— Мамо, ми завтра летимо у відпустку, — донька швидко вручила Марії Сергіївні маленьку Анечку й уже рушила далі в коридор.
Марія Сергіївна сиділа у своєму улюбленому кріслі, в’язала рожеву шкарпетку для онучки Анечки й насолоджувалась рідкісною тишею. Цю тишу порушив різкий дзвінок у двері.
— Мамо, відкрий! — голос Інни звучав напружено, як завжди.
Зітхнувши, Марія Сергіївна відклала клубок і пішла до дверей. На порозі стояла донька — засмагла, у легкій літній сукні й з величезним солом’яним капелюхом на голові. В одній руці вона тримала дитячу переноску з Анечкою, за спиною стояв Юрій — зять із двома великими валізами на колесах. Обличчя у нього було трохи винувате.
— Заходьте вже, заходьте, — пробурмотіла Марія Сергіївна, відступаючи. — Валізи які… Як у справжню відпустку зібрались…
Інна рвучко ввійшла, швидко окинувши поглядом квартиру, наче перевіряючи чистоту.
— Мамо, ти ж знала! Ми ж казали — Єгипет, все включено! Нарешті вирвалися! — вона поклала капелюха на комод і тут же всунула матері в руки Анечку, яка спала. — О, наша принцеса спить! Чудово — значить, не буде вередувати.
Дочка із зятем таки вирішили поїхати на відпочинок, залишивши на неї онучку, попри всі попередження.
— Інночко, але ж я казала… Мені останнім часом недобре. Тиск стрибає, спина… Няньчити цілий тиждень — я просто не витримаю…
Інна махнула рукою, ніби відганяла муху, й почала нишпорити у великій сумці.
— Мамо, та не перебільшуй! Поп’єш свої ліки, й усе буде добре. Ось, — вона витягла аптечку в прозорому файлі. — Тут ліки для Анечки, я список приклеїла прямо на кришку, про всяк випадок.
Юра поставив валізи біля стіни й несміливо посміхнувся:
— Маріє Сергіївно, ми дуже вдячні. Без вас — ніяк. Всього тиждень. Інна так мріяла про цей відпочинок…
— Мріяла! — підхопила Інна, викладаючи пачку підгузків і дитяче харчування. — Цілий рік без вихідних! Юра закрив великий проєкт, от і вирішили себе трохи порадувати. Анечка тебе обожнює! З тобою їй краще, ніж із будь-якою нянькою.
Марія Сергіївна мовчки дивилась, як донька розкладає на столі дитячі речі: пляшечки, іграшки, пакунок з печивом.
— Інно, — тихо почала вона, — а якщо мені стане зле? Що тоді? А Анечка маленька, вона ж не зрозуміє…
— Мамо, не драматизуй! — різко обернулась Інна, її голос задзвеніли. — Ти завжди так! Ми ж тобі довіряємо найдорожче — нашу доньку! А ти одразу жалієшся! Сусідка Галина Петрівна поруч, телефон під рукою.
— Інно… — спробував вставити слово Юра, але дружина не чула.
— Ось розклад: каша о восьмій, прогулянка о десятій, обід о першій. Все написано! Ми іграшок нових купили, мультики на планшет завантажили. Вона буде янголятком! — Інна сунула матері в руки аркуш із розпорядком дня. — А ми… ми втомилися, мам. Нам потрібне перезавантаження. Ти ж хочеш, щоб я відпочила?
Марія Сергіївна поглянула на доньку — на її свіжий манікюр, на дорогі сонцезахисні окуляри, що виглядали з кишені сумки, на обличчя, яке світилась передчуттям відпочинку, але аж ніяк не втомою. Потім вона перевела погляд на Юрія, який і далі уникав зустрічі очима, переступаючи з ноги на ногу.
— Звичайно, хочу, щоб ви відпочили, — прошепотіла вона, опустивши очі на аркуш із розкладом. — Тільки…
— Ось і чудово! Я знала, що ти нас зрозумієш! — засяяла Інна, — Будь розумничкою, сонечко, — подивилася на вона на Анечку, — слухайся бабусю! Ми швидко! Скинемо фото моря!
Інна обняла матір швидко, не затримуючись. Це обіймання було таким же легким, як і її слова.
— Таксі вже чекає! Спасибі тобі величезне, мамо! Ти найкраща! — донька схопила капелюха й потягла Юру до дверей. — Не проводжай! Не треба! Ліки не забудь! Дзвони, якщо щось, але тільки якщо терміново!
Двері грюкнули. Гуркіт валіз по сходах швидко стих. У квартирі запанувала тиша, яку порушувало тільки рівне дихання Анечки. Марія Сергіївна стояла посеред кімнати, стиснувши в руках аркуш із розкладом. На столі лежало все необхідне для дитини.
Жінка повільно підійшла до вікна. Внизу, біля під’їзду, стояло таксі. Інна весело махала рукою, вантажачи валізи, Юрій щось казав водію. Вони виглядали такими молодими, повними очікування щастя. Але — чужими.
Погляд Марії Сергіївни впав на онучку. «Бідне дитя, її теж просто привезли й залишили», — подумала вона. Потім її погляд спинився на телефоні. Вона підійшла, взяла трубку й набрала знайомий номер.
— Галино Петрівно? Це Марія Сергіївна. Вибач, що так пізно. У мене велике прохання…
Говорила вона тихо, чітко, пояснюючи ситуацію. Сусідка спершу дивувалась, потім обурювалась, а зрештою — погодилась, сповнена співчуття.
— Звісно, Маріє Сергіївно! Зараз зайду! Не переймайся! Правильно зробила! Зовсім донька межу перейшла!
Марія Сергіївна поклала трубку. Підійшла до комода, висунула шухляду. Дістала свою стару, але міцну сумку. Спокійно склала туди найнеобхідніше: ліки, паспорт, теплу кофту, зубну щітку. Вона діяла спокійно, методично, ніби готувалась до цього моменту роками. Вона накрила Анечку легкою пелюшкою, поправила іграшку поряд. Малеча солодко посапувала.
На кухні Марія Сергіївна залишила записку, притиснувши її дитячою пляшечкою:
«Інно, Юрію, я не можу. Пробачте. Я поїхала до бабусі Олени в село відпочити. Телефону брати не буду. Не шукайте. Мама».
У двері обережно постукали. Марія Сергіївна відчинила. На порозі стояла запихана Галина Петрівна, обличчя якої виражало безмежне співчуття та готовність поставити дітей сусідки на місце.
— То що, може, подзвоню їм, поки ще не поїхали? Навіщо ти взагалі їх випустила з дому? — запитала сусідка, зазираючи в кімнату, де спала Анечка.
— Я так захотіла, — тихо сказала Марія Сергіївна, піднімаючи сумку. Вона вдягла пальто, хоч надворі був квітень. — Дякую тобі, Галю.
— Та ну що ти! Іди вже, відпочинь нарешті! Я тут усе владнаю, — Галина Петрівна міцно обійняла її.
Марія Сергіївна вийшла на сходи. За її спиною тихо зачинилися двері до квартири, де лишився розписаний по годинах графік, дитяче харчування та онучка, про яку кілька годин подбає добра сусідка. Вона повільно спустилася сходами й вийшла надвір. Десь далеко вже мчало таксі, що везло її доньку й зятя до аеропорту.
Принаймні, так думала Марія Сергіївна. Вона впіймала погляд водія таксі, що стояв неподалік.
— На вокзал? — запитав чоловік.
— На вокзал, — відповіла Марія Сергіївна й сіла на заднє сидіння.
Та все вийшло не так, як гадала вона. Коли Галина Петрівна подзвонила Інні й повідомила, що Марія Сергіївна поїхала, і їм треба повертатися, донька відмовилася.
— Ні, ні, ми не можемо! Оце мати — зрадниця! Взяла й залишила онучку. Галино Петрівно, може, ви приглянете за нашою Анечкою? Ми повернемося — заплатимо. Нам же тільки тиждень треба… Якщо ми зараз повернемося — квитки згорять, гроші пропадуть…
— Інно, ну як же так? Про що ти думала, коли без попередження привезла матері дитину? — обурювалась сусідка.
Проте пропозиція підзаробити таки зацікавила Галину Петрівну, й вона погодилася. Марія Сергіївна не поспішала повертатися. Від своєї сестри, бабусі Олени, як її називали в родині, вона зателефонувала до Галини Петрівни й дізналася, що донька не повернулася, і діти запропонували їй гроші.
Тиждень сусідка доглядала за Анечкою, поки з Єгипту не повернулися Інна й Юрій.
— Дякую, що виручили, — сказала молода мати й простягнула десять тисяч гривень. — Мало?
— Та досить. Мені ж у радість було. Вона ж спокійна у вас, — усміхнулася Галина Петрівна, беручи гроші.
— Шкода, що мама так не думала, — буркнула Інна, беручи доньку на руки. — Підвела нас…
— Та не ображайся ти на неї, — заступилася за сусідку Галина Петрівна. — Маші відпочинок потрібен, їй же сімдесят два роки. Вона ж втомилася.
— Розберемось! — кинула Інна, сунувши валізу Юрію. — Дякую, що допомогли.
За кілька хвилин родина зникла за рогом. Галина Петрівна ще раз оглянула квартиру й замкнула її до повернення хазяйки. Марія Сергіївна приїхала з села за кілька днів — засмагла, відпочила.
Від сусідки вона дізналася про все, що сталося, у тому числі й про те, що Галина Петрівна весь тиждень доглядала за Анечкою.
— Напевно, Інна на мене дуже образилася… — зі зітханням сказала Марія Сергіївна.
І вона не помилилася. Донька справді сердилася на неї. Інна вважала, що мати її зрадила.
