– Мамо, а скільки коштує твоя робота, якщо ти не маєш часу погратися зі мною? – спитала Софія, тримаючи в руці мою стару флешку, наче якусь чарівну паличку. І саме тоді я зрозуміла, що заробляю 38 000 гривень на місяць, але не знаю, скільки коштує мій власний синій замок із кубиків, який ми так і не збудували разом
Я ніколи не була ідеальною матір’ю. Мій чоловік Мирон вважає, що догляд за дітьми – це мій обов’язок, а його справа – працювати й забезпечувати сім’ю. Я ж годинами сиджу в офісі, відповідаю на листи, вирішую проблеми клієнтів, але вдома, коли мої діти, Софія та Данило, кличуть мене погратися чи просто поговорити, я часто відчуваю себе загубленою.
Мені легше закрити ноутбук після робочого дня, ніж закрити прірву між мною та моїми дітьми. Я не знаю, як бути тією мамою, яка знає всі казки напам’ять чи будує з кубиків замки.
Але одного дня я зрозуміла: якщо я не навчуся бути поруч, мої діти виростуть, знаючи мене лише як тінь у їхньому житті. І ця думка налякала мене більше, ніж будь-яка робоча дедлайн. Що буде, якщо я не встигну стати для них справжньою мамою?
Того ранку я прокинулася з важким відчуттям. Софія, моя семирічна донька, уже грюкала ложкою по мисці з пластівцями, а чотирирічний Данило намагався засунути в рота цілу булку, поки Мирон сидів за столом, гортаючи стрічку новин на телефоні. Я стояла біля кавоварки, намагаючись зібратися з думками.
Сьогодні був вихідний, але я вже відчувала, як у голові крутяться робочі листи, які я не встигла відповісти вчора. Моя подруга Наталка казала, що материнство – це як танець: ти просто рухаєшся в ритмі, і все виходить. Але я? Я ніби забула мелодію.
«Мамо, ти підеш з нами на майданчик?» – Софія подивилася на мене своїми великими карими очима, тримаючи ложку в повітрі. Я закотила очі. Майданчик. Місце, де мами сміються, гойдають дітей на гойдалках, а я зазвичай сиджу на лавці, перевіряючи пошту.
«Ем… можливо, трішки пізніше, добре? Мені треба дещо закінчити», – відповіла я, відчуваючи, як голос тремтить від провини.
Мирон підвів очі від телефону. «Оксана, я ж казав, що можу відвезти їх до парку. Ти ж завжди зайнята», – його тон був спокійним, але я знала, що за цим стоїть. Він не розумів, чому я не можу просто взяти дітей і піти, як це роблять інші мами. І, чесно кажучи, я сама цього не розуміла.
«Мироне, я не просто так сиджу за комп’ютером. У мене звіт до понеділка, і якщо я його не завершу, то…» – я зупинилася, бо зрозуміла, що знову виправдовуюсь. Софія опустила очі, а Данило, здається, взагалі не слухав, зайнятий своєю булкою.
«Знаєш, Оксана, дітям не потрібна ідеальна мама. Їм потрібна ти», – Мирон повторив слова, які я чула від нього вже десятки разів. Але цього разу вони кололи сильніше. Бо я знала: мене тут немає. Я фізично тут, але думками – десь між таблицями Excel і дедлайнами.
Я не була такою мамою, як у рекламах чи в постах подруг в Instagram. Ті мами, які ліплять вареники разом з дітьми, малюють веселки чи співають колискові.
Мені здавалося, що я не знаю, як це робиться. Кожне «Мамо, пограйся зі мною!» викликало в мені паніку, ніби я стою перед іспитом, до якого не готувалася. Тож я відгороджувалася роботою. Робота була моєю зоною комфорту – там я знала правила, там я могла бути успішною. А вдома? Вдома я відчувала себе чужою.
Того ж дня я вирішила піти з дітьми на майданчик. Не тому, що раптом відчула себе супермамою, а тому, що слова Мирона не давали мені спокою. Я взяла рюкзак із соком і печивом, міцно стиснула руку Данила і попрямувала до парку. Софія бігла попереду, щось весело розповідаючи про свою подружку Соломію. Я намагалася слухати, але думки про роботу все ще гуділи в голові.
На майданчику було людно. Мами гомоніли між собою, тати гойдали дітей на гойдалках, хтось фотографував малюків на гірці. Я сіла на лавку, дістала телефон і одразу відкрила пошту. Це був мій щит – екран, за яким я ховалася від незручних моментів. Але щит не спрацював.
«Мамо, штовхни мене!» – Данило гукнув із гойдалки, махаючи руками. Я зітхнула, відклала телефон і підійшла до нього. Поки я штовхала гойдалку, він сміявся так щиро, що я на мить забула про все. Але потім він спитав: «Мамо, а чому ти завжди на телефоні?»
Я зупинилася. «Я… я не завжди, просто… робота», – пробелькотіла я, але навіть мені самій це здалося жалюгідною відмовкою. Софія підбігла, тримаючи в руках відерце з піском. «Мамо, давай побудуємо замок!» – її очі сяяли, але я відчула, як паніка знову підступає. Я не вмію будувати замки. Я не знаю, як це робиться.
«Може, ти з іншими дітьми пограєш?» – запропонувала я, і одразу пожалкувала. Софія знизала плечима і побігла до інших дітей, а я повернулася на лавку. Данило залишився на гойдалці, але вже не сміявся. Я відчула, як щось у мені стискається. Я не хотіла бути такою мамою – мамою, яка відмахується від власних дітей.
Коли ми повернулися додому, Мирон уже готував обід. Він глянув на мене, але нічого не спитав. Я знала, що він чекає, поки я сама заговорю. Але я мовчала. Я пішла до ванної, увімкнула воду і довго дивилася на себе в дзеркало. У відображенні я побачила жінку, яка виглядала втомленою, розгубленою і… порожньою. Що зі мною не так? Чому я не можу просто бути з ними? Чому мені легше вирішувати робочі проблеми, ніж відповідати на дитячі запитання?
Того вечора, коли діти заснули, я сіла на кухні з Мироном. Він чистив картоплю, а я тримала в руках чашку з чаєм, який уже охолов. Я знала, що ця розмова неминуча.
«Мироне, я не знаю, як це робити», – почала я тихо, ніби боялася, що хтось почує. «Я не знаю, як бути мамою. Я бачу, як інші мами на майданчику сміються, граються, а я… я просто сиджу там, як чужа. Мені страшно, що я не вмію».
Він відклав ніж і подивився на мене. «Оксана, ти думаєш, що я знаю, як бути ідеальним татом? Я теж вчуся. Але я стараюся. А ти… ти ховаєшся за роботою».
«Я не ховаюся!» – різко відповіла я, але одразу відчула, що це неправда. «Тобто… може, і ховаюся. Але робота – це те, що я вмію. А з дітьми… я боюся, що зроблю щось не так. Що вони відчують, що я не така, як інші мами».
Мирон зітхнув. «Вони не хочуть, щоб ти була як інші. Вони хочуть, щоб ти була з ними. Просто була. Не потрібно бути ідеальною. Просто будь».
Його слова звучали просто, але для мене вони були як завдання на мільйон. Я кивнула, але в душі знала, що це не зміниться за одну ніч. Я боялася, що не зможу. Що я втрачу шанс стати для Софії та Данила не просто мамою, а людиною, яку вони пам’ятатимуть із теплом.
Наступного дня я вирішила спробувати. Не тому, що раптом відчула себе готовою, а тому, що не хотіла більше бути фоном у житті своїх дітей. Я взяла вихідний – вперше за довгий час – і запропонувала Софії та Данилу піти до парку малювати. Я купила кольорові олівці й альбоми, хоча поняття не мала, що ми будемо робити.
«Мамо, а що малювати?» – спитала Софія, коли ми розклали все на траві.
«Що хочеш. Може, твій улюблений день?» – я намагалася звучати впевнено, але відчувала, як тремтять руки.
Данило одразу почав малювати щось схоже на синю хмару, а Софія старанно виводила квіти. Я намалювала сонце – криве, але яскраве. Данило розсміявся. «Мамо, це що, яйце?»
«Може, і яйце. Космічне», – відповіла я, і ми всі засміялися. Це був перший момент, коли я відчула себе не чужою, а частиною їхнього світу.
Мирон стояв осторонь, спостерігаючи. Він не сказав ні слова, але його погляд був теплим. Я знала, що він бачить мої зусилля. І хоч я все ще боялася, що не впораюся, я зрозуміла: це початок. Я не стану ідеальною мамою за день чи навіть за рік. Але я можу бути поруч. Крок за кроком.
Того вечора, коли діти заснули, я знову сиділа на кухні з Мироном. «Я не знаю, чи вийде, – сказала я тихо. – Але я хочу спробувати. Для них».
Він узяв мою руку. «Оксана, ти вже почала. І це вже багато».
Я не знала, що буде далі. Але вперше за довгий час я відчула, що в мене є шанс. Шанс стати не просто мамою, а частиною їхнього життя. І я не хотіла його втрачати.
А тепер скажіть мені, читачки — мами, жінки, доньки…
Скільки разів ви ловили себе на думці, що краще справитеся з Excel, ніж із ліпленням з пластиліну? Що легше відповісти на гнівного клієнта, ніж на щире “Мамо, пограйся зі мною”? Що “ще п’ять хвилин за ноутом” перетворюються на роки, коли ваші діти ростуть поруч із вами, але ніби повз вас?
Чи ви, як і я, ховаєтеся за словами “Я зайнята”, “Мені треба попрацювати”, “Потім”, — знаючи, що те “потім” ніколи не настане, якщо його не вибороти?
Чому ми так часто боїмося бути недосконалими в материнстві, що обираємо бути відсутніми? Хто нас переконав, що мама — це завжди вареники, колискова й ідеальні свята? А якщо я не вмію ліпити і не знаю жодної колискової — я вже не мама?
Я довго відчувала себе винною за свою неспроможність бути “такою ж, як усі”. Але, можливо, не варто прагнути бути “як усі”. Можливо, варто просто бути. Бути в моменті. Зі своєю дитиною. Навіть якщо той малюнок кривий, пісочний замок завалюється, а гойдалку штовхати ніяково.
Бо, зрештою, наші діти не чекають від нас досконалості. Вони чекають нас. Справжніх. Навіть розгублених. Навіть виснажених. Навіть із неідеально вимитим посудом і списком завдань у голові. Бо ми для них — центр всесвіту, поки вони ще поруч.
То скажіть мені, будь ласка:
Чи були у вас моменти, коли ви почувалися не мамою, а глядачкою у власному житті?
Коли дитячий сміх звучав ніби з іншої кімнати, а ваше тіло сиділо поруч, але думками ви були далеко?
І чи був той день, коли ви вирішили все змінити — не тому, що вже вміли, а тому, що більше не могли інакше?
Я досі вчуся. Я досі помиляюсь. Але я більше не тікаю. І якщо ця історія хоч трошки вам знайома — напишіть. Можливо, у ваших словах хтось побачить себе і зробить той самий перший крок.
Бо ми всі — не ідеальні. Але ми всі можемо бути справжніми. А це, мабуть, і є найважливіше.
Чи не так?
