– Мамо, ви серйозно? Кожен з нас має викласти по 5000 доларів на весілля Тараса? – я ледь стримувала здивування, дивлячись на свекруху Ганну, яка сиділа за старим дерев’яним столом із чашкою чаю.
– А що тут такого, Катерино? Ви ж старші, повинні допомогти молодшому братові, – відповіла вона, її очі горіли впевненістю. – Наталя з Іриною вже думають, як зібрати, а Андрій він же брат, мусить підтримати!
– Мамо, це величезна сума! Ми з Андрієм щойно виплатили кредит за ремонт квартири. Звідки нам узяти 5000? Тарас же дорослий, хай сам заробляє! – мій голос тремтів від напруги.
– Тарас ще молодий, йому складно, – Ганна нахилила голову. – До того ж Оксана вагітна, треба все зробити по-людськи: ресторан, сукня, музика. Якщо не допоможете, що мені – кредит брати? У моєму віці?
– Це несправедливо, – втрутився Андрій, його тон був різким. – Ми всі самі заробляли на своє життя. Чому тепер маємо платити за нього?
– Бо ви сім’я! – Ганна різко підвелася, її обличчя почервоніло. – Невже вам шкода для брата?
Я стояла посеред кухні свекрухи й не могла повірити, що сімейна розмова зайшла так далеко. Ця суперечка стала лише початком історії.
Дозвольте мені розповісти все від початку, з усіма деталями, як ми дійшли до цього моменту.
Мій чоловік Андрій народився в багатодітній родині на Полтавщині. Виріс він у невеликому селі, де роботи як такої не було, тож виживали, як могли.
У нього дві старші сестри – Наталя та Ірина – і молодший брат Тарас. Їхнє дитинство було нелегким. Батько, Петро Іванович, роками ганявся за заробітками, щоб прогодувати сім’ю.
Він працював на будівництвах, збирав урожай у Польщі, возив вантажі. Але одного дня, на черговій роботі за кордоном, його не стало. Йому стало зле прямо на будівельному майданчику. Тарасу тоді було лише шість.
– Мамо, як ми тепер? – питала Наталя, коли Ганна повернулася з прощання, бліда й розгублена.
– Якось, доню. Треба жити далі, заради вас, – тихо відповіла вона, витираючи сльози.
Андрій, якому тоді було тринадцять, швидко зрозумів, що дитинство скінчилось. Ще школярем він почав шукати підробітки: то сусідам допомагав копати город, то возив молоко на базар.
“Мамо, ось, тримай, це на продукти,” – казав він, простягаючи жменю зароблених гривень. Ганна брала гроші з вдячністю, бо коли ти сама і в тебе така велика сім’я. то кожна гривня дорога.
Наталя та Ірина, старші сестри, теж не сиділи без діла. Вони вступили до коледжу в Полтаві – Наталя вчилася на економіста, Ірина на дизайнера.
Після пар вони працювали: мили підлоги в офісах, розносили листівки. “Дівчата, тримайтеся, я надішлю вам картоплі й огірків,” – казала Ганна, пакуючи посилки з села.
У гуртожитку сестри жили скромно, ділили одну порцію супу на двох. “Ще трохи, і ми виб’ємося в люди,” – підбадьорювала Наталя Ірину.
Андрій після школи не пішов до університету. “Навіщо мені ті дипломи? Краще заробляти,” – заявив він і влаштувався на меблеву фабрику в сусідньому місті.
Починав з того, що носив дошки, заробляв смішні гроші, але ж заробляв. Щодня вставав о п’ятій, їхав автобусом із села.
“Це тільки початок, Катю,” – казав він мені, коли ми познайомилися. Я тоді працювала в бухгалтерії тієї ж фабрики.
— Привіт, я Андрій. Ти новенька?” – усміхнувся він одного дня в їдальні.
Так усе й почалося.
Наталя вийшла заміж за інженера Олега. Вони самі накопичили на квартиру, взявши кредит. “Ми не просимо ні в кого, самі впораємося,” – сказала Наталя на сімейній вечері.
Ірина одружилася з учителем Сергієм, вони довго знімали житло, але зрештою купили будинок. Ганна допомагала як могла – доглядала онуків, коли ми приїздили в село. “Бабусю, почитай нам!” – просили наші діти, а вона сідала з книжкою, усміхаючись.
Але Тарас був зовсім інший. Поки ми всі працювали, він годинами грав у комп’ютерні ігри або гуляв із друзями. Жив із матір’ю в старій хаті, але навіть не думав допомагати.
Одного літнього дня ми приїхали в село, Андрій узявся фарбувати сарай. “Тарасе, ходи, допоможеш!” – гукнув він.
– Брате, спекотно, я ввечері, – відмахнувся Тарас, сидячи на ганку з телефоном.
– Та ти завжди “ввечері”! – роздратовано кинув Андрій.
Замість Тараса прийшов сусід, дядько Василь. “Не переймайся, я допоможу,” – сказав він, беручи пензель. Наталя з Іриною намагалися поговорити з братом:
— Тарасе, мамі важко, хоч би дрова наколов, – казала Наталя.
— Я знаю, зроблю, – бурмотів він і зникав кудись.
І ось, на День святого Валентина, Ганна зібрала нас у своїй хаті й оголосила:
– Тарас одружується! Оксана з сусіднього села чекає дитину, будуть весілля робити.
– Справді? Вітаю, брате! – Андрій усміхнувся, дивлячись на Тараса. – Це ж радість!
– Ага, дякую. Треба все організувати, – відповів той байдуже.
Я була приголомшена. Хто погодився вийти за Тараса, який нічого не робить? Але Оксана, його наречена, здавалася милою дівчиною.
— Вона добра, працює в магазині, – розповідала Ганна.
Термін був невеликий, тож вирішили поспішити з весіллям. Проблеми почалися, коли дійшло до грошей. За вечерею Ганна зітхнула:
– Ресторан свати обрали дорогий. Треба гроші для авансу. Звідки мені взяти такі кошти?
– Мамо, може, просто розписатися в РАЦСі? Часи ж непрості, – запропонувала я.
– Ні, Тарас хоче свята, як у всіх. Ви ж усі мали весілля, – заперечила Ганна.
– Ми самі заробили на наше, – нагадав Андрій. – Батьки дали 2000, решту ми зібрали.
– То що, Тарасові обійтися без свята? – Ганна насупилася.
Тут і почалася та гостра розмова. Ганна раптом сказала:
– Якщо кожен із вас дасть по 5000 доларів, вистачить на все.
Ми з сестрами переглянулися. “Ви жартуєте?” – вирвалося в Ірини. “Ні, чому? Ви ж сім’я,” – здивувалася Ганна.
– Мамо, чому ми повинні платити? Тарас може працювати, – сказала Наталя.
– Він ще не готовий. А ви вже на ногах, – відповіла Ганна.
– Якщо не допоможете, я візьму кредит! – додала вона, коли ми мовчали.
– Хто вам дасть таку суму? – запитав Андрій. – Продавати худобу будете?
– Якщо треба, продам, – твердо сказала Ганна.
Вдома ми з Андрієм довго говорили. “Катю, це несправедливо. Ми гарували, а Тарас чекає, що йому все подадуть,” – зітхав він. “Але мама образиться,” – відповіла я.
Наталя зателефонувала: “Що робити? Я не проти допомогти, але 5000 – це занадто.” “Треба поговорити з Тарасом,” – запропонувала Ірина.
Наступного разу в селі ми спробували.
— Тарасе, чому не шукаєш роботу?” – запитав Андрій.
— Шукаю, але нічого нормального, – відповів той.
— А весілля? Сам зароби, – додала Наталя.
— Мама допоможе, – усміхнувся він.
На вихідних ми приїхали в село. Діти гралися, Ганна готувала обід. “Бабусю, що на десерт?” – запитала наша дочка. “Оладки з медом,” – усміхнулася Ганна. Але за столом розмова повернулася до весілля.
– Я вирішила: беру кредит, – заявила Ганна.
– Мамо, не треба, – заперечив Андрій. – Це борги на роки.
– То дайте по 2000, і вистачить, – запропонувала вона.
– А Тарас що? – повторила Ірина, вже не приховуючи роздратування. – Мамо, Ви ж самі знаєте: він нічого не робить. Ви влізете в борги, а він навіть ложки не підніме, щоб допомогти їх віддати.
Ганна зітхнула, стискаючи в руках хустинку:
– Діти, він молодший. Йому важко. Я впевнена, він зміниться. Весілля підштовхне його стати чоловіком.
– Ви серйозно думаєте, що банкет і музика зроблять із нього господаря? – підняв голос Андрій. – Я в шістнадцять уже заробляв на сім’ю. Чому ми маємо платити за його лінощі?
Тарас, який до того мовчки жував пиріжок, лише знизав плечима:
– Ну, ви ж старші. Допоможете – а я потім віддам.
Ми всі переглянулися. У його голосі навіть не було сорому. Лише байдужість.
– Та що ти віддаси? – різко обірвала Наталя. – Ти ж роботу не тримаєшся довше тижня!
– Зате мама мене підтримає, – пробурмотів він, ховаючи очі.
У кухні стало тихо, тільки годинник цокав на стіні.
– Мамо, – я нарешті зібралася з думками. – Якщо Ви візьмете кредит, це не врятує. Тарас не віддасть, і тоді Ви залишитесь із боргами. А ми будемо дивитися й мовчати?
Ганна стиснула губи, але нічого не відповіла. З усього виходило, що хочимо ми того. чи ні. а повинні допомагати з весіллям, бо Ганна таки зайде в борги і тоді нам доведеться повертати втричі більше.
А ми сиділи розгублені, не знаючи, як знайти вихід: віддати останнє чи дозволити свекрусі влізти у борги, з яких не буде вороття.
От як нам бути?
Головна картинка ілюстративна.
