Мама досі вважає, що дві тисячі доларів, які ми заплатили їй за бабусин будинок, дають їй право розпоряджатися нашим життям: — Ти ж заплатиш за це пальто, правда? — запитала вона, хоча на роботі у Віктора серйозне скорочення
— Ну ти подивися на це! Який жах! — вигукнула мама, тримаючи в руках розкритий щоденник Матвія. — Це що за “цитати з пісень” такі?! А це, — вона показала на якусь сторінку, — це хіба можна читати? Що за “доросла” література? Я просто дивуюся, що ви йому дозволяєте!
Мене наче холодною водою облили. Матвій, мій п’ятнадцятирічний син, стояв поруч, червоний від обурення, і мовчки свердлив бабусю поглядом.
— Мамо, — мій голос тремтів, — що ти робиш? Поклади негайно це на місце! Ти чого взагалі в його рюкзаку порпалася?
— Я шукала, де він свій студентський квиток подів, — незворушно відповіла вона, закриваючи зошит. — А раз ти так реагуєш, то я, мабуть, правильно зробила, що зазирнула. Бачу, ви зовсім його не контролюєте!
— Але ж це його особисті речі! Я не дозволяю тобі, і йому не дозволяю!
— Ну я ж не чужа людина! — це її коронна фраза, від якої мене вже тіпає. — Я просто про свого онука дбаю!
— Мамо? Це мій син! І це його речі! Це його приватний простір, ти не маєш права! — я відчула, як напруга розриває мене зсередини.
Вона різко відклала щоденник, підібрала губи і демонстративно відвернулася, зайнявши позу “глибоко ображеної жертви”. А Матвій, мовчки схопивши свій рюкзак, вилетів із кімнати, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки.
На початку нашого подружнього життя мій чоловік, Віктор, і я мріяли про свій затишний куточок. Ми щойно повернулися з дворічного заробітку в Португалії і мали непогану суму, щоб розпочати самостійне життя. На моїй малій батьківщині, невеликому містечку під Вінницею, стояв будинок моєї бабусі, який вона залишила мамі. Ця хата була старою і вимагала капітального ремонту. Мама вже давно намагалася її продати, але охочих купити не було, бо навести там лад коштувало б надто багато.
Тоді мама запропонувала нам угоду: ми даємо їй дві тисячі доларів, а вона оформлює будинок на мене. Ми погоджуємося, бо це ж наш шанс на власний дім, та й із цією хатою пов’язано моє дитинство, купа світлих спогадів про бабусю. Відтоді ми вже десять років тут живемо, з Віктором усе відремонтували, облаштували, вклали всю душу і, правду кажучи, шалені гроші. Тепер у нас, окрім Матвія, є ще донька Катруся, якій одинадцять, і ми цілком щаслива сім’я.
Але мама ніяк не може усвідомити: будинок тепер наш. Із роками її втручання лише посилюється. Майже кожної суботи чи неділі вона приїжджає. Варто їй переступити поріг, як починається: “А навіщо ти ту вазу сюди поставила? Вона ж тут не пасує!” чи “Цей килим тут зайвий, він лише пил збирає!” Вона просто бере і переставляє меблі, перевішує картини, намагаючись нав’язати свої порядки.
Якось Віктор купив нову газонокосарку. Він захоплено її випробував, а наступного дня мама приїхала і переставила її з гаража в сарай, мовляв, “у сараї їй краще, чого вона там у гаражі місце займає”. Чоловік, звичайно, розсердився, але промовчав. Я тоді сказала мамі:
— Вітя сам вирішить, де його інструменти мають стояти.
— А мені просто здалося, що так доцільніше, — відповіла вона без тіні збентеження.
Я помітила, що чим старшою вона стає, тим дивнішою поводиться. Після того, як вони з батьком розлучилися, мама так і не знайшла собі пару. Живе сама, і, здається, її нереалізована потреба у контролі виливається на нашу родину.
Коли вона приїжджає в гості, ми завжди кличемо її до столу.
— Мамо, ходімо обідати, ми вже накрили, — кажу я.
— Дякую, — сухо відповідає вона, — я сама знаю, коли мені їсти. Коли захочу, тоді й поїм.
Це звучить завжди так, ніби ми її примушуємо, хоча просто виявляємо гостинність. Це не сумно, але створює неприємну напругу.
Інша річ, яка стабільно засмучує — це її фінансові “прохання”, які завжди подані як вимога. Днями ми ходили разом у торговий центр. Мама вибрала собі доволі дороге осіннє пальто і нові зимові чоботи. Вона приміряла їх, поверталася перед дзеркалом і радісно сказала:
— Ну все, Насте, ти ж заплатиш, так?
Я відчула, як мені перехопило подих.
— Мамо, — прошепотіла я, намагаючись стримати роздратування, — ти ж знаєш, яка у мене зараз ситуація. На роботі скорочення, мені зменшили години, Віктор також частину зарплати втратив, бо на фірмі реорганізація. А діти… ти ж бачиш, скільки грошей треба на їхні секції, репетиторів, новий одяг.
Вона глянула на мене з такою образою, що стало соромно, хоча я ні в чому не винна.
— На дітей тобі грошей не шкода, — її голос став високим і крижаним, — а матері рідній — шкода? Тисячу доларів колись заплатила, і тепер вважаєш, що цього достатньо?
Вона так сильно образилася, що вийшла з магазину, залишивши мене з покупками, які мені довелося швидко оформляти, щоб не привертати увагу продавців. Згодом я таки купила їй ті чоботи, бо відчуття провини мене просто з’їдало. Вона тоді навіть не подякувала, лише знизала плечима.
Але найбільше мене ранить її повна відсутність розуміння меж особистого простору. Це не лише з Матвієм. Вчора я застала її у нашій спальні. Вона стояла біля мого столика і рилася в моїй великій жіночій сумці, яку я рідко використовую, бо вона завелика.
— Що ти тут робиш, мамо? — запитала я, відчувши, як у мені все закипає.
Вона швидко витягла руку із сумки і зробила невинний вигляд.
— Та я твій паспорт шукала!
— Навіщо тобі мій паспорт?
— А, я подумала, що він тобі сьогодні потрібен буде, — незграбно збрехала вона.
— Мамо, будь ласка, — я постаралася говорити максимально спокійно, але мій голос був твердий, — це мої особисті речі. Я не люблю, коли хтось порпається в моїх сумках, у моїх шафах, і не питає дозволу. Ніхто.
І знову той самий сценарій: підібгані губи, сльози на очах, глибокий вдих.
— Ну я ж не чужа людина! — майже викрикнула вона. — Я твоя мати! І що ти від мене таке ховаєш, що я навіть у сумку зазирнути не можу?!
Я не знала, що відповісти. Як пояснити дорослій людині, що це не питання “ховати”, а питання поваги до моєї приватності?
Ситуація з Матвієм стала останньою краплею. Після того, як він втік, я намагалася заговорити з мамою, але вона мовчала. Вона сьогодні цілий день не розмовляє зі мною. Ходить по хаті, робить вигляд, що мене не існує, відповідає лише односкладно Вікторові чи Катрусі. Завтра зранку вона їде додому, і, зізнаюся чесно, я з нетерпінням чекаю цього моменту. Можливо, це негарно так відчувати, і, можливо, це гріх, але я щиро не можу інакше. Мені потрібен час, щоб прийти до тями після її візитів.
Я знаю, що мені необхідно якось пояснити мамі про особистий простір, про те, що вона не має права без дозволу порпатися в наших речах, переставляти наші меблі, принижувати нас фінансовими вимогами. Вона завжди була такою, але зараз це вийшло за межі. Ми з Віктором інколи вдвох обговорюємо цю ситуацію. Він пропонує просто рідше її запрошувати, але мені совісно, адже вона моя мати.
Я розумію, що мені доведеться мати з нею серйозну розмову, але я просто не знаю, як це зробити, щоб не завдати їй ще більшої образи, не розірвати наші стосунки остаточно. Навіть Віктор, який завжди такий спокійний, вже нервує. Після вчорашньої ситуації з Матвієм він сказав:
— Насте, ти маєш встановити чіткі правила. Це твій дім. І це наші діти. Ми не можемо дозволяти їй так себе поводити. Вона має усвідомити, що є межа.
І він абсолютно правий. Але як це донести до людини, яка керується фразою “ну я ж не чужа людина”?
Що ви порадите мені робити в цій ситуації? Як м’яко, але рішуче пояснити мамі, що навіть у найрідніших людей є право на свій особистий простір?
