— Мамо, а тато про нас забув? — тихе питання Оксанки розрізало тишу квартири, де вже пів року не було грошей від чоловіка. Я дивилася на екран, де Валерій був поза зоною, і відчувала, як наше спільне минуле розсипається на дрібні друзки.
Перші місяці Валерій і справді справно передавав кошти через водіїв та знайомих, старанно звітував про кожну зароблену копійку і навіть планував, як ми разом облаштуємо нову кухню. Його дзвінки були частими, а розповіді про далеку країну здавалися початком нового щасливого етапу. Проте з часом він перестав навіть телефонувати. Він просто зник з нашого життя, залишивши по собі лише тихий шелест осіннього листя за вікном і купу невирішених питань.
Алла сиділа біля вікна, тримаючи в руках телефон, який вже кілька днів мовчав. Вона пам’ятала той день, коли вони з Валерієм стояли на пероні. Він обіцяв, що це лише на пів року, щоб назбирати на освіту дітям і трохи оновити їхнє старе помешкання. Тоді здавалося, що відстань лише зміцнить їхні почуття.
— Повертайся швидше, ми чекатимемо — сказала вона тоді, намагаючись стримати сльози.
— Я буду дзвонити щовечора, Алло. Ти навіть не встигнеш засумувати — відповів він, міцно стискаючи її долоні.
Перший місяць минув як у казці. Валерій розповідав про архітектуру міста, про свою роботу на будівництві та про те, як йому не вистачає її домашніх пирогів. Гроші приходили вчасно, і Алла навіть почала відкладати на ту саму кухню, про яку вони мріяли роками. Вона відчувала себе захищеною, попри те, що чоловік був за тисячі кілометрів.
Проте на третій місяць розмови стали коротшими. Валерій дедалі частіше посилався на втому або на поганий зв’язок.
— Ти знову затримався на роботі? — запитала вона одного вечора.
— Так, багато замовлень. Треба користуватися моментом, поки є можливість заробити більше — сухо відповів він.
— Оксанка дуже сумує, запитує про тебе щодня. Може, вийдеш з нею на відеозв’язок у неділю?
— Побачимо. Я не впевнений, що матиму сили.
Неділя минула в очікуванні, але телефон так і не засвітився знайомим іменем. Алла виправдовувала його перед донькою, мовляв, тато дуже багато працює заради їхнього майбутнього. Вона і сама вірила в це, аж поки грошові перекази не припинилися зовсім. Спочатку затримка була на тиждень, потім на два. Коли вона нарешті додзвонилася до нього, голос Валерія був чужим.
— Чому ти не дзвониш? Щось сталося? — з тривогою запитала вона.
— Нічого не сталося. Просто тут зараз важко з роботою. Не чекай грошей цього місяця.
— Справа не лише в грошах, Валерію. Нам тебе не вистачає. Ми хвилюємося.
— Мені треба йти. Передзвоню пізніше.
Це пізніше так і не настало. Його сторінки в соціальних мережах стали закритими, а номер телефону за тиждень уже був поза зоною досяжності. Алла пробувала писати його колегам, яких знала через спільних знайомих, але ті лише розводили руками або сухо відповідали, що Валерій звільнився і поїхав у невідомому напрямку.
Минали тижні. Осіння прохолода змінилася першими заморозками. Алла ходила на роботу, забирала Оксанку зі школи, готувала вечерю, але в домі оселилася важка тиша. Вона більше не дивилася на каталог кухонних меблів. Кожен куток їхньої квартири нагадував про людину, якої більше не було поруч, і не тому, що її не стало фізично, а тому, що вона вирішила викреслити свою родину з серця.
Одного разу до неї завітала сусідка, пані Марія, яка завжди знала все про всіх у їхньому під’їзді.
— Алло, ти чула щось від свого? — обережно запитала вона, присідаючи на край стільця.
— Ні, пані Маріє. Вже другий місяць ні слова.
— Кажуть, бачили його фото в інтернеті. Він там з якоюсь жінкою, наче у відпустці. Може, то помилка?
Серце Алли стиснулося. Вона не хотіла вірити пліткам, але всередині вже давно визрівало передчуття чогось неминучого. Вона розуміла, що людина не може просто так зникнути, якщо вона хоче, щоб її знайшли.
— Можливо, то просто знайома — тихо мовила Алла, хоча сама в це вже не вірила.
— Ти тримайся, дитинко. Життя воно таке, часом б’є під дих, коли не чекаєш.
Після того візиту Алла довго не могла заснути. Вона згадувала їхнє весілля, перші кроки доньки, спільні свята. Невже все це було лише ілюзією? Невже кілька місяців далеко від дому могли повністю стерти роки спільного життя? Вона не відчувала злості, лише величезну порожнечу, яка заповнювала кімнату щовечора.
Оксанка почала малювати тата. На її малюнках він завжди був десь далеко, за великою горою, але обов’язково з усмішкою. Дівчинка ще не розуміла, чому мама плаче, коли дивиться на ці картинки.
— Мамо, а тато привезе мені ту ляльку, яку обіцяв? — запитала якось донька перед сном.
— Обов’язково привезе, сонечко. Просто зараз дорога дуже довга — ледь чутно відповіла Алла, поправляючи ковдру.
Минув рік. Алла навчилася жити самостійно. Вона знайшла додатковий підробіток, почала більше часу приділяти собі та доньці. Біль від зникнення чоловіка притупився, перетворившись на хронічну втому. Вона більше не чекала дзвінка о восьмій вечора. Вона просто жила.
Аж раптом, одного грудневого вечора, коли за вікном кружляв лапатий сніг, у двері зателефонували. Алла здригнулася. Вона нікого не чекала. На порозі стояв Валерій. Він мав стомлений вигляд, його куртка була потертою, а в очах не було того блиску, з яким він колись їхав.
— Можна увійти? — запитав він, не піднімаючи голосу.
Алла відступила назад, пропускаючи його в коридор. Серце калатало так сильно, що здавалося, його чути на всю квартиру.
— Чому ти повернувся? — запитала вона, схрестивши руки на грудях.
— Там усе пішло не так, як я планував. Робота закінчилася, гроші викрали. Я не знав, як тобі про це сказати.
— Не знав, як сказати? Ти просто зник! Ми не знали, чи ти живий, чи з тобою все гаразд. Оксанка щовечора чекала твого голосу.
— Я думав, що виправлю все сам, а тоді повернуся героєм. Але не вийшло. Мені було соромно.
— Соромно? — Алла гірко посміхнулася. — Ти залишив нас самих у найскладніший час. Нам не потрібні були гроші, Валерію. Нам потрібен був ти. Твоє слово, твоя підтримка.
— Я все поверну, Алло. Почну спочатку. Я знайду роботу тут.
— Тут більше немає твого місця, Валерію. Ти сам його звільнив, коли перестав дзвонити.
Він стояв посеред кімнати, яку вони колись мріяли переробити разом, і виглядав як чужий. Оксанка вийшла з дитячої кімнати, зупинилася і довго дивилася на чоловіка біля порога. Вона не кинулася йому на шию. Вона просто підійшла до мами і міцно взяла її за руку.
— Це тато? — тихо запитала дитина.
Алла подивилася на чоловіка, потім на доньку. У ту мить вона зрозуміла, що минуле неможливо повернути просто так, відкривши двері. Довіра — це не стіна, яку можна заново пофарбувати, це фундамент, який він власноруч зруйнував.
— Це просто гість, Оксанко. Гість, який запізнився на цілий рік.
Валерій хотів щось сказати, але слова застрягли в нього в горлі. Він бачив перед собою жінку, яка стала сильнішою без нього, і дитину, яка навчилася жити без його казок. Його зникнення стало для них школою виживання, яку вони закінчили з відзнакою, але ціною розбитого серця.
Він пішов так само тихо, як і з’явився, залишивши в коридорі лише запах холодного зимового повітря. Алла зачинила за ним двері і на мить притулилася до них лобом. Вона не відчувала полегшення, але і тяжкості більше не було. Вона знала, що завтра знову зійде сонце, і вони з Оксанкою підуть у свій новий день, де немає місця порожнім обіцянкам.
Історія багатьох родин часто починається з великих надій на краще життя за кордоном, але закінчується неочікуваними змінами в душах людей. Хтось знаходить там нове життя, а хтось втрачає те найдорожче, що мав удома. Кожна така історія — це окремий світ, повний роздумів та висновків.
Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс людині, яка зникла у важку хвилину і повернулася лише тоді, коли їй самій стало погано? Чи можливо відновити довіру після такої тривалої мовчанки? Будь ласка, поставте свою вподобайку цій розповіді та напишіть у коментарях свою думку, це дуже важливо для нас, щоб ми розуміли, які теми вас найбільше хвилюють. Твій коментар може допомогти комусь іншому прийняти правильне рішення у схожій ситуації. Що б ви порадили Аллі в такий момент? Чи правильно вона вчинила, не прийнявши Валерія назад? Нам важливо знати ваше бачення цієї ситуації.
