— Мамо, ми вже все вирішили: твою квартиру здамо, а ти переїдеш у спеціальний заклад, де за тобою буде догляд — заявив Василь, навіть не дивлячись мені в очі.
Катерина Олександрівна щоранку підходила до старого дубового комода і перекладала з місця на місце вицвілі світлини. Це був її ранковий ритуал, єдиний спосіб відчути, що вона все ще частина великої родини. На знімках були її діти — Василь, усміхнений і замурзаний після футболу, та дві доньки в пишних бантах. Тепер ці діти стали дорослими людьми зі своїми справами, у яких не знаходилося місця для старої матері.
Вона прожила важке життя. Коли діти були ще зовсім малими, чоловік вирішив, що родинний побут — це занадто велика ноша для його вільної душі. Він пішов тихо, залишивши Катерину з трьома вихованцями та порожнім гаманцем. Тоді їй здавалося, що світ рухнув. Але плакати не було часу. Катерина бралася за будь-яку роботу: вдень була обліковцем на складі, ввечері мила підлогу в аптеці, а ночами шила на замовлення.
— Мамо, а чому ти ніколи не спиш? — запитував малий Василь, зазираючи на кухню, де Катерина при світлі настільної лампи латала чужі пальта.
— Бо в мене багато справ, синку. Тобі ж потрібні нові чоботи на осінь, — відповідала вона, намагаючись посміхнутися втомленими очима.
— Я можу і в старих ходити, — тихо казав хлопчик.
— Ні, мої діти мають мати все найкраще. Іди спати.
Вона дійсно хотіла для них найкращого. Всі троє отримали вищу освіту. Катерина працювала на виснаження, щоб оплатити навчання, щоб купити кожному по невеликій квартирі, щоб вони не знали тих злиднів, які вона переборола сама. Вона не купувала собі нового одягу роками, не їздила на відпочинок, навіть на власному здоров’ї заощаджувала. Кожна копійка йшла дітям.
Минали роки. Діти виросли, роз’їхалися. Спочатку вони часто телефонували, приїжджали на свята з великими букетами. Але поступово візити ставали дедалі рідшими. Тепер Катерина Олександрівна могла тижнями не чути їхніх голосів.
Одного холодного осіннього вечора Катерині стало зовсім кепсько. Серце ніби стиснуло в лещата, дихати стало важко. Вона ледве дотягнулася до телефону.
— Василю, синку, мені дуже погано. Приїдь, будь ласка, — прошепотіла вона в слухавку.
— Мамо, ну що знову? У мене завтра важлива зустріч, я не можу все кинути. Виклич лікаря, вони допоможуть краще за мене. Я зателефоную пізніше.
На тому кінці почулися гудки. Катерина відчула такий холод, якого не було навіть у найлютіші зими її молодості. Вона сама викликала допомогу. Тиждень вона провела в лікарняній палаті, дивлячись у білу стелю. Діти з’явилися лише тоді, коли лікар повідомив їм, що стан матері серйозний і потрібно вирішувати питання з подальшим доглядом.
Коли Василь зайшов до палати, він не виглядав стурбованим. Він дивився на годинник.
— Мамо, ми порадилися. Тобі вже важко самій у тій великій квартирі. Може, ми знайдемо тобі гарний заклад, де за тобою будуть доглядати фахівці? — сказав він, уникаючи її погляду.
— Ви хочете віддати мене до притулку? — тихим голосом запитала Катерина.
— Це не притулок, це сучасний пансіонат. Там медична допомога, спілкування. А твою квартиру ми могли б здавати, щоб оплачувати цей сервіс.
— Я стільки років працювала на цю квартиру для вас. Я хотіла, щоб у вас був дім. Тепер ви хочете забрати мій останній прихисток?
— Не будь такою егоїсткою, мамо. Нам теж зараз важко. У мене кредит, у сестер діти ростуть, — відрізав Василь.
Катерина Олександрівна нічого не відповіла. Вона повернулася до стіни. Їй згадалося, як вона віддавала останній шматок хліба Василю, коли він хворів у дитинстві. Як вона носила одну й ту саму хустку десять років, щоб купити донькам сукні на випускний.
Після повернення додому діти стали частіше заходити. Але ці візити були схожі на ревізію. Вони оглядали меблі, перевіряли документи в папках. Катерина бачила це і розуміла — вони не за її здоров’я хвилюються. Вони чекають, коли вона не зможе заперечувати проти їхніх планів на її майно.
Одного разу вона почула розмову доньок на кухні.
— Якщо вона все ж не захоче переїжджати, доведеться оформлювати опікунство. Вона вже не зовсім адекватно сприймає реальність, — сказала молодша.
— Так, тягнути не можна. Квартира в центрі, це великі гроші. Василь каже, що йому треба розширюватися, — погодилася старша.
Катерина стояла за дверима і відчувала, як усередині щось обривається. Вона раптом зрозуміла, що виховала успішних, ділових, але зовсім чужих людей. Вона дала їм старт, але забула навчити їх любити. Або, можливо, вона сама винна, що робила все замість них, не вимагаючи нічого натомість.
Наступного дня вона запросила до себе сусідку, пані Ганну, з якою вони прожили пліч-о-пліч тридцять років.
— Ганнусю, мені потрібна твоя допомога, — сказала Катерина, виставляючи на стіл чай.
— Що сталося, Катрусю? Твої знову тиснуть?
— Я вирішила написати заповіт. Тільки не такий, як вони очікують.
— Ти впевнена? Це ж діти.
— Діти — це ті, хто тримає за руку, коли тобі страшно. А мої прийшли ділити стіни, поки я ще в них живу.
Катерина Олександрівна вирішила діяти рішуче. Вона звернулася до юриста і оформила документи. Більшу частину своїх заощаджень, які вона роками збирала на чорний день для дітей, вона перевела на рахунок дитячого будинку. Квартиру ж вона вирішила залишити благодійному фонду з умовою, що зможе дожити в ній свій вік під наглядом соціального працівника, якого вони нададуть.
Коли Василь дізнався про це, він прибіг розлючений.
— Мамо, ти що накоїла? Ти хоч розумієш, що це наші гроші? Ми розраховували на них! — кричав він у коридорі.
— Це мої гроші, Василю. Я їх заробила важкою працею, поки ви спали. Я віддала вам молодість, здоров’я і серце. Цього достатньо.
— Ти про це пошкодуєш! Хто тобі води подасть? — кинув він напослідок і грюкнув дверима.
Тепер Катерина Олександрівна часто сидить на балконі. До неї заходить соціальна працівниця Марія — молода дівчина, яка щиро цікавиться її життям і розповідає про свої новини. Діти більше не дзвонять. Вони ображені на матір, яка не захотела стати для них черговим ресурсом.
Катерина дивиться на вечірнє місто і відчуває дивний спокій. Вона зробила те, що вважала за потрібне. Їй не стало легше від того, що діти відвернулися, але принаймні вона більше не почувається товаром у власній оселі. Вона знає, що її історія — не поодинока. Багато батьків роблять ту саму помилку, розчиняючись у дітях без залишку.
На столі лежить недописаний лист до дітей. У ньому немає звинувачень, лише одна фраза: Я хотіла бути для вас матір’ю, а не інвестицією.
Ця історія змушує задуматися про багато речей. Чи завжди ми цінуємо тих, хто віддав за нас усе? Чи не стаємо ми занадто прагматичними, забуваючи про просте людське тепло?
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Катерина, позбавивши дітей спадщини після такого ставлення? Чи, можливо, материнська любов має прощати все, навіть таку байдужість?
Напишіть свою думку в коментарях, для нас це надзвичайно важливо. Кожна ваша історія і кожне слово допомагають нам зрозуміти складність людських стосунків. Будемо дуже вдячні за вашу вподобайку під цим дописом — це найкраща підтримка для нас!
