Мене звати Олена, мені 30 років, і я розлучена вже два роки. Мій син Артем, якому дев’ять, — це моє сонце, мій сенс, але останнім часом я відчуваю, що втрачаю його.
Не через байдужість, а тому, що він сам обирає інший дім — дім батьків мого колишнього чоловіка. Там, у селі, де пахне свіжоскошеною травою і де бабуся з дідусем завжди знаходять час для нього, Артем почувається щасливим.
А я? Я розриваюся між роботою, власними мріями і почуттям провини, яке, здається, ніколи не відпускає.
Той день почався, як завжди: будильник о шостій, швидка кава, ноутбук на кухонному столі. Я працюю маркетологинею в невеликій компанії, і хоча зарплата непогана — 25 000 гривень на місяць, — роботи завжди вистачає.
Артем ще спав, коли я тихенько зібралася й поцілувала його в чоло перед виходом. Він приїхав від бабусі з дідусем лише вчора, і я так раділа, що він удома. Але ввечері, коли ми сіли вечеряти, він раптом сказав:
— Мамо, можна я буду жити з бабусею і дідусем? Назавжди?
Я завмерла, виделка зависла в повітрі. Його очі, такі схожі на мої, дивилися серйозно, але з якоюсь дитячою надією.
— Артемчику, чому ти так хочеш? — я намагалася говорити спокійно, хоча в голові гуділо. — Тобі зі мною погано?
— Ні, мамо, ти класна, — він почервонів і опустив погляд у тарілку. — Але там весело. Бабуся завжди пече пиріжки, дідусь мене на риболовлю бере. А ти весь час на роботі.
Його слова були прикрими. Я відклала виделку й спробувала посміхнутися.
— Я ж працюю, щоб у нас усе було, синку. Щоб у тебе були іграшки, одяг, усе, що тобі треба.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але я сумую за ними.
Того вечора я довго не могла заснути. Лежала, дивлячись у стелю, і думала: невже я справді так мало даю йому? Чи справді бабуся з дідусем можуть замінити мене?
Наступного дня я вирішила поговорити з сестрою Марією. Вона старша за мене на п’ять років, і її думка завжди була для мене важливою, хоча іноді й різкою.
Ми зустрілися в кав’ярні біля її офісу. Я замовила латте, вона — еспресо, і я одразу виклала все, що мене гризло.
— Маріє, Артем хоче жити з бабусею й дідусем. Каже, що там йому краще. Я не знаю, що робити. Може, це й справді для нього добре?
Вона подивилася на мене так, наче я щойно запропонувала відправити сина на Місяць.
— Ти серйозно, Олено? Ти хочеш його відпустити? — її голос був різким, як завжди, коли вона вважала, що я роблю щось не так. — Ти ж мати! Як ти можеш навіть думати про таке? Він виросте і не захоче тебе знати.
— Я не хочу його відпускати, — я відчула, як у горлі знову з’являється той клятий ком. — Але він сам просить. І я бачу, що там йому добре. Бабуся з дідусем його обожнюють, у них є час, якого в мене немає.
— Час? — Марія фиркнула. — Ти просто хочеш собі життя спростити, щоб бігати на побачення чи ще кудись. Подумай про Артема. Йому потрібна мама, а не тільки бабуся з пиріжками.
Я закусила губу, щоб не сказати щось різке. Марія завжди вважала, що знає, як правильно. Але вона не розуміла, як це — бути матір’ю-одиначкою, тягнути все на собі, коли твій колишній чоловік з’являється раз на рік із подарунком за 500 гривень і вважає, що цього досить.
— А чому ніхто не питає, де Ігор? — сказала я, намагаючись стримати роздратування. — Він же батько, але його ніхто не звинувачує.
— Бо від нього ніхто й не чекає нічого, — відрізала Марія. — А ти — мама. Від тебе чекають усе.
Я відвернулася до вікна, щоб вона не побачила, як у мене тремтять губи.
Два роки тому, коли ми з Ігорем розлучилися, я думала, що все буде простіше. Ми одружилися молодими, мені було лише 20, йому 22.
Артем народився через рік, і тоді здавалося, що ми щаслива сім’я. Але Ігор завжди мріяв про «велике життя» — він хотів подорожувати, заробляти мільйони, бути вільним. А я хотіла просто дому, де ми всі разом. Наші мрії розійшлися, і одного дня він сказав:
— Олено, я не можу так. Мені тісно. Я хочу іншого.
Я не просила його залишитися. Може, це була моя помилка. Після розлучення він поїхав працювати за кордон, обіцяючи надсилати гроші.
Але його «допомога» — це 2 000 гривень на рік, і то не завжди. Я взяла себе в руки, знайшла роботу, влаштувала Артема в хорошу школу. Але з кожним роком я все більше відчувала, що не встигаю бути для нього мамою, якою він заслуговує.
Батьки Ігоря, Світлана Миколаївна та Петро Іванович, стали для Артема другим домом. Вони живуть у селі за 50 кілометрів від міста, у великому будинку з садом і городом.
Артем обожнює проводити там час. Улітку він із дідусем будує шпаківні, а з бабусею пече печиво. Я бачу, як він там розквітає, і це водночас радує й бентежить мене.
Через тиждень після розмови з Марією я поїхала до села, щоб поговорити з батьками Ігоря. Артем був у дворі, ганяв м’яча з сусідським хлопчиком. Світлана Миколаївна запросила мене на кухню, де пахло свіжим хлібом.
— Олено, сідай, я чайник поставлю, — вона всміхнулася, але я бачила, що вона нервує. — Як ти? Як робота?
— Усе добре, — я зітхнула. — Але я приїхала поговорити про Артема. Він сказав, що хоче жити з вами.
Вона замовкла, переставши наливати чай. Потім сіла навпроти мене й тихо сказала:
— Ми з Петром його дуже любимо. Він нам, як рідний син. І якщо він хоче бути з нами, ми тільки раді. Але, Олено, це твоя дитина. Ти як вирішиш, так і буде.
Я відчула полегшення від її слів, але водночас і страх. Чи не роблю я помилку? Чи не втрачу я сина назавжди?
— Я хочу, щоб він був щасливий, — сказала я, дивлячись у чашку. — Але всі навколо кажуть, що я погана мати, якщо дозволю йому жити з вами.
— Олено, — Світлана Миколаївна поклала руку на мою. — Ти хороша мама. Ти працюєш, стараєшся. Але Артем ще маленький, йому потрібна увага. У нас із Петром є час, а в тебе — ні. Це не твоя провина.
Її слова були, як ковток свіжого повітря. Вперше хтось не засуджував мене.
Того ж дня я покликала Артема прогулятися до річки. Ми сіли на траву, і я вирішила бути з ним чесною.
— Артемчику, скажи мені правду. Чому ти хочеш жити з бабусею і дідусем? Я тобі не подобаюсь?
Він похитав головою і взяв мене за руку.
— Мамо, ти найкраща. Але ти завжди зайнята. А там я можу гратися, бігати, і бабуся з дідусем завжди зі мною. Я не хочу, щоб ти сумувала.
Я обійняла його, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
— Я завжди буду твоєю мамою, синку. І я хочу, щоб ти був щасливий. Якщо ти хочеш жити з бабусею і дідусем, я подумаю про це. Але ти обіцяй, що приїжджатимеш до мене.
— Обіцяю! — він усміхнувся, і я відчула, що вперше за довгий час ми по-справжньому порозумілися.
Після довгих роздумів я вирішила дозволити Артему жити з бабусею й дідусем, але з умовою, що він проводитиме зі мною вихідні та канікули. Це було важке рішення, але я бачила, як він радіє, коли говорить про село, про риболовлю з дідусем, про бабусині казки на ніч. Я зрозуміла, що любов — це не тримати його біля себе, а дати йому те, що робить його щасливим.
Марія, дізнавшись про моє рішення, була дуже обурена:
— Як ти можеш бути такою матір’ю. Та повно мама які самі дітей на ноги підіймають і нічого. Не роби цього, бо пошкодуєш.
Та розмова мені і досі в голові. Що ж робити? Відпустити сина, чи стояти на своєму і відпускати до бабусі і дідуся на канікули і вихідні?
Як бути?
Головна кратинка ілюстративна.
