Дівич-вечір.
– Аж не віриться, що цей день настане завтра!!!
– До дна!!!
– Вітаємо!!!
– Ти це заслужила!!!
– Будь щаслива!!!
Тости перегукувалися, повторювалися, копіювалися і це було не важливо абсолютно. Поруч були подруги, які щиро бажали їй добра і щастя, мріяли, що теж будуть на її місці і прийматимуть привітання. Таня знала, що він єдиний, відчувала і почувала себе поруч з ним щасливою. Вони зустрічалися довгі чотири роки, вже й разом жили, але пропозиції руки і серця так і не було. Мама сердилася:
– Він і сам не гам і другому не дам. Що це за такий чоловік, що ти мусиш стидатися, що не одружена.
– Мамо, я не соромлюся. Зараз всі так живуть. Нам добре разом. Штамп в паспорті нічого не вирішує. Чи ти щасливіша з татом від того, що ви офіційно одружені.
– Доню люба, я вже забула що таке моє щастя, бо розтратила його на тата і на вас з Іванком. Тому не треба мене порівнювати. Ти краще подивися на Олюсю – розписалися, повінчалися і живуть, дітей чекають. Ти на що чекаєш?
– Мамо, я вже щаслива. На що ще я маю чекати?
– На стабільність.
– О, боже…
Так повторювалося два роки. Мама капала на мозок, а вона переливала це на коханого Василя. Мимоволі, ненавмисне і всупереч думкам, з її рота вилітали мамині слова: «Ти мене любиш?», «Наскільки я важлива для тебе?», «Ти цінуєш, що я поруч?», «Тобі добре зараз?», «Ти думав про майбутнє»… Коли вийшла заміж остання однокласниця, Таня впала в меланхолію, забрала речі і переїхала до батьків. Сподівалася, що Василь обійме, стане на коліна і попросить бути його дружиною. Так як би мало бути, якби він нею справді дорожив…
Мама була в розпачі: «Два роки! Два роки! Ти чим думала? А тепер сталося те, про що я попереджала – ти в мене і нікому не потрібна. Щаслива дуже?». Через деякий час відійшла і обіймала плачучи «Слава Богу, що лиш два роки, інші по п’ять живуть і розходяться. Хоч зараз все закінчилося».
Але нічого не закінчилося. Все тільки починалося в саморуйнівному процесі «одружити на собі». Через Василя почувалася використаною і обдуреною. Про що були ці слова про кохання? Навіщо було так жорстоко дурити? Хіба вона це заслужила? Вона ж любила…
Треба вже знайти йому заміну. От піти гуляти, а на зустріч якийсь гарний хлопчина, злізає з коня і каже: «Будь моєю дружиною». Гуляла багато, але від принців підтошнювало, навіть, доволі симпатичних. Чомусь вивалювала на них те, що мала б сказати Василю. Після одного побачення втікала провулками до зупинки тролейбуса, вдома затемпературила.
Якось побачила Василя в магазині і, охоплена жаром, тікала геть.
Через якийсь час прийшло прийняття, що людина її не любила, була до неї доброю доти, доки могла. Думала, що любить, але ні, помилилася. Добре, що зараз, а не через десять років з дітьми і собакою. Раз дітей нема, можна завести собаку. Якогось такого, як вона – розчарованого і покинутого. Пішла в притулок і вибрала вже старого собацюру аби ділити горе цього світу на двох. Собацюра Соня, від слів сонечко, сплюх і слинавець, горе ділити не хотів. Він хотів гуляти, довго обнюхувати лавки, смітники і багато чого ще.
Смикати за повідок, а що не смикати – результат був однаковий, тому Таня навчилася не смикатися і приймати стійко вибрики волоханьчика.
І одного такого дня, коли Таня і Соня завмерли в медитативному стані, їх потурбував Василь:
– Привіт…
– О, ти…, – десь ділась незручність, хоч щось кольнуло в серденьку, вирішила не показувати.
– Як життя?- знову банально мовив Василь.
– Чудово. Ти як?
– Теж нічого. Часто тут гуляєш, – ніби надія в голосі Василя.
– Інколи, – обрубала надію в своєму серці вона.
На наступну прогулянку гупала себе по руках аби не нафарбуватися. Він був там. Знову говорили банальщину. Говорили. Говорили. Якогось дня він прийшов з квітами і перснем, стояв на колінах і просив пробачити такого телепня як він, бо без Тані можна жити, але він хоче жити з Танею.
Фото ілюстративне.
