— Сину, ну приїдь на вихідні, город заріс бур’янами, а твій племінник так любить свіжі овочі.
Голос мами у телефоні звучав з нотками неприхованого благання, але я вже не мав ані сил, ані бажання слухати її чергові прохання.
— Мам, у вас є молодший син, от і попроси його. Чого ти знову дзвониш мені? Я вже сказав – ми не приїдемо.
— Синочку, ну ти ж знаєш. Батько не може працювати, спина. А Андрій, ну що Андрій. Він ще не влаштувався.
— Не влаштувався? Та він узагалі нічого не робить! І знаєш, мам, розбирайся зі своїм улюбленцем сама. А я поки що на вашу дачу ні ногою..
Я вимкнув телефон і зітхнув. Такі розмови з матір’ю стали регулярними. Вона щодня дзвонить і просить допомогти, але я не бачу сенсу. Вони самі пустили в будинок цю безвідповідальну особу, яку колись називали моїм братом. Тепер нехай і розгрібають наслідки.
Андрій зник із нашого життя ще після школи. Він завжди був таким – любив усе готове, не хотів ні працювати, ні брати на себе відповідальність.
Коли він з’їхав, ми навіть трохи зітхнули з полегшенням. Батьки тоді ще хвилювалися за нього, але я завжди знав, що Андрій не пропаде – такі, як він, завжди знайдуть, на кого перекинути свої негаразди.
Так і сталося. Він знайшов дівчину, розповідав, що дуже її любить, а батьки, звісно, зробили йому «подарунок» – купили квартиру. Тільки ось ідилія тривала недовго.
Через два роки його дівчина зрозуміла, що жити життя з дорослим чоловіком, який не хоче працювати, не для неї. Вигнала його, і він знову опинився там, де колись почав – у будинку батьків.
Тільки тепер він не просто жив у них, а оселився на дачі, де вони бували тільки влітку. Я спочатку подумав, що це й на краще – нехай сидить там, аби батькам не заважав. Але згодом почалися непорозуміння.
Коли я вперше поїхав туди після повернення Андрія, мені вистачило десяти хвилин, щоб усе зрозуміти. На дачі був безлад, город заріс бур’янами, дім у занедбаному стані. Але головне – це постійні компанії.
— Андрію, ти взагалі хоч щось тут робиш? — спитав я тоді, коли вперше побачив його після стількох років.
Він лише розсміявся.
— Брате, ну ти ж знаєш, я людина творча. Город – це не моє.
— А сидіти на шиї у батьків – твоє?
Андрій знизав плечима. Я ще тоді зрозумів, що він нічого не змінить. Він так і буде приводити своїх «дівчат», влаштовувати гуляння й просити гроші у батьків.
Я тоді спробував поговорити з батьками.
— Ви що, не бачите, що він робить?
Мама лише зітхнула, а батько промовчав. А потім вона сказала те, що стало для мене останньою краплею.
— Він же наш син. Ну не виганяти ж його на вулицю! Він знайде себе, треба трохи часу.
— Мамо, йому сорок п’ять! Скільки часу ще потрібно?
Вона нічого не відповіла. Після того випадку я вирішив, що на дачу більше не поїду. Я маю свою сім’ю, дружину, дитину. І я не хочу, щоб мій син бачив це безладдя й брав приклад з Андрія.
Я ображаюся не тільки на брата, а й на батьків. Вони ж дають йому можливість так поводитися. Вони дозволяють йому жити в їхньому домі, брати у них гроші, нічого не робити. І при цьому вони ще й очікують, що я приїду допомагати!
Мама телефонує щодня, просить хоча б приїхати прополоти город, прибрати. Але ні, я не буду цього робити. Я не буду компенсувати їхні помилки.
Я не буду допомагати там, де самі люди не хочуть собі допомогти. Якщо їм подобається жити з таким сином – нехай живуть. Але без мене.
А це мама племінника згадала раптом. Бачте, брат часу не гаяв і знайшов собі дружину. Привів у дім батьків жінку із дитиною. Назвав того хлопчика своїм сином і батькам не дозволяє називати інакше, як онук.
Тепер батьки не лише брата мого годують, а й його дружину і названого сина. Хлопчику вісім, вони записали його на гуртки і секції, брат активно займається розвитком “сина”, от тільки за кошт батьків.
Мама навіть на роботу ще одну пішла, бо ж грошей не вистачає. А тут: “племінник любить свіжі овочі”. Тобто ще й я щось винен тій сім’ї, як не фінасово, то фізично.
— Синку. – каже мені теща, – Треба бути добрим. То ж твої тато і мама. Звісно, вони не праві. але й ти не повинен так поводитись. Потім шкодуватимеш, що не полегшив життя батькам.
Але про що я мушу шкодувати, а головне – чому? Ну от ви мені скажіть, ви б поїхали? Ви б допомагали?
Головна картинка ілюстративна.
