Мама якось сказала Мар’яну, моєму чоловіку: — Ти для нас, «як той старий телевізор, що показує лише два канали, а ми очікували плазму». Річ в тім, що я заробляю 45 000 гривень, а він 20 000, і це стало для моїх батьків справжньою причиною для «холодної бурі»
Минуло вже п’ять років, як ми з Мар’яном разом, чотири з яких одружені. І всі ці п’ять років я живу у розтяжці. З одного боку — чоловік, якого я люблю, з яким хочу будувати майбутнє і ростити дітей. З іншого — батьки, з якими я завжди мала чудові стосунки і чия думка для мене була надзвичайно важливою.
Моя мама, пані Лідія, та батько, пан Петро, жодного разу не пропустили нагоди, аби “тонко” натякнути мені, що Мар’ян — це не той рівень, не той соціальний клас, що ми припустилися великої помилки. І коли я кажу “тонко”, я насправді маю на увазі, що остання наша розмова була настільки різкою, що мені довелося швидко прощатися і просто втекти з їхньої квартири. З того моменту минуло вже два тижні, а я все ще не можу взяти слухавку, коли вони телефонують.
— Орисю, ти не розумієш елементарних речей.
— Мамо, що саме я не розумію?
— Я не розумію, як ти можеш так себе не поважати. Ти закінчила Університет із червоним дипломом, маєш роботу у великій фірмі, а твій Мар’ян
— Що мій Мар’ян? Він працює, він чесний і добрий
— Він? Він працює? Ну, так, він працює… за двадцять тисяч гривень на місяць! Орисю, ми ж тебе не для цього вчили. На що ти чекаєш? Що він тебе у свою двокімнатну панельку приведе, яку він узяв у кредит на двадцять п’ять років? Ти принцеса! А він…
— Мамо, ти перегинаєш! Ми ж живемо у моїй квартирі, що ви мені купили, і він доплачує комунальні послуги, а ремонт робить своїми руками!
— І це нормально? Ти бачила, як Ілона вийшла заміж? Її чоловік подарував їй будинок під Києвом, він власник ІТ-компанії!
— А мені не потрібен будинок під Києвом і власник ІТ-компанії! Мені потрібен Мар’ян!
— Ти його ідеалізуєш. Ми тебе любимо і бачимо, що це шлях до розчарування. Ми ж знаємо, хто його батьки. Його батько… “ну, він же простий механік”, і мати “прибиральниця в лікарні”. Я тобі вже казала, Орисю. Ти для нас — коштовність, а він для нас «як взуття, яке носять, коли до лісу йдуть». Боїмося, що ти скоро зрозумієш, що твій Мар’ян це «другий сорт».
— Досить! Я це більше не слухатиму! Я сама обираю собі пару! До побачення, мамо.
Коли я згадую наше знайомство, мені здається, що це було вчора. Це був травень, вихідний. Я пішла в парк Шевченка, щоб почитати, і там до мене підійшов Мар’ян. Він тоді працював кур’єром, відвозив замовлення, але велосипед зламався просто біля лавочки, де я сиділа. Звісно, він не вміє сидіти, склавши руки, і одразу почав його лагодити. Я запропонувала йому води.
— О, вибачте, що тут так брудню. Не думав, що зламається під час роботи.
— Та нічого, — відповіла я. — Хочете води? Бачу, ви спітніли.
— Дякую, дуже добра пропозиція. Мене Мар’ян звати.
— Я Орися. Ви такий… цілеспрямований.
— А як інакше? Треба доставити замовлення. У мене, до речі, мрія є. Я хочу свою невелику майстерню з ремонту. Я на роботі тільки для того, щоб зібрати стартовий капітал.
Мені сподобалося, що він не виправдовувався за свою роботу, а навпаки, говорив про мрію. Мар’ян не був “елітним” хлопцем, яких мені зазвичай підсовували батьки. Він був із простої родини, де потрібно було заробляти гроші тяжкою працею, а не отримувати їх спадщиною. Він був чесний, руки мав золоті, і це мене підкупило. Через пів року ми почали жити разом. Батьки не раділи, але тоді ще терпіли. Вони вважали, що це просто моє “захоплення”, яке скоро мине.
— Орися, ти ж розумієш, що твій Мар’ян це не рівень? — питала мене мама вперше, коли він мав переїжджати.
— Мамо, він добрий і милий! А ще він вміє готувати неймовірний борщ!
— Борщ вміє готувати? Ну, це, звісно, дуже важливо. Ми думали, що ти знайдеш собі якогось юриста чи банкіра, а ти вибрала… «велосипедиста».
— Він уже не працює кур’єром, він — помічник механіка на СТО, — намагалася я протистояти.
— Ну, помічник механіка, це, звісно, не юрист. Ти подумай, як ви будете дітей ростити? За яку його зарплату? Ми ж з батьком звикли до певної якості життя. І ти звикла.
Коли ми оголосили про заручини, це була справжня битва. Я думала, що вони змирилися, коли Мар’ян зробив мені пропозицію у місті Лева, на Високому Замку. Я була така щаслива! Я подзвонила мамі одразу:
— Мамо, Мар’ян зробив мені пропозицію! Я сказала так!
— Ой, — була її перша реакція. — Ну, вітаю, звісно. А де каблучка?
— Вона проста, золота, без діаманта. Нам зараз важливіші інші речі.
— Ну, зрозуміло. Тобто він навіть на нормальну каблучку не спромігся. Ти бачила, яку Аліна каблучку отримала? З камінцем у два карати!
— Мамо! Це не змагання!
Весілля було скромним. Батьки наполягли на банкеті у хорошому ресторані на п’ятдесят осіб, хоча ми хотіли просто розписатися і поїхати у подорож. Вони оплатили більшу частину, але постійно нагадували, що це “їхній подарунок”, а не Мар’яна. Це не давало йому спокою. Він відчував себе жебраком.
— Орисю, може, не треба цього всього? — питав він мене перед весіллям. — Я не хочу, щоб твої батьки відчували, що вони мене «купили».
— Не говори дурниць, Мар’яне. Вони просто хочуть, щоб їхня донька була щаслива.
— Ні, Орисю, вони хочуть, щоб їхня донька вийшла заміж за “рівного”. А я для них «як сміття, яке забули винести».
Після весілля ми переїхали в мою двокімнатну квартиру у Києві. Мар’ян взявся за ремонт одразу, він сам викладав плитку, сам міняв електрику. Це була його гордість. Він постійно повторював, що хоче зробити свій внесок. Він не брав грошей у батьків, він відмовлявся від їхньої допомоги. І це ще більше дратувало моїх батьків. Вони не могли його “купити”, а значить, не могли його контролювати.
Батьки часто приходили до нас “на перевірку”. Вони завжди знаходили, до чого причепитися.
— Мар’яне, а ти що, досі на СТО? — питав батько.
— Так, пане Петре, працюю. Скоро хочу відкрити свою майстерню. Накопичую.
— Накопичуєш? На двадцять тисяч? Ти збиратимеш на майстерню до пенсії, синку. Я б тобі допоміг, але ти ж такий гордий, — батько посміхався, і ця посмішка була гіршою за будь-яке пряме приниження.
— Я сам, дякую.
— Сам? Ну, ну. Орися, а ти не могла б мені подати чай? І зроби, будь ласка, бутерброди з червоною рибою. Для нас. Мар’яну не треба, він же на дієті, мабуть. — Батько завжди знаходив спосіб розділити нас, підкреслити різницю.
Мама була ще більш прямолінійною. Вона не соромилася говорити про його одяг, його друзів, його захоплення.
— Мар’яне, що це за рвані джинси? Ти ж одружений чоловік. Чи це мода така «з базару»?
— Це зручні джинси для роботи, пані Лідіє. Я ж не сиджу в офісі.
— А варто було б. Ти маєш відповідати статусу моєї доньки. Поки ти «бідний, але чесний» — ми з Орисею не будемо спокійні.
Це постійне знецінення призвело до того, що Мар’ян почав уникати моїх батьків. Він знаходив будь-яку причину, щоб не йти на сімейні обіди, щоб не приїжджати до них на дачу у вихідні. Я його розуміла. Ніхто не хоче бути об’єктом постійного осуду. Але це створювало напругу між нами.
— Орисю, я більше не можу цього терпіти. Ти бачила, як твій батько сьогодні дивився на мене, коли я говорив про своє захоплення мотоциклами? Як на дитину!
— Мар’яне, вони просто старого загартування. Вони звикли, що усе має бути «як у людей», стабільно.
— Стабільно — це мільйон на рахунку? Бо, якщо так, то я не зможу бути стабільним для них.
Я постійно була посередині. Я захищала Мар’яна перед батьками, а потім виправдовувала батьків перед чоловіком. Мене це виснажувало. Якось ми мали поїхати у гості до його батьків. Його родина живе скромно, але там завжди було тепло і затишно. Ми планували поїхати до них на два дні, у місто Житомир. Коли я сказала про це мамі, вона відреагувала так:
— У Житомир? До його батьків? Навіщо? Ти ж бачила ту квартиру? Там же диван, якому вже, мабуть, тридцять років! І той телевізор ще чорно-білий, здається.
— Мамо, припини! Вони добрі люди! І там дуже затишно!
— Затишно, — пробурмотіла вона. — Вони ніби з іншого часу приїхали. І ти теж стаєш такою. Ти забуваєш, хто ти є.
Два тижні тому, у суботу, я зайшла до батьків без Мар’яна. Ми планували обговорити майбутню подорож. Але розмова швидко перейшла до Мар’яна. Батько запитав про його нову роботу, і коли я сказала, що він відкрив маленьку майстерню в гаражі, почалося.
— У гаражі? — засміявся батько. — Орисю, це ж не бізнес, це хобі!
— Це його справа! Він сам знайшов інвестиції! Він усе зробив сам!
— Інвестиції? Це ти йому гроші дала, чи я помиляюся? — запитала мама, дивлячись на мене з підозрою.
— Ні, це його заощадження, і він узяв невеликий кредит.
— Кредит? Тобто він ще й боржник! А якщо прогорить? Хто буде повертати? Ти? Ти подумала про це? Ти маєш бути з тим, хто тебе забезпечить, а не з тим, кого ти маєш забезпечувати!
— Я люблю його! І ми справляємося! Він робить мене щасливою!
— Щасливою? Це щастя — жити у постійному страху, що він не заробить на черговий платіж? Ми просто хочемо, щоб ти мала спокійне і забезпечене життя, як усі нормальні люди!
— А хто такі «нормальні люди»? Ті, кого ви нам обираєте?
— Орисю, він не просто тобі не пара, він тебе тягне вниз. Він як якір, який тебе «на дно» тягне! — Мама підвищила голос. — Я не можу на це спокійно дивитися! Ти бачиш, що ти робиш? Ти псуєш собі життя! Мар’ян — це «чорна мітка» на твоїй долі!
Саме після цих слів про «чорну мітку» і його «другий сорт», які я почула в нашому діалозі, я зрозуміла, що більше не витримаю. Я більше не можу захищати їх одне від одного. Я просто встала і пішла. Не було криків чи кидання предметів, але була тиша, яка була гучніша за будь-який крик.
Ось уже два тижні я живу у напрузі. Мар’ян бачить, як мені важко. Він просить мене зателефонувати їм.
— Подзвони мамі, Орисю. Ти не розмовляєш з нею вже довго. Їй, мабуть, теж важко.
— Я не можу, Мар’яне. Я не можу чути, як вона тебе принижує. І не можу мовчати у відповідь.
— Я звик до цього, Орися. Я знаю, що я простий. Але я ж не поганий!
— Ти найкращий, — кажу я і обіймаю його.
Я розумію, що батьки роблять це з любові. Вони вважають, що мене «захищають». Вони думають, що гроші — це єдина гарантія щастя і що будь-хто, хто не відповідає їхнім фінансовим стандартам, автоматично не гідний їхньої доньки.
Вони постійно порівнюють, і це мене руйнує. Я хочу, щоб вони побачили його душу, а не його рахунок у банку. Я хочу, щоб вони змирилися, що я сама зробила свій вибір.
Я не знаю, як довго я зможу жити у цьому «трикутнику». Я люблю їх усіх, але вони вимагають від мене вибору, який я не можу і не хочу робити. Кожна спроба примирення закінчується новим уколом на адресу Мар’яна.
Я розумію, що мої батьки не зміняться. Я розумію, що Мар’ян теж не змінить свого походження чи професії. Які б кроки я не робила, це завжди повертається до одного:
— Ти занадто добра, Орися. Він просто цим користується, — сказала мені мама по телефону кілька днів тому, коли я наважилася взяти слухавку.
Ми з Мар’яном додали деталей у своє життя. Ми разом вирішили, що візьмемо нашу спільну відпустку, щоб поїхати до його батьків у Житомир, а потім на два дні до моїх. Мар’ян пообіцяв бути максимально ввічливим і не реагувати на провокації. Я пообіцяла, що буду його захищати. Це був наш маленький план «примирення». Мар’ян сказав мені, що він хоче поговорити з моїми батьками сам на сам.
— Я хочу, щоб вони зрозуміли, що я їхню доньку не скривджу. І що я не дам їм права так з собою поводитись. Але я не буду кричати, я просто поясню.
Я не знаю, що з цього вийде. Чи зможе Мар’ян переконати їх? Чи зможу я перестати вибирати між двома сторонами свого життя?
Як мені вчинити: остаточно обірвати зв’язки з батьками і жити власним життям, чи продовжувати ці нескінченні спроби знайти компроміс, знаючи, що Мар’ян від цього страждає?
