— Мама сказала, що ти занадто багато витрачаєш на хліб, тому тепер бюджетом буду керувати я — холодно промовив Іван, забираючи мою банківську картку.
Оксана стояла біля вікна і спостерігала, як важкі краплі дощу стікають по склу, залишаючи за собою довгі криві сліди. У квартирі панувала тиша, але це була не та приємна затишна тиша, про яку мріють після робочого дня. Це була напружена мовчанка, що передвіщала чергову сімейну розмову про гроші. Оксана працювала вчителькою початкових класів, і кожна копійка в їхній родині була порахована. Вони з Іваном уже три роки збирали на власне житло, тулилися в орендованій однокімнатці та відмовляли собі навіть у дрібницях.
Проте в Івана були інші пріоритети. Його мати, Марія Степанівна, жила у великому старому будинку в передмісті. Вона ніколи не скаржилася на бідність, але вміла так тонко натякнути на свої потреби, що Іван одразу біг їх виконувати. Цього разу каменем спотикання стала ванна кімната.
— Оксано, ти ж розумієш, що мамі важко користуватися старою сантехнікою, — почав Іван, заходячи на кухню.
Оксана повільно повернулася до нього.
— Іване, ми минулого місяця віддали всі твої преміальні на новий паркан для її подвір’я. Ми домовлялися, що тепер почнемо відкладати на внесок за іпотеку.
— Це ж мама. Я не можу залишити її в таких умовах. Вона мене сама виховувала, життя на мене поклала.
— Твоя мама живе в кращих умовах, ніж ми з тобою. У неї три кімнати, а ми спимо на розкладному дивані, який уже скрипить від кожного руху.
— Не перебільшуй. Я вже домовився з майстрами. Вони приїдуть у понеділок.
Оксана відчула, як усередині все стиснулося. Це було не вперше, коли її думку просто ігнорували. Наступного дня вони поїхали до Марії Степанівни. Свекруха зустріла їх на порозі з переможною посмішкою. Вона вже знала, що син погодився на всі її забаганки.
— Ой, діточки, як добре, що ви приїхали, — сплеснула руками Марія Степанівна. — Іванку, я там уже і плитку пригледіла, таку гарну, італійську. Продавець казав, що вона найкраща.
— Мамо, ми виберемо щось якісне, не хвилюйтеся, — відповів Іван, уникаючи погляду дружини.
Оксана мовчала. Вона пройшла до вітальні й сіла на край крісла. Їй хотілося кричати, але виховання не дозволяло влаштовувати сцени в гостях.
— Оксано, чого ти така похмура? — запитала свекруха, присідаючи поруч. — Твій чоловік молодець. Справжній господар. Ну, мій синок може і оплатити мамі ванну, хіба це гріх? Він же заробляє.
— Ми разом заробляємо, Маріє Степанівно, — тихо відповіла Оксана. — І ці гроші були нашими спільними планами на майбутнє.
— Майбутнє почекає, а мама в мене одна, — вставив свої п’ять копійок Іван.
Ремонт почався швидко. Кожного вечора Іван звітував про витрати. Суми були приголомшливими. Марія Степанівна не обирала бюджетні варіанти. Вона хотіла все найкраще: від змішувачів до підігріву підлоги. Оксана бачила, як їхній рахунок у банку стрімко порожніє.
Одного разу, коли Іван поїхав за черговою партією будматеріалів, Оксана залишилася вдома сама. Пролунав телефонний дзвінок. Це була її сестра, Наталя.
— Оксано, привіт. Слухай, я бачила твою свекруху в торговому центрі. Вона купувала дорогу сумку і хизувалася подругам, що син їй дає стільки грошей, що вона не знає, куди їх витрачати.
— Сумку? — перепитала Оксана. — Вона ж казала, що їй на ліки не вистачає через той ремонт.
— Яку сумку, Оксано! Там бренд, який коштує як твоя місячна зарплата. Вона ще сміялася, що ти в неї під каблуком і слова не скажеш.
Оксана поклала слухавку. Серце калатало так сильно, що здавалося, воно вистрибне з грудей. Вона зрозуміла, що її просто обманюють. Коли Іван повернувся, вона не стала мовчати.
— Іване, нам треба серйозно поговорити.
— Знову ти за своє? Ремонт уже майже закінчено.
— Справа не в ремонті. Навіщо ти даєш матері гроші понад те, що потрібно на ванну?
Іван на мить завагався, але швидко опанував себе.
— Вона просила на оздоровлення. Ти ж знаєш, у неї спина болить.
— На оздоровлення чи на дизайнерські речі? Твоя сестра бачила її в магазині. Вона купує дорогі аксесуари, поки ми з тобою обідаємо порожніми макаронами.
— Наталя завжди її недолюблювала, вона могла придумати.
— Досить, Іване. Я більше не буду вкладати свою зарплату в наш спільний побут, якщо ти виносиш усі гроші з дому.
Конфлікт загострився. Кілька днів вони майже не розмовляли. А в суботу Марія Степанівна запросила їх на урочисте відкриття оновленої ванної кімнати. Оксана не хотіла їхати, але Іван наполіг, мовляв, треба підтримувати родинні зв’язки.
Будинок свекрухи сяяв. Нова ванна кімната дійсно виглядала розкішно. Скляна душова кабіна, дорога плитка, величезне дзеркало з підсвіткою. Марія Степанівна сяяла не менше.
— Ну як вам? — запитала вона, обводячи рукою приміщення. — Іванку, ти в мене золото.
— Головне, щоб вам подобалося, мамо, — відповів син, задоволено посміхаючись.
Оксана зайшла всередину і помітила на поличці набір дуже дорогої косметики, яку вона сама ніколи не могла собі дозволити.
— Це теж Іван купив? — запитала вона, вказуючи на флакони.
— Ой, це дрібниці, — відмахнулася свекруха. — Жінка має доглядати за собою в будь-якому віці.
— А нічого, що ми через ці дрібниці ще рік будемо жити в чужій квартирі? — не витримала Оксана.
Марія Степанівна змінила вираз обличчя. Тепер на ньому не було й сліду доброзичливості.
— Знаєш що, люба моя. Мій син зобов’язаний мені за все. Якщо тобі щось не подобається, то це твої проблеми. Ти прийшла в цю сім’ю на все готове.
— На яке готове? — обурилася Оксана. — Я працюю на рівні з Іваном. Ми разом створюємо нашу сім’ю.
— Сім’я — це Іван і я. А ти просто додаток, — холодно відрізала свекруха.
Іван стояв поруч і мовчав. Він не захистив дружину, не сказав жодного слова матері. Оксана подивилася на нього і зрозуміла, що для нього вона завжди буде на другому місці.
— Я йду, — сказала вона тихо.
— Оксано, не роби драми, — кинув Іван їй услід.
Вона вийшла з будинку і пішла пішки до зупинки. Дощ уже вщух, але повітря було холодним і вогким. У голові крутилася лише одна думка: як вона могла так помилятися в людині?
Минув тиждень. Іван не дзвонив. Оксана переїхала до подруги, забравши свої речі. Вона чекала, що він прийде, попросить вибачення, скаже, що зрозумів свою помилку. Але замість Івана прийшла СМС-повідомлення від свекрухи.
— Не здумай повертатися. Іван тепер розуміє, хто для нього справжня опора. А гроші, які ти вважала спільними, він уже вклав у ремонт моєї кухні.
Оксана сиділа на кухні у подруги, тримаючи в руках телефон. Вона відчувала порожнечу. Всі її зусилля, всі обмеження, всі мрії про власний куточок розбилися об стіну егоїзму та безвольності чоловіка.
Через місяць вона дізналася, що Іван взяв великий кредит, щоб задовольнити чергову забаганку матері. Марія Степанівна захотіла засклену терасу. Тепер він працював на двох роботах, але майже не бачив грошей, бо все йшло на погашення боргу та нові потреби мами.
Оксана почала нове життя. Було важко, доводилося працювати ще більше, але тепер вона знала, що кожна зароблена гривня йде на її власну безпеку та майбутнє. Вона більше не відчувала тиску та необхідності звітувати за кожен крок.
Одного разу вона зустріла Івана на вулиці. Він виглядав виснаженим, постарілим. Його очі були тьмяними, а одяг — заношеним.
— Як ти? — запитав він, зупинившись.
— У мене все добре, Іване. А в тебе?
— Мама знову щось придумала. Тепер каже, що дах протікає. Треба міняти повністю.
— І ти знову погодився?
— А що я можу зробити? Це ж мама.
Оксана лише сумно посміхнулася. Вона зрозуміла, що деякі люди ніколи не змінюються. Вони готові жертвувати власним щастям і щастям близьких заради примарного почуття обов’язку, яке насправді є лише формою маніпуляції.
Марія Степанівна продовжувала жити в своє задоволення. Вона запрошувала сусідок на чай у свою оновлену ванну та кухню, хвалилася досягненнями сина і жодним словом не згадувала про Оксану. Для неї це була лише неприємна сторінка, яку вдалося швидко перегорнути.
Оксана стояла на порозі своєї нової, нехай і маленької, але власної квартири, на яку вона врешті-решт змогла накопичити гроші самостійно. Вона відкрила двері й відчула запах свіжої фарби та нової деревини. Це був її простір. Її перемога.
Вона підійшла до вікна. Над містом сідало сонце, фарбуючи небо в рожеві та золотаві кольори. У цей момент вона відчула справжню свободу. Більше ніхто не міг сказати їй, як витрачати її життя.
А як ви вважаєте, чи повинен дорослий син ставити інтереси матері вище за інтереси власної родини та дружини? Чи була Оксана права, що пішла, чи їй варто було боротися за Івана до останнього? Поділіться своєю думкою у коментарях, для нас це надзвичайно важливо. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія торкнулася вашого серця.
