разом обійшлося в 9000 євро, але коли я дивилася на свій дім, серце співало.
— Олено, це ж як у журналі! — захоплено сказала сусідка Люба, коли зайшла подивитися. — Ти що, лотерею виграла?
— Ні, Любо, просто п’ять гарувала, — сміялася я. — Але воно того варте.
Я вирішила влаштувати новосілля, щоб відсвяткувати новий етап життя. Купила гостинців: онукам — іграшки та солодощі на 2 000 гривень, для столу — м’ясо, овочі, фрукти.
Запросила Матвія, Катю з дітьми — п’ятирічною Софією і трирічним Максимом. Пані Наталія, Катіна мама, напросилася сама. Приїхати планувала і старша донька.
— Олено, я ж не чужа, приїду, подивлюся, як ти облаштувалася, — сказала сваха по телефону своїм солодкавим голосом.
— Ну, приїжджайте, — відповіла я, хоч у душі відчувала тривогу. Пані Наталія завжди любила повчати, а я не хотіла псувати свято.
Я готувалася два дні: купу страв, салатів, смаженого, печеного і вареного. Усе пахло так, що сусідський кіт Мурчик цілий день сидів під дверима. Онуки, приїхавши, одразу побігли гасати по двору, а я милувалася, як вони сміються, бігаючи по новій бруківці.
Усе почалося добре. Матвій із Катею роздивлялися ремонт, хвалили душову кабінку. Софія тягала мене за руку, показуючи, як вона намалювала мені квіточку. Але пані Наталія одразу взялася за своє.
— Ого, то такий холодильник? Дорога фірма, мабуть, тисячі євро? — почала вона, оглядаючи кухню.
— Та нормальний, пані Наталіє, — відповіла я, намагаючись не звертати уваги.
— Ліжко? Нащо таке величезне? Ти ж тут сама спиш! — вона зазирнула в спальню, ніби шукала щось, до чого причепитися.
— Мені так зручно, — відрізала я.
— А сонячні панелі? — вона кивнула у бік даху. — Тю, від них ніякої користі, дарма ти тисячі викинула!
Я стиснула край скатертини. Скільки років роботи, недоспані ночі, а вона ось так просто критикує? Але я ще трималася. Аж поки Матвій не додав:
— Мамо, пані Наталя має рацію. Ти б краще цю хату продала. Купила б квартиру в місті невелику, ну а ми б машину купили. Нам дуже треба.
— Тобі квартиру на блюдечку піднесли. – почала моя донька, – Я за ці роки лиш ремонт у своїй квартирі і зробила, а тобі 120 квадратів дісталось. Май уже совість, якщо продавати, то мені гроші підутть.
Я дивилася на ни, на Катю, яка відвела погляд, і на пані Наталію, яка тріумфально посміхалася.
— Мало вам? — мій голос тремтів. — Ти, доню тільки ремонт свій бачиш, а те що я тобі квартиру бабусину віддала не помічаєш. Ремонт? Та ти квартиру перепланувала і дизайнера найняла він із тебе мою місячну зарплатню узяв. Ви замість порадіти, вже все ділете? Знаєте, що сідайте і їдьте на заробітки самі! Тоді знатимете, як воно — заробляти!
Запала тиша. Катя схопила дітей, Матвій кинув: «Мамо, ти не права», і вони пішли. Донька ще якось намагалась мене чи то вчити, чи то повчати рахуючи скільки я висилала Матвію. а скільки їй, але й їй я вказала на двері. Двері грюкнули, залишивши мене саму.
Я сиділа в своїй оновленій хаті, дивилася на стіни, меблі, на бруківку за вікном і думала: невже я дарма старалася? Скільки ж ще мені треба працювати, аби діти подякували і пораділи одне за одного і за маму рідну?
Головна картинка ілюстративна.
