«Мамо, ми ж поповнюємо твій рахунок», — сказав Павло, коли я заговорила про витрати. Його «поповнення» на 3 000 гривень не покриває й половини моєї пенсії, яку я витрачаю на їхні вишукані продукти. Тепер я не мати, а працівниця з мінімальною зарплатою, єдиною валютою якої є мовчазне схвалення
На пенсії я мала жити, а не бути прислугою. Тепер я – няня, кухарка та прибиральниця в одному, бо мої діти «зайняті»
Мій чоловік, світла йому пам’ять, завжди казав, що пенсія – це наш золотий час. «Олено, відіспишся, почитаєш, світ подивишся!» — мріяв він.
Я теж уявляла: подорожі, вишивка, спокійні ранкові кави на балконі. Нам обом так хотілося цього відпочинку після сорока років роботи. Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Я не те, що світ не побачила – я вже й власного спокійного сніданку не пам’ятаю. Натомість я щодня стою біля плити, а моя пенсія іде на оплату комунальних послуг та щотижневий шопінг для цілої родини.
Наші діти, Павло та його дружина Катерина, — прекрасні, освічені молоді люди. Обоє працюють, мають гарні посади, їхній графік – це постійні зустрічі та дедлайни. Але вони, здається, забули про одну річ: що таке дім і домашні обов’язки. Вони ж надто зайняті, щоб готувати чи прати.
А найголовніше – у них є моя онука Софійка, моя маленька радість, яка повністю на моєму піклуванні. І все це було б не так боляче, якби вони хоча б ввічливо питали. Вони просто поставили мене перед фактом: ти вільна, отже, ти – наша допомога. Я ж не смію відмовити, бо це ж моя родина.
Я вийшла на пенсію п’ять років тому. Спершу все було чудово. Я взяла путівку до Карпат, потім зробила невеликий ремонт у своїй квартирі. Я насолоджувалася тишею, тими годинами, коли можна просто сидіти і думати.
Це тривало лише кілька місяців.
Павло і Катя тоді переїхали у велику квартиру, взяли кредит. У них народилася Софійка. Спочатку я приходила допомогти на вихідних. Потім – на пару днів в тиждень. Потім ці дні перетворилися на всі дні.
Офіційно я живу у своїй квартирі, але фактично – я вже повністю переїхала до них.
Я пам’ятаю той день, коли все змінилося. Це був спекотний серпень. Павло приїхав до мене ввечері. Сів на кухні, такий стомлений і діловий.
— Мамо, у нас прохання, — сказав він, дивлячись у свій смартфон. — Каті підвищили зарплату, але тепер вона мусить їздити у відрядження. А мій проєкт на роботі — це просто вогник. Ми фізично не встигаємо з Софійкою.
— А як же садочок? — запитала я, відчуваючи, як стискається щось всередині.
— Який садочок, мамо? Там постійно хвороби. Нам не можна брати лікарняні. Ти ж на пенсії.
Він навіть не підняв очей. Це було повідомлення, а не прохання.
Я відчула, як зникають мої Карпати, моє читання, моя тиша. Але що я могла сказати? Це ж моя онука.
— Добре, синку, — відповіла я тихо. — Приїду завтра.
Так я в’їхала у нове життя. У їхній розкішній квартирі мені виділили маленьку кімнатку, яку називають бабусина вітальня. Там навіть немає столу. Тільки кушетка і шафа.
Мій день починається о шостій ранку. Я готую сніданок для всіх. Обов’язково правильний омлет для Каті, вівсянка для Софійки, і якісь спеціальні тости для Павла.
Вони снідають. Павло і Катя одягають свої дорогі костюми, п’ють каву.
— Мамо, ви ж не забудете сьогодні забрати блузку з хімчистки? — питає Катя.
— Звісно, — відповідаю я, витираючи стіл.
— І, будь ласка, там у холодильнику філе на вечерю. Може, зробиш той свій знаменитий жульєн? — це вже Павло. — У нас сьогодні важлива зустріч з друзями.
Вони йдуть, а я залишаюся. Спочатку я відводжу Софійку на розвивальні заняття. Потім — магазини. Їхні вимоги до продуктів дуже високі. Я обходжу три різні ринки, щоб знайти той конкретний сир, який Катя любить, і те свіже м’ясо, яке наш Павло їсть.
Моя пенсія, яку я чесно заробила, зникає майже повністю на ці вишукані продукти. Якось я спробувала підрахувати, скільки грошей витрачаю. Це вражаюча сума. Я заговорила про це з сином.
— Мамо, ти чого? Ми ж поповнюємо твій рахунок, — сказав він, знову не відриваючись від телефону.
Вони поповнюють мій рахунок на три тисячі гривень на місяць. Це смішна сума порівняно з тим, скільки я економлю їм на няні, кухарці та прибиральниці. Я мовчу, бо не хочу, щоб він думав, що я меркантильна.
Поки Софійка спить, я прибираю. Мию підлогу, перу. Їхня шафа тріщить від одягу. Я гладжу його, складаю.
О п’ятій вечора я забираю онуку, готую вечерю. Коли вони повертаються, вони втомлені, але задоволені.
— О, мамо, ти рятівниця! Як смачно! — каже Павло.
— Ви кращі за будь-яку домробітницю! — додає Катя.
Вони вечеряють. Я тим часом годую онуку, мию посуд. Вони дивляться фільми або говорять про свою успішну роботу. Я сиджу з Софійкою, граюся, читаю їй. Це мої найкращі години.
Але коли вона засинає, моя робота не закінчується. Я готую обіди на завтра, щоб вони могли взяти їх на роботу.
Катя згадує, що треба ще терміново пришити ґудзик до блузки. Павло просить нагадати йому про зустріч.
Я лягаю спати пізно, коли вже все зроблено, коли дім блищить чистотою. Я лягаю у свою маленьку кімнатку, і відчуваю, що сили покинули мене.
Одного разу я наважилася сказати Павлу, що почуваюся виснаженою.
— Синочку, я вже немолода. Мені б хотілося трошки відпочити.
Павло підійшов до мене, поклав руку на плече.
— Мамо, ти найкраща. Ми дуже тобі вдячні. Але ж ти не працюєш, ти на пенсії! У тебе багато часу. А ми ж заробляємо гроші. Заробляємо, щоб Софійка мала все найкраще. Ти ж хочеш цього?
Він переклав всю відповідальність на мене. Звичайно, я хочу, щоб моя онука мала все найкраще. Але чи означає це, що моє життя повинно зникнути заради їхнього комфорту?
У мене є подруга — Надія. Вона теж вийшла на пенсію. Вона подорожує, ходить по театрах. Вона сяє від щастя. Коли ми зустрічаємося, вона розповідає про свої плани. А я розповідаю про знижки в супермаркеті та рецепт нового борщу.
Вона якось сказала мені:
— Олено, ти мусиш це припинити. Ти доросла людина, це твоє життя.
Але як? Як відмовити своїм дітям? Як сказати онуці, що бабуся втомилася?
Якось я забула купити Каті її улюблений сорт рису. Вона повернулася з роботи пізно і з роздратуванням запитала:
— Мамо, ви що, забули? Ми ж це обговорювали!
Я стояла і мовчала. Мені стало прикро. Я витратила цілий день, щоб зробити все ідеально, але одна маленька річ переважила все інше.
Я дивлюся у дзеркало і бачу втомлену жінку. Жінку, яка забула про себе. Я відчуваю себе не матір’ю, а працівницею на мінімальній заробітній платі. Тільки моя зарплата — це їхнє час від часу спасибі та хвалебні слова про мій жульєн.
Я не ображена на них. Я розумію, що вони виросли в іншому світі. У світі, де кар’єра стоїть на першому місці. Але я сумую за своєю мрією. За тими ранковими кавами, за тим спокоєм, який належав мені по праву.
Я завжди вчу онуку бути самостійною. Вчу її прибирати і готувати. Я сподіваюся, що вона не повторить помилок своїх батьків. Що вона поважатиме чужий час, чуже життя.
Але що робити мені? Знову набратися сміливості і поговорити з ними? Чи продовжувати мовчати і жити заради їхнього комфорту? Я заплуталася і не знаю, де шукати вихід із цього золотого полону.
Я знаю, що це типова ситуація в українських родинах. Бабусі жертвують собою заради молоді. Але чи правильно це? Чи мусять ми, старше покоління, повністю відмовлятися від себе, коли нарешті настає час спокою?
А ви, дорогі читачі, що думаєте про це? Чи нормально це, коли пенсіонери змушені ставати прислугою для працюючих дітей, і де та межа, після якої варто сказати досить? Як би ви вчинили на моєму місці?
