fbpx
Дозвілля
– Мамо, а як ви жили в давнину? – запитали мене діти за кілька днів до мого 37-річчя. Зараз я і сама не можу точно сказати, як я жила в цій далекій давнині без мобільного зв’язку, планшетів, комп’ютерів, посудомийки, автомобіля або олінклюзива

– Мамо, а як ви жили в давнину? – запитали мене діти за кілька днів до мого 37-річчя.

Зараз я і сама не можу точно сказати, як я жила в цій далекій давнині без мобільного зв’язку, планшетів, комп’ютерів, посудомийки, автомобіля або олінклюзива.

Я не згадаю який телефон у мене був до нинішнього, але я добре пам’ятаю дерев’яний дерев’яний будинок моєї прабабусі, куди мене привозили на зиму. Я пам’ятаю як лякалася годинника з зозулею, як голосно він цокав і як кожен день бабуся перетягувала ланцюжок з гирьками. Я пам’ятаю як добре було зігріватися на печі, нагулявшись по заметах у дворі. Я пам’ятаю які яскраві снігурі зліталися на горобину. Я пам’ятаю полотняний мішок з гарбузовим насінням, який лежав на печі, щоб вони не відволожилися. З інших ласощів я пам’ятаю мочені яблука. Антонівка. Бочка з яблуками стояла на вході в підвал. Бабуся приносила їх в емальованій мисці з відбитим краєм. Холодні, якісь солоно-кислі, і ніби трохи газовані. Найсмачніші ласощі!

Я не пам’ятаю якої фірми у мене ноутбук або телевізор або посудомийка, якими я користуюся кожен день. Але і через 33 роки я пам’ятаю запах овечої вовни. Його неможливо з чим-не-будь переплутати. Брудна шерсть була пов’язана в вузол старого покривала і зберігалася в холодних сінях. Увечері цей тюк вносили в дім, брали потроху і «скубали», перебираючи від сміття і засохлих овечих екскрементів. Мені дуже хотілося брати участь в цьому захопливому дорослому процесі. Пальці моментально ставали брудними і жирними. Але ” вискубана ” шерсть виглядала зовсім інакше, як велика хмара.

Я пам’ятаю як спритно літня бабуся натискала на педаль прядки і відчуття дива, коли дерев’яне колесо починало обертатися. Я пам’ятаю великі мотки вибіленої і випраної вовни з водою,  що стікала в велике оцинковане корито.

Я не пам’ятаю назву останнього готелю в якому я зупинялася, але я пам’ятаю жарко натоплену піч і себе в кориті біля печі, як мені мили голову яйцем, як загортали у великі жорсткі відрізи самотканної конопляної тканини.

Я не пам’ятаю жодного номера телефону, крім номерів своїх дочок, але я пам’ятаю як навесні з-під снігу з’являлася жирна чорна земля, як прилітали ластівки, як з гнізд жадібно відкриваючи дзьоби кричали пташенята, в які нещасні батьки не встигали приносити черв’ячків.

Я не знаю як жити без пральної машини, але знаю як красиво і химерно розтікається по воді білизна, яку бабуся возила на велосипеді полоскати з повноводному крижаному весняному струмку.

Я не пам’ятаю що було вчора, але пам’ятаю так багато з «давнини», що не можу зрозуміти живу я зараз або по-справжньому я жила тоді…

Марія Волкова