«Мама дасть мені гроші на відпустку! Але я поїду сам, без тебе, раз ти не змогла накопичити»
Господи, та що ж це за дим від тих млинців! Як завжди, поспішаю, ніби за мною хто женеться. Хоча, може, й справді женуться? Ці стосунки — мов клубок у горлі: ні проковтнути, ні виплюнути. Варю, перу, прибираю — а у відповідь тільки невдоволення на обличчі Гриші та його матусі.
Я саме перевертала млинець на сковорідці, коли з вітальні почула їхні голоси. Двері були прочинені, і слова проникли, мов змії, прямо в душу.
— Гришенько, подивись на себе! Втомлений, виснажений. А твоя Маша — вічно незадоволена, їй усе мало грошей. Тобі треба відпочити, розвіятися! — щебетала Валентина Петрівна.
Я завмерла, прислухаючись. Серце гупало, як скажене.
— Мамо, ну чого ти знову? Маша тут ні до чого… — пробурмотів Гриша. Як завжди, млявий, без хребта — мов медуза.
— Ще й як до чого! Я бачу, як ти мучишся. Давай я тобі дам грошей — поїдеш відпочити. Сам! Без неї. Що їй там робити? Тільки гроші тратити буде!
Тут я не витримала. Млинець підгорів, сморід на всю кухню, але мені було байдуже. Я розчахнула двері й увірвалася до вітальні, наче буря.
— Це що ще за балачки?! Гриша, ти що, не чоловік? Не можеш за себе постояти? — випалила я, стримуючи крик.
Валентина Петрівна, як завжди, зробила святе обличчя.
— Ой, Машенько, ти щось не так зрозуміла. Ми просто хвилюємося за Гришеньку. Він же так втомлюється на роботі…
— А я, значить, не втомлююся? Я тут що — безплатна прислуга? І взагалі, подружжя має відпочивати разом!
— А я за твій відпочинок платити не збираюся! Хочеш поїхати — проси у своїх батьків. Вони ж у тебе такі багаті, певно із задоволенням витратяться! — прошипіла свекруха з фальшивою усмішкою.
Мені аж обличчя налилося. Образили, втоптали в бруд. Сперечатися з нею марно. Вона завжди виходить сухою з води.
— Гаразд, мамо, заспокойся. Я подумаю, — буркнув Гриша, навіть не подивившись мені в очі.
Валентина Петрівна, прощаючись, чмокнула його в щоку.
— Я тобі квиток куплю, Гришенько. Не хвилюйся. Ти ж заслужив!
І пішла, така задоволена — мов кішка, що наїлася сметани.
Через тиждень Гриша справді поїхав. Навіть нормально не попрощався. Щось там промимрив про справи та роботу. А я залишилася сама у цій квартирі, як у клітці.
Зателефонувала мамі. Вона завжди мене підтримувала. Розповіла їй усе, як на сповіді.
Сльози самі текли по щоках.
— Машенько, ну не плач. Я ж тобі казала — він не твоя людина. Той Гриша ніколи нічого не прагнув. А ти ж у мене така розумна, гарна — нащо тобі такий чоловік? — заспокоювала мене мама.
І я згадала, як ми познайомилися ще в школі. Я мріяла вступити до університету, зубрила ночами, а він… Він одразу пішов у ПТУ. Мені хотілося вчитися, розвиватися, будувати кар’єру, а він задовольнився скромною зарплатою на заводі. Чи кохала я його? Напевно, так. Колись. Але з часом ми стали надто різними…
Минув тиждень після від’їзду Гриші. Я поверталася з роботи, коли раптом… Не повірила своїм очам: до сусідньої квартири заїжджає… Ігор! Ми з ним разом навчалися в інституті. Серце аж тьохнуло від радості.
— Маша! Яка несподівана зустріч! І не уявляв, що ти тут живеш! — усміхнувся він. — Як тільки розкладу речі — заходь на чай!
Наступного дня Ігор завітав до мене з тортом. Ми проговорили цілий вечір — згадували студентські роки, викладачів, веселі історії з гуртожитку. Я, не стримуючись, розповіла йому про ситуацію з Гришею та його матір’ю.
— Співчуваю, Машо… Це важко, напевно, — сказав Ігор щиро. — Якщо щось треба — звертайся. Я завжди готовий допомогти.
І саме в той момент у двері подзвонили. Я відкрила — і остовпіла. На порозі стояла Валентина Петрівна з ключами від нашої квартири.
— Ага! Оце ти чим займаєшся, поки чоловік на відпочинку! Коханців годуєш! — заголосила вона, наче продавчиня з базару.
Ігор миттєво встав переді мною, як щит.
— Перепрошую, ви хто така? І яке маєте право так розмовляти з жінкою?
— Я — мати того бідолахи, якого вона обманює! Все йому розповім! Хай знає, з ким живе! — сичала жінка, аж слиною захлиналась.
Вона грюкнула дверима з такою силою, що мало не вилетіли шибки.
Я намагалася додзвонитися до Гриші — марно. Не відповідав. Невідомість лякала. Та поруч був Ігор. Підтримував, розраджував. І з кожним днем я відчувала до нього все більше тепла. Порівнювала його з Гришею — і порівняння було не на користь останнього. Ігор був цілеспрямованим, уважним, цікавим співрозмовником. З ним хотілося говорити, сміятися, просто бути поруч.
Аж раптом, за тиждень, подзвонив Гриша.
— Маша… Я зустрів іншу. Мені з нею добре. Хочу, щоб ти виїхала з квартири.
І знаєш, що дивно? Я не відчула образи. Тільки порожнечу… і дивне полегшення.
— Добре, Гриша. Я згодна на розлучення, — спокійно сказала я.
Квартира була записана на його батька. Тож довелося шукати нове житло.
Минув місяць. Я вже змирилася з розлученням, почала облаштовуватися на новому місці. І ось, піднімаючись сходами, раптом натикаюся на… Гришу! Виглядав виснаженим — тягнув валізу до квартири.
— А ти що тут робиш? — сердито кинув він.
— Я живу у квартирі навпроти, — спокійно відповіла я.
Гриша оторопів. І саме в цей момент з’явився Ігор.
— Машо, все добре? — занепокоєно запитав він.
— А тобі яке діло?! Ти хто взагалі такий?! — гаркнув Гриша.
— Ні, Ігорю, все гаразд, — сказала я, а потім звернулася до Гриші. — Ми розлучаємося, Гриша. І я щаслива.
Я підійшла до Ігоря, поцілувала його… і зачинила двері перед ошелешеним обличчям мого колишнього.
Згодом з’ясувалося, що його нова коханка просто витягнула з нього всі гроші — ті самі, які Валентина Петрівна виділила йому на відпочинок. Кинула його ні з чим. Тож він повернувся, без копійки й без дружини. Тітка Валя, звісно, обурилася. Звинувачувала мене у всіх проблемах. Ігор кілька разів впроваджував її, коли вона приходила «поговорити».
Гриша, розчарований оселився у матері. А квартиру вирішив здавати.
Так завершилася одна історія — і почалася інша. І я була впевнена у своєму виборі. Поруч зі мною був чоловік, який розділяв мої прагнення, який розумів мене й підтримував. Минуле залишилося позаду. І я була вдячна долі за те, що вона подарувала мені шанс на нове, щасливе життя.
— Ігорю, а ти пам’ятаєш, як ми на першому курсі писали шпаргалки? — спитала я, сидячи на дивані в його затишній квартирі.
Ігор засміявся:
— Пам’ятаю! Ти тоді ледь не попалася професору Петренку! Лише дивом встигла заховати ту шпаргалку!
Ми ще довго сміялися, згадуючи студентські роки. І я відчувала: все, що не трапляється — на краще. Навіть історія з Гришею та його відпочинком, як не дивно, привела мене до справжнього щастя…
