– Мамо, а ти знала, що тато учора зустрічався з якоюсь білявкою біля нашого улюбленого ресторану? – запитала мене дочка. – Я власними очима бачила, як вони стояли дуже близько і… ну, ти сама розумієш.
Я сиділа за великим столом у батьків Андрія й намагалася втовкти в голову, що лише хвилину тому атмосфера була цілком звичайною: неділя, вареники зі сметаною, домашній борщ, кілька родинних жартів. Та після слів Юлі все луснуло, мов мильна бульбашка. Андрій ніяково поправив комір сорочки, і я відчула, що щось недобре назрівало вже давно, просто я не хотіла того бачити.
Мене звати Ярина. Я людина, яка цінує сімейні традиції: щонеділі ми з чоловіком і дітьми відвідуємо його батьків. Свекор Микола, зазвичай, пропонує переглянути футбол чи обговорити політичні новини, а свекруха Катерина чаклує на кухні. Юля і наш молодший син Тарас люблять цю традицію через необмежені порції пиріжків із вишнею, я ж завжди вважала, що спільні вечері гуртують родину.
Цього разу все почалося, як завжди. Сиділи ми, розмовляли про буденні речі. Андрій доповідав батькові про свої нові робочі проєкти, ніхто не здогадувався, що може бути якась драма.
Поки Юля не “підірвала” спокій своїм питанням.
– З якою білявкою? – ледве вичавила я, намагаючись зберігати самовладання. – Це жарт, Юлю?
Вона знизала плечима й глянула на тата. У кімнаті запала така тиша, що мені здалося, ніби чую, як сусідська кішка шкрябає наш паркан. Андрій опустив погляд у свою тарілку й прокашлявся.
– Це просто знайома з роботи, – нарешті вимовив він, але погляд знову не підвів. – Ми зустрілися, щоб обговорити один проєкт… Нічого такого.
– Справді? – перепитала я, стискаючи виделку так, що вона мало не зігнулася. – Бо Юля каже, ви стояли “дуже близько”.
Юля насупилась, бо, мабуть, сама не думала, що викличе таку реакцію. Мій свекор, Микола, кашлянув. Свекруха Катерина мовчки поставила на середину столу миску з варениками, ніби все ще прагнула врятувати ситуацію.
– Ярина, гаразд тобі, – промовив свекор. – Може, там справді нічого не було.
– Ви серйозно? – мовила я, ледь не підводячись зі стільця. – Він має обговорювати робочі моменти… так близько, що моя донька помітила, що щось не те?
Тарас, молодший син, швиденько підняв телефон і ввімкнув камеру, щоб, як він жартома сказав, “зафіксувати історичну мить”. Але я була надто розгнівана.
– Припини, – прошипіла я до нього, і він одразу поклав телефон.
Андрій знизав плечима, відвівши очі від усіх, ніби шукав щось на стелі.
– Мамо, я просто сказала правду, – обережно додала Юля, помітивши, як у мене починають тремтіти руки.
– Правда, кажеш, – відгукнувся іронічно Андрій, але в його голосі не було звичної впевненості. – Усі ви тут перебільшуєте. Я не винен, що колежанка іноді любить поговорити щільніше.
На цих словах я гучно поставила виделку на тарілку.
– Перебільшуємо? – перепитала я знервовано. – Андрію, ти ж навіть не намагаєшся нормально пояснити. Якщо воно зовсім безневинне, чому тобі так важко глянути мені у вічі?
Свекор невдоволено хмикнув і подивився на сина, мовляв, “Чоловіче, ти у щось ув’язався, викручуйся тепер сам”. Свекруха ніяково підійшла до Юлі, наче хотіла її обняти, але зупинилася, так і не доторкнувшись.
– Досить, – раптом сказав Андрій, підвищивши голос. – Я зрозумів, що тут буду винен у всьому на світі. Що б я не сказав, ви мені не повірите.
– А чому ми маємо тобі вірити? – не втримався Тарас, підводячись від столу. – Ти щось приховуєш.
Я відчула, що з моїх очей от-от бризнуть сльози, але зібралася з останніх сил. Знаєте, буває така гнітюча мить, коли ти бачиш, що людина, якій довіряла роками, перетворилася на чужинця.
– І що тепер? – запитала я вголос, хоча зверталася більше до себе.
Андрій підвівся, відсунув стілець:
– Можемо поговорити вдома, без усіх цих… свідків.
У цю мить я зрозуміла, що моя лють може дійти до межі, про яку я й гадки не мала. Це ж наша родина. Мої діти змушені це слухати. Свекри спантеличені.
– Ти вважаєш, що справа не в твоїй можливій зраді, а в тому, що є зайві “свідки”? – зірвався мій голос. – Ти щойно зруйнував довіру, Андрію.
– Та чого ви всі причепилися! – спалахнув він. – Колега, блін, і все.
– Гаразд, – буркнув Тарас, – давай тоді її номер телефону, я особисто подзвоню і все з’ясую. Якщо дійсно нічого не було, то вона підтвердить.
– Тарасе, не варто, – прошепотіла я, але син не слухав. Він буквально світився від образи за мене й за нашу родину.
Андрій розгубився, підняв руки, ніби здавався:
– Добре, вистачить. Мені це все вже набридло. Не збираюся я тут ні з ким нічого узгоджувати.
– Дуже зручно, – криво посміхнулася я. – Щоб уникнути правди, просто йдеш від розмови.
Тарас зробив крок уперед, і я злякалася, що він зараз не стримається. Та свекор устав і заступив дорогу.
– Тихо, – сказав він, дивлячись то на мене, то на Андрія. – Досить цього цирку.
Насправді всім було боляче й соромно. А найгірше – ми з Андрієм, яким вдалося перетворити сімейну вечерю на гучний конфлікт.
– Тату, – тихо мовила Юля, – вибач, що я сказала все прямо тут. Просто я не могла тримати це в собі.
Андрій зітхнув і глянув на доньку. Може, вперше за весь вечір я побачила в його погляді не злість, а жаль і розкаяння. Та було вже запізно.
Я відчула, що мій світ тріщить. У голові одна думка: “Піти, заховатися і зібратися з силами, щоб далі жити.”
– Мамо, ти ж… – почала Юля, але я махнула рукою, даючи зрозуміти, що хочу тиші.
Андрій рішуче взяв свою куртку.
– Ходімо поговоримо вдвох, Ярино. Якщо треба, я сьогодні не залишуся вдома. Але ти вислухай мене.
Не знаю, чому, але саме ці його слова про “не залишуся вдома” підлили масла у вогонь. Я відчула, як моє обличчя палає.
– Ти гадаєш, що це я маю зважати на те, чи лишишся ти вдома? – видихнула я з гіркою іронією. – Тобі ж там, вочевидь, є з ким заночувати, якщо вже “обговорюєш проєкти” у ресторанах.
Він розвернувся і вийшов, гучно грюкнувши дверима. Я залишилася стояти навпроти розгублених свекрів і переляканих очей дітей. Свекруха, похитавши головою, пішла на кухню, мовляв, “приготувати чаю”, але я знала: ніякий чай тут не допоможе.
Нарешті я теж зважилася встати, поправила розкиданий посуд на столі й відчула, як відчай проникає мені в кістки. Стільки років ми будували сім’ю, планували майбутнє, і за один вечір усе пішло шкереберть.
– Мам, – Тарас обережно торкнувся мого плеча. – Може, ти нічого не знаєш напевно? Може, він таки каже правду…
– Я б дуже хотіла в це вірити, – відповіла я. – Але не бачу жодних доказів.
У кутку Юля тихо схлипувала, обіймаючи свого кота. Мені стало шкода її. Адже вона не винна, що випадково зруйнувала наш ідилічний фасад.
Тієї миті я зрозуміла: у мене є вибір. Можу зробити вигляд, що нічого не сталося, або подивитися правді у вічі. І, напевно, я оберу другий варіант.
Може, це наш кінець, а може, початок чогось нового. Я не знала, чи зможу пробачити Андрієві, якщо зрада підтвердиться, чи вистачить у мене мужності відпустити людину, з якою пов’язана більша частина життя.
Запала коротка пауза, потім я зібралася й тихо промовила:
– Вибачте, мені потрібно трохи часу.
Я вийшла з кімнати, так і не попрощавшись. Сльози потоком текли по щоках, але я вже не соромилася. Тієї миті зрозуміла: наше життя зміниться, і ці зміни можуть бути важкими. Проте, можливо, вони необхідні, щоб нарешті з’ясувати все до кінця.
А тепер, любі читачі, кілька запитань до вас. Як ви вважаєте, чи можна зберегти сім’ю після того, як довіра зруйнована? Чи має сенс пробачати, коли серце волає? Чи варто було Юлі говорити все прямо під час родинної вечері, чи краще б вона обрала інший момент? І головне – чи є шанс виправити помилки, коли обидві сторони готові докласти зусиль, чи зрада автоматично ставить крапку у стосунках?
