– Мамо, ми тебе покладемо тут, у вітальні. Щось придумаємо, – Мар’яна з радістю показала на нерозкладний диван, а я зрозуміла, що моє місце в цьому новому житті доньки – тимчасове, і за свою старість мені доведеться боротися самотужки
Я ж в селі одна залишилася, ще й хата сиплеться просто на очах, тому я щиро плекала надію, що донька Мар’яна мене до себе в місто забере.
Я ж їй постійно натякала, що вже сил немає, хочу від господарства відмовитися і навесні городину садити вже точно не буду, навіть приглядала кому б ту землю віддати. Та мені здавалося, що мої натяки розбивалися об якусь невидиму стіну її постійної зайнятості та нерозуміння.
Та нічого вже не поробиш, не вийшло. Отже, доведеться і цього року картоплю, моркву і бурячок садити, бо на мою невелику пенсію я не зможу прожити, ще й ліки дорогі. Зима довга, а запаси ж якось треба робити. Кожен рік починається з цього самого рішення, яке я приймаю зі змішаними почуттями — втомою від майбутньої роботи та твердим усвідомленням необхідності.
Усе своє життя я прожила тут, у цьому селі. Мого чоловіка, Олексія, вже немає на світі. Після весілля, яке було багато років тому, я переїхала до чоловіка в його батьківську хату. Так я стала невісткою в його родині.
У батьківській оселі моїй, де я народилася і виросла, залишилася жити моя рідна сестра, Оксана. Вона вийшла заміж за місцевого хлопця і вони вирішили залишитися тут, хоча можливостей у місті було більше. Вже більше шести років, як і мого чоловіка, і чоловіка Оксани, Андрія, не стало. Це були важкі часи для нас обох, ми підтримували одна одну, як могли.
У нас із Олексієм лише одна донька, Мар’яна. У моєї сестри Оксани троє дітей, але найближче до неї теж донька, Світлана. Сини ж роз’їхалися по Україні, хто куди зміг влаштуватися, шукаючи кращої долі та більших заробітків.
І якщо батьківську хату Оксана ще тримала, бо постійно робила там якісь невеликі ремонти, а на них їй діти фінансово допомагали, то моя, немов забута і покинута, почала просто на очах сипатися, потребуючи капітального втручання. Особливо дах і стіни, які вже були в тріщинах.
Моя Мар’яна не дуже поспішала допомагати мені з ремонтами чи переїздом. Зять, Віталій, здавалося, був абсолютно байдужий до того, де саме мені жити і чим я займаюся. Його більше цікавили власні справи та робота.
Мар’яна відразу після закінчення школи поїхала до обласного центру. Так там і залишилася, знайшовши роботу, а згодом вийшла заміж за Віталія. Вона казала, що не бачить свого майбутнього в селі, а хоче великих можливостей, які дає місто.
Спершу донька із зятем жили в гуртожитку, як і більшість молодих сімей. Згодом почали винаймати собі квартиру, намагаючись покращити свої умови.
Народилися в них дітки, двоє чудових онуків, і я почала обережно натякати їм, щоб вони вже серйозно думали про придбання власного житла. А там, дай Бог, може, і мене до себе зможуть забрати, щоб допомагати з онуками та по господарству. Але якось донька завжди уникала цієї теми, віджартовуючись або переводячи розмову на щось інше.
А минулого року сталося несподіване: мою сестру Оксану дочка Світлана забрала до себе в місто. Там їй допомагали з ремонтом і вона була під наглядом. Тепер я хоч мала якусь рідну душу, з якою могла поговорити та випити чаю, а тепер я залишилася зовсім одна. Це було важко прийняти.
А перед минулим Новим роком і Мар’яна мене “ощасливила”, як я тоді подумала. Насправді, все виявилося зовсім не так, як я собі уявляла.
Вона подзвонила мені з міста, десь у листопаді. Голос її був надзвичайно радісним і піднесеним.
– Мамо, готуйся! Ми з Віталієм маємо для тебе великий сюрприз!
Моє серце забилося швидше. “Невже наважилися? Невже забирають?” — промайнуло в голові. Цим “сюрпризом” виявилася їхня нова квартира, яку вони взяли в іпотеку. Квартира була простора, у новобудові. Вони раділи, як діти. Та річ у тім, що для мене там, виявляється, місця немає, бо у вітальні в них стоїть дуже гарний, але нерозкладний диван, на якому можна сидіти, але не спати.
Я тихо запитала:
– А де ж я буду ночувати, коли приїду в гості, доню?
Мар’яна махнула рукою, як на щось несуттєве:
– Ти коли будеш приїжджати, ми тебе тут будемо класти. Щось та й придумаємо. Може, купимо розкладачку чи надувний матрац. Правда ж, гарно?
Вона дивилася на мене сяючими очима, чекаючи на похвалу. Я відчула, як моє натхнення поволі згасає, а на його місце приходить гірка образа.
– Гарно, діти, дуже гарно! — відповіла я, намагаючись усміхнутися, щоб не зіпсувати їм настрою.
Того дня я їхала назад у своє село, до хати, яка потребувала ремонту, сама не своя. Мені було самотньо. Знову доведеться садити городину і якось самій ліпити ту хату, бо інакше вона завалиться. Нічого не вдієш, не потрібна я на схилі літ своїй доньці… Я це зрозуміла.
Отак я жила ще майже рік, садила, порала, клеїла тріщини, лагодила. Та все одно, сили вже не ті, і хата сипалася швидше, ніж я її лагодила. Мені було сумно. Якось улітку, під час чергового приїзду онуків, ми сиділи на веранді. Найменший онук, Данилко, раптом запитав:
– Бабусю, а чого ти не переїдеш до нас? У нас у місті так весело! І великий парк поруч!
Я усміхнулася йому і спробувала пояснити, як могла.
– Ох, Данилко, у нас там місця нема.
Мар’яна, яка сиділа поруч, знову відмахнулася:
– Та що ти, мамо, знову починаєш? Скільки можна? У мене діти, робота, іпотека! Нам же скрутно!
Я кивнула, вирішивши більше не продовжувати цю болючу тему. Вона завжди знаходила виправдання. Іпотека, ціни на все, “нам скрутно”, — це були її постійні слова.
Я вирішила, що більше не буду чекати милості від неї. Одного осіннього дня я зібрала всі свої заощадження, частину з них позичила у сестри Оксани, і поїхала до райцентру. Там я знайшла ріелтора, якому довірилася.
– Я хочу продати свою хату і купити невелику квартиру, — рішуче сказала я. — Але щоб не в місті, а в невеликому містечку, де є все необхідне, і щоб була поруч зупинка.
Ріелтор здивовано глянув на мене, а потім посміхнувся:
– Бабусю, ви впевнені? Квартири дорогі, а старі хати в селі не так уже й цінуються.
– Впевнена! — твердо відповіла я.
Процес був довгий і виснажливий. Хату, звичайно, продала недорого, але вистачило на маленьку, але охайну однокімнатну квартиру на околиці міста. Там був маленький балкон і велике вікно, звідки видно було дерева. Це було моє. Власне. І я почала ремонтувати її сама, потроху, на свою скромну пенсію.
Коли Мар’яна дізналася про це, вона була розлючена.
– Мамо, як ти могла?! Навіщо?! Ти ж мені нічого не сказала! А що, якби ми змогли тебе забрати?!
Я спокійно відповіла:
– Ти ж сама казала, що вам скрутно. А мені ж теж жити треба, доню. Тепер я маю свій куточок.
Минулої весни я вже не садила городину. Я купила собі насіння квітів і посадила їх на балконі. Вони тішили моє око. І коли Мар’яна приїхала до мене в гості, вона, здавалося, нарешті зрозуміла.
– Мамо, тут так затишно! І в тебе є своє місце.
– Так, доню. Своє, — відповіла я, усміхаючись.
Вона ніколи більше не натякала, що мені варто “потерпіти”, чи “приїжджати в гості на нерозкладному дивані”. Тепер вона приїжджає до мене, і ми п’ємо чай, розмовляємо, а я допомагаю їй з онуками, коли вона просить.
Моє життя змінилося. Я не стала тягарем, а знайшла свій власний тихий прихисток.
А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи правильно я зробила, що не стала чекати “сюрпризів” від доньки, а вирішила взяти відповідальність за своє життя у свої руки, незважаючи на вік і обставини?
