Мама не дозволила мені вийти заміж за коханням. Не тому, що хлопець їй не подобався, а через його сім’ю: він жив із бабусею, матір пила, батька не було.
У 15 років я зустріла хлопця і не просто закохалася — він був моєю частиною, я теж стала для нього сенсом життя. Ми довго зустрічалися (близько п’яти років), але моя мама була проти цих відносин, з кожним роком її настрій був гіршим і гіршим. Не тому, що хлопець їй не подобався, а через його сім’ю: він жив із бабусею, матір пила, батька не було.
Бабуся зробила все, щоб він виріс добрим, вихованим хлопцем. Але моя мама твердила, що в нього погана генетика і мені в житті нічого не дасть. Були скандали та сварки, і вона таки досягла свого — я його покинула.
Через деякий час я зустріла хлопця (з «добрими батьками», як це бачила мама), ми одружилися. Я намагалася його полюбити, народила прекрасного хлопчика, але стосунки не складалися. Дуже різні ми.
Ми майже не жили разом, він жив у своїх батьків, я у своїх. Його батьки вважали мене чужою, та й онука особливо не любили. У шлюбі ми провели 6 років. Цього року я подала на розлучення.
Пройшло 10 років з останньої зустрічі з першим коханням. І в день розлучення ми з ним випадково зустрілися, проговорили цілий вечір. Було почуття, що ніколи не розлучалися. Почали листуватися в соц. мереж і таємно зустрічатися. Він не одружений, але має дівчину.
Не знаю, що буде далі, але навіть у такій незрозумілій ситуації я щаслива. Ось так перше кохання повернулося до мене через 10 років.
