— Мамо, ми залишили гроші на тумбочці, нам справді пора — кинув Микола, навіть не знявши куртки в хаті, де я чекала його місяцями. У цей момент я зрозуміла: мій рідний син приїжджає сюди не до матері, а щоб викупити свою совість у Бога на Водохреща.
Свята на порозі завжди приносять із собою якесь особливе передчуття, але для Олени Степанівни цей час став періодом тихого споглядання за снігом, що повільно вкривав підвіконня. Наближалося Водохреща — день, коли вода стає цілющою, а думки мають бути чистими. У селі всі готувалися до свята, вичищали подвір’я та готували пісну вечерю, проте в її хаті панувала незвична тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні.
Олена Степанівна сиділа біля вікна, перебираючи в руках край хустки. Вона згадувала, як колись у цей день хата була сповнена сміху, як діти бігали навколо столу, а чоловік приносив свіжу воду з освяченої ополонки. Тепер же реальність виглядала інакше. Її син Микола та невістка Настя жили в місті, за кілька годин їзди від рідного порогу, але ці кілометри щороку ставали все довшими й важчими для подолання.
Протягом усього року телефон мовчав тижнями. Олена Степанівна знала всі виправдання напам’ять: робота, звіти, ремонт у квартирі, діти на гуртках. Вона не ображалася, принаймні намагалася переконати себе в цьому. Але коли наставало велике свято, серце мимоволі стискалося від очікування. Вона знала, що саме сьогодні вони з’являться — раптово, галасливо, наче виконуючи складну повинність.
Ближче до обіду біля хвіртки загальмував автомобіль. Олена Степанівна побачила, як Микола швидко вийшов із машини, поправляючи шарф, а за ним з’явилася Настя, яка одразу почала щось шукати в сумці. Вони не йшли до хати з легкістю, вони наближалися до дверей із виразом обличчя людей, які запізнюються на дуже важливу, але нудну зустріч.
Двері відчинилися, і в тепле приміщення увірвався холодний вітер разом із ароматом дорогих парфумів та штучної ввічливості.
— Мамо, ми буквально на годину, — сказав Микола замість привітання, знімаючи куртку.
— Христос Хрещається, Олено Степанівно, зі святом вас, — додала Настя, ставлячи на стіл пакет із супермаркету. — Ми привезли готових салатів та десертів, щоб ви не стояли біля плити.
Олена Степанівна повільно підвелася з крісла, намагаючись усміхнутися.
— В річці Йордані! Дякую, мої рідні. Я якраз кутю зварила, свіжу, як ви любите.
— Ой, мамо, ви ж знаєте, Микола зараз на дієті, а мені цукор не можна, — відмахнулася невістка. — Давайте просто посидимо трохи.
Вони сіли за стіл. Розмова не клеїлася. Микола постійно переглядав повідомлення в телефоні, а Настя поглядала на годинник. Старенька мати дивилася на сина і бачила в його очах втому, але не ту втому, що від праці на землі, а ту, що виникає від внутрішнього неспокою.
— Як ваше здоров’я? — запитав Микола, не піднімаючи очей від екрана.
— Потихеньку, синку. Сусід ось допоміг дрова занести, води наносив. Каже, що треба до церкви сходити сьогодні.
— Сусід? — Настя раптом оживилася. — А що він так часто у вас буває? Може, йому щось від вас треба? Зараз такі люди пішли, знаєте.
— Та ні, Настю, він просто добра людина. У нього теж діти далеко, от ми одне одному і допомагаємо. Він мені паркан підправив влітку, а я йому пирогів напекла.
— Ну, дивіться самі, — буркнув Микола. — Ми вам грошей залишимо, найміть когось краще, щоб сторонні по хаті не ходили.
Гроші були найпростішим способом відкупитися від присутності, від потреби тримати матір за руку чи просто вислухати її довгу розповідь про те, як цвіли яблуні. Олена Степанівна відчувала, що її життя для них стало чимось на кшталт старого експоната в музеї — поважно, але нецікаво.
— Мені не гроші ваші потрібні, сину. Мені б почути, як у вас справи не раз на місяць по п’ять хвилин.
— Мамо, ви починаєте знову, — зітхнув Микола. — Ми працюємо з ранку до ночі. Ви думаєте, у місті легке життя? Нам треба за все платити, дітей підіймати. Ми робимо все, щоб у нас було майбутнє.
— А минуле? — тихо запитала жінка. — Хіба в минулому не залишилося нічого цінного?
Настя демонстративно почала складати порожні пластикові контейнери.
— Миколо, нам справді час. Ти ж пам’ятаєш, що о п’ятій зустріч із друзями, ми обіцяли бути.
— Так, звісно, — Микола встав і потягнувся за гаманцем. — Ось, мамо, візьміть. Купіть собі щось смачне до свята.
Він поклав купюри на край столу, на ту саму вишиту скатертину, яку Олена Степанівна готувала спеціально до їхнього приїзду. Ці папірці виглядали там чужорідно, наче брудні плями на чистому снігу.
— Я не візьму, — сказала вона твердо.
— Мамо, не починайте сцени, — роздратовано кинув син. — Ми приїхали, привітали, чого ще ви хочете? Ми ж не забули, ми тут. На Водохреща рідні мають бути разом, от ми і є.
— Ви тут тілом, Миколо, а серце ваше десь далеко в справах. Ви приїжджаєте сюди, як до суду, щоб отримати прощення за те, що не дзвоните. Але справжня близькість не вимірюється кількістю кілометрів чи сумою в конверті.
Микола застиг у дверях. Його обличчя на мить змінилося, промайнуло щось схоже на жаль, але Настя вже відчиняла двері, і зимовий протяг миттєво змив це хвилювання.
— Ми подзвонимо наступного тижня, — кинула невістка через плече.
Двері зачинилися. Машина знову загуркотіла, і незабаром тиша повернулася до хати. Олена Степанівна залишилася стояти посеред кімнати. Гроші так і лежали на скатертині. Вона підійшла до вікна і побачила, як сусід через дорогу чистить сніг. Побачивши її у вікні, він приязно помахав рукою і жестами показав, що занесе свіжої води пізніше.
Вона сіла на стілець і відчула неймовірну порожнечу. Ці візити на свята ставали все важчими. Кожен такий приїзд залишав по собі більше холоду, ніж мороз надворі. Діти приїжджали не для того, щоб побути з нею, а щоб заспокоїти власну совість, щоб поставити галочку в списку обов’язкових справ. Вони втікали від неї, від її старості, від спогадів, які вимагали зусиль та емоцій.
Олена Степанівна подивилася на кутю, яку так ніхто і не спробував. Вона зрозуміла, що цей сусід, який просто так заходить запитати про тиск, став їй ближчим за тих, кого вона носила під серцем. Бо він дарував час, а діти дарували лише відкупи.
Вона взяла гроші зі столу і поклала їх у шухляду, до інших таких же неторканих папірців. Їй не потрібні були покупки. Їй хотілося, щоб син хоча б раз запитав, про що вона думає, коли залишається одна довгими зимовими вечорами. Але він не питав. Він боявся відповіді.
Свято Водохреща тривало, вода в колодязі чекала свого освячення, а стара жінка продовжувала дивитися на дорогу, яка знову стала порожньою. Вона знала, що наступний такий візит буде аж на Великдень, і сцена повториться: швидкі слова, годинник, телефон і гроші на столі.
Чи можна вважати сім’єю людей, які згадують про твій дім лише за календарем? Чи має ціну та увага, яка виникає лише з почуття провини, а не з любові?
Друзі, ця історія про багатьох із нас, про те, як ми в гонитві за успіхом губимо найголовніше — тепло рідних рук. Чи часто ви відвідуєте своїх батьків не на свята, а просто так? Напишіть свою думку в коментарях, розкажіть про свій досвід, це справді важливо для нас усіх. Не забудьте поставити вподобайку, щоб більше людей замислилися над тим, що насправді має значення в цьому житті. Ви для мене дуже дорогі, і ваша підтримка допомагає створювати такі розповіді. Що б ви змінили в стосунках Миколи та його матері? Очікую на ваші думки нижче.
