Мені 63 роки, і я живу в селі, у будинку, який ми з моїм покійним чоловіком Петром будували разом. Тоді я була найщасливішою. Петро був моєю опорою, людиною, яка робила кожен день особливим.
Ми виховали єдиного сина, Олега, дали йому освіту, допомогли з весіллям. Але після того, як Петра не стало, моє життя змінилося. Хоч син із невісткою живуть зі мною, я почуваюся самотньою, наче чужа у власному домі.
Коли Петро був поруч, я не знала турбот. Він працював водієм на місцевому підприємстві, а я господарювала вдома. Але важкої роботи я не знала – Петро все брав на себе.
Грядки з городиною я прополювала, квіти садила, а все інше – від будівництва до ремонтів – робив він. Завжди, повертаючись додому, привозив мені щось: то цукерки, то нову хустку, то ще якусь дрібничку.
Подруги жартували, що я живу, як пані. Ми разом звели будинок і літню кухню, де робили всю брудну роботу, щоб у хаті було чисто. Ті роки були сповнені тепла і радості.
— Галино, ти як королева, — сміялася моя подруга Марія, коли ми сиділи за чаєм. — Петро тебе на руках носить!
— Та ну, Маріє, — відмахувалася я, але в душі раділа. — Він просто турботливий.
— Турботливий? Та він тебе балує, як дитину! Мій Іван мені хіба картоплю з городу приносить, і то не завжди, — сміялася вона.
— То приходь до нас, я тебе пирогом пригощу, — жартувала я у відповідь.
Ті розмови зігрівали душу. Ми з Петром мріяли, як виростимо Олега, як онуків бавитимемо. Але життя склалося інакше.
Коли Петра не стало, світ для мене потемнів. Олег був моєю єдиною розрадою. Я пишалася ним – він виріс добрим, відповідальним, закінчив університет, знайшов хорошу роботу.
Згодом привів додому невістку, Лесю. Вона мені одразу сподобалася: привітна, роботяща, з повагою до мене ставилася. Вони з Олегом мають двох дітей – старшу Оленку, якій уже 19, і молодшого Тарасика, якому 4 роки.
Оленка тепер студентка, а Тарасик ходить до садочка.
— Мамо, ми хочемо ремонт у будинку зробити, — сказав якось Олег, коли вони з Лесею тільки одружилися. — Щоб дітям зручніше було.
— Звичайно, синку, — відповіла я. — Це ж ваш дім тепер, робіть, як вам краще.
Вони облаштували подвір’я, зробили ремонт у будинку. Я дивилася на них і раділа: мій син росте, створює свою сім’ю, дбає про дітей. Але з часом я почала помічати, що моє місце в цьому домі змінилося.
Два роки тому Олег із Лесею запропонували мені переселитися до літньої кухні. Мовляв, там зручніше, спокійніше, і я матиму свій простір.
Я не сперечалася – подумала, може, їм так краще. Але в душі було прикро. Я ж не чужа, не наймичка якась, щоб жити окремо від сім’ї.
— Мамо, ми ж не виганяємо вас, — казала Леся, коли я обережно запитала, чому так вирішили. — Просто в кухні вам буде комфортніше. Ми ж усі тут, поруч.
— Лесю, я б і в будинку не заважала, — відповіла я тихо. — Я ж можу з онуками допомагати, на городі поратися.
— Та ми все розуміємо, — усміхнулася вона. — Але так усім зручніше.
Леся справді дбала про мене: прибирала в літній кухні, прала мій одяг, приносила їжу. Але я почувалася зайвою. Мені 63, я ще повна сил, могла б і з онуками бавитися, і в хаті прибирати. Та замість цього я сиджу в кухні, наче гість у власному домі.
Недавно в Оленки був день народження – 19 років. Я бачила, як усе готували: Леся пекла торт, Олег прикрашав подвір’я, гості з’їжджалися.
Я привітала онучку, подарувала їй сережки, які купила за свої заощадження – 5 000 гривень. Думала, мене покличуть до столу, адже я бабуся, частина сім’ї.
Але ніхто не запросив. Я сиділа в кухні, чула сміх, музику, розмови. А ввечері Леся принесла мені тарілку зі стравами і шматок торта.
— Мамо, тримайте, це з нашого столу, — сказала вона, ставлячи тацю.
— Дякую, Лесю, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — А чому мене не покликали?
— Та ви ж не любите гамір, — знизала плечима вона. — Ми подумали, вам так краще.
Коли вона пішла, я не могла стримати сліз. Я ж не просила багато – просто бути з рідними, радіти разом. Але в ту мить я відчула, що мені немає місця в їхньому житті.
Я вирішила поговорити з Олегом. Одного вечора, коли він повернувся з роботи, я запросила його до кухні.
— Олеже, синку, давай поговоримо, — почала я. — Чому ви мене тримаєте окремо? Я ж можу бути корисною, з онуками допомагати, у хаті поратися.
— Мамо, та все ж добре, — відповів він, уникаючи мого погляду. — Ми з Лесею дбаємо про вас, усе приносимо. Чого вам бракує?
— Мені бракує вас, синку, — сказала я тихо. — Я хочу бути частиною сім’ї, а не сидіти осторонь.
— Мамо, ми ж не проти, — зітхнув він. — Просто так зручніше. У нас свої справи, діти, гості. Ви ж усе розумієте.
Я кивнула, але в душі було порожньо. Олег пішов, а я залишилася з думками, що, може, я й справді їм не потрібна.
Я не хочу ображати ні Олега, ні Лесю. Вони хороші, дбають про мене по-своєму. Але я мрію, щоб ми знову були однією сім’єю, сідали за один стіл, ділилися радощами.
Я вирішила спробувати змінити ситуацію. Почала частіше гуляти з Тарасиком, розповідати йому казки. З Оленкою ми іноді говоримо про її навчання, я питаю про її мрії.
Одного дня я подумала: чого я чекаю? Поки вони самі покличуть мене в дім? Може, час узяти ініціативу. І я вирішила зробити те, про що давно мріяла — повернутися в будинок.
Коли Олег і Леся поїхали у справах, я зайшла всередину. У вітальні все блищало після ремонту, пахло свіжою фарбою і новими меблями. Я піднялася на другий поверх, у вільну кімнату, де колись був кабінет Петра. Там ніхто не жив.
Я почала переносити свої речі: одяг, книги, стару вишиту скатертину, фотографії. Розклала все по поличках, поставила на тумбочку портрет Петра. Серце тремтіло, але й радість гріла: нарешті я буду поруч із сім’єю.
Коли ввечері Леся повернулася й побачила мене в кімнаті, вона аж зблідла.
— Мамо, а що це? — голос тремтів, але не від розгубленості, а від обурення. — Ми ж зробили для вас окремий простір у кухні, витратили купу грошей, щоб вам було зручно!
— Лесю, я просто хочу жити з вами, — спробувала пояснити я. — Бути ближче.
— Та ми ж саме про це і дбали! — перебила вона. — Щоб вам було комфортно, щоб ви мали свій простір і спокій. А ви так знецінили наш труд.
Я мовчала. Потім у дверях з’явився Олег. Він глянув на мене, потім на Лесю, і важко зітхнув.
— Мамо, ми ж домовилися, — сказав він холодно. — Це неправильно.
Відтоді вони зі мною не розмовляють. Тільки “добрий день” і “до побачення”. У хаті, де колись було тепло й затишно, тепер відчувається холод.
І от я сиджу ввечері в своїй кімнаті й думаю: може, я справді була неправа? Може, треба повернутися в літню кухню, щоб не руйнувати їхній комфорт? Чи, навпаки, відстоювати своє право жити в домі, який ми з Петром будували разом?
А як би ви вчинили на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
